Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

Марксизм Лесі Українки

Андрій Музичка

а) В теорії

Ми бачили, якими дорогами йшла Леся, поки дійшла до такого світогляду, як вона пильно підготовлялася до нього, але коли раз стала на тому шляху, то вже не зійшла з нього й не схибила ні в чому. З її творчості видно, що вже від 1896 р. вона ясно бачить класову боротьбу, знає, якими шляхами вона піде та чим вона скінчиться. Вона зрозуміла, що пролетаріат має й мусить вибороти собі владу, що має згинути все старе, а народитися нове, «а під час породу, звісно, ллється кров і рветься крик». Отже треба скинути дотеперішню владу, «розруйнувати всі храми й піраміди, порозбивати всі камінні довбні… затопити ввесь край неволі» («В дому роботи, в країні неволі»). Тільки збройна війна, тільки цілковите знищення старого й на його руїнах будова нового життя. Руфін, той республіканець, що тільки знає легальну роботу, що боїться здійняти зброю на слуг закону, тяжко покутує за свої переконання. На ньому ясно бачимо нестійність його думки. І вся Лесина творчість відтепер є закликом до боротьби, є бойовим криком, гаслом до соціальної революції. Від її пісень

«Рука стискає невидиму зброю,

А в серці крики бойові лунають».

Поетка й для себе знає один наказ:

«Не кидай зброї,

Не відступай, не падай, не томись».

(«Якби вся кров»).

З ким же лучитися пролетаріатові в цій боротьбі й проти кого вести йому війну? Відповідь одна. Ні з ким, бо не може бути спілки там, де кожний має свої інтереси («Кассандра», «В катакомбах»), а «хто хоче бути республіканцем добрим, хай гострить меч на Брута щонайперше, бо це є те кодло, з якого Цезарі виходять потім» («Три хвилини»). Така її ідеологія, така й практика в житті.

Але їй, як поетці, потрібний марксівський світогляд у поетиці тим більше, що в другій половині 1890-тих років підготовляється Леся до виступу в драмі. Вона студіює пильно всесвітню літературу, стежить за ходою ідей, як теж і за художньою вартістю творів, приглядається, наскільки вони відповідають як мистецькі твори. Перед нею стоять питання, що ними саме тоді займались усюди: «мистецтво для мистецтва», «мистецтво для життя» чи, навпаки, «життя для мистецтва», взагалі питання про зв’язок між життям і мистецтвом. Це питання, що несміливо поки що виступало в українській літературі, широко й голосно було поставлено в сусідній російській і польській, як теж у європейській літературі.

В тих роках Толстой займається питанням, «что такое искусство». Пшибишевський, цей невтихомирний аргонавт нового мистецтва, виступає зі своїми теоріями. В німецькій літературі визначний драматург Ґергард Гауптман з такою мукою стежить у своїх драмах: «Die versunkene Glocke», «Michael Kramer», «Ein Hirtenlied» за внутрішнім світом художника, намагається ввійти в його душу, відкрити найтаємніші, найглибші імпульси та мету його творчості. В англійській Оскар Уайльд виступає зі своїм естетичним маніфестом нової школи, своїми «Видумками». Що ж казати вже про французьку decadence та німецьку moderne? До цього питання мусила Леся поставитись як поет по генію, історик із нахилу, але й як марксист своїм світоглядом. Як поет хоче вона точно визначити, що то є художній твір, як історик і політик, що дивиться на все з інтересів сучасності й у своїй творчості від неї виходить, боїться, щоб її твори, як це вона бачила на більшості всіх творів сучасної літератури, не стали публіцистикою, не були «мікстурою, підсолодженою цукром»; як марксист не може вона відірвати художника та його твір від життя.

На грецьких творах Софокла, Еврипіда, на творах Шекспіра, Ґете, Шиллера та й інших вчиться вона пізнавати, що робить художній твір класичним, що надає йому постійної вартості, чому він «вічно» чарує. І коли др. Іван Франко у своїй статті саме про Лесину творчість підніс питання про художню творчість, про зв’язок мистецтва з життям, про його завдання, його вплив, ідейність і тенденційність, про іманентність у художніх творах [Леся Українка. «Літературно-критична студія». ЛНВ. 1898. Кн. VII], Леся дає в драматичній поемі «У пущі», отже, в художній формі, відповідь на всі ці питання. Ця драма є її естетичним pronunciamento, як «Грішниця» – її політичним credo. «То be or not to be» є прологом її політичної діяльності, але є теж прологом згаданої драми. Поетка має відповідь на всі ці питання, але є все-таки Річардом Айроном, що творить у пущі.

Передусім ставить Леся ясно питання про зв’язок мистецтва з життям і відповідає, зглядно малює нам у художніх образах так. Талановитий скульптор, «над хистами суддя», Річард Айрон, хоча держиться тези «Pereat mundus, fiat ars», хоча думає, що мистецтво для мистецтва, що він творить із себе, все-таки звертається до моделей. Йому натхнення, мрію, й форму дають «у пущі» живі зразки, як Дженні, мати, індіанка, у Венеції викликує перлину з-під його рук Кароліна д’Орсі. Але, коли він починає творити на підставі фантазії та розуму, він уже не дає мистецьких творів, його статуя виходить tormentata, на ній сліди авторового шукання. Часом не правдиве життя, а видиво, ілюзія, подає мрію й форму, як венеційські мармурові статуї при світлі місяця дають образи русалок і нікс. І як при світлі сонця зникають усі ці русалки, показуються дійсні камінні статуї, але мрія залишається, так само в житті й у мистецтві. Життя минає, а мрія залишається (Pereat mundus, fiat ars).

Коли в мистецтві є головною мрія, коли мистецтво є відбитком життя, то не можна зводити всієї ваги в мистецтві до декорації й тільки «стилізувати форми створінь природи, наслідувати світляні ефекти, бавити погляд і слух ситих, спокійних людей», каже поетка на іншому місці [Леся Українка. «Утопія в белетристиці». «Нова громада», 1906, XII. Стор. 53.]. Всюди мусить бути джерелом і зразком життя, бо тільки тоді з’являються живі барви, форма, перспектива. І Леся «як поетка не підшукує фактів для ілюстрації своїх ідей, навпаки факти, що її поражають, пробуджують у неї думки та почування. Вона не гониться за новими вражіннями, але кожному почуванню, що її обгортає, вона віддається з жагою, з незвичайною щирістю». Ця характеристика, дана Лесею Аді Негрі [«Два направления в новой итальянской литературе». «Жизнь», 1900, VII. Отже не можна говорити про тенденційність у Лесі, як це роблять загально критики], зовсім підходить до неї самої. Але хоча мрія виринає на підставі життя чи його ілюзії, видива, все таки вони

«У згоді не бувають,

І вічно борються, хоч миру прагнуть,

[Цю боротьбу малює Леся докладно в «Лісовій пісні»]

А в скутку боротьби життя минає,

А мрія зостається. Се ж то й значить:

Pereat mundus, fiat ars».

Ця мрія, вложена в мистецькі твори, ці переживання людини, є тим, що надає творам постійної вартості, що робить їх «довголітніми на землі». Мрія є причиною, що твори чарують вічно, хоча змінюються умовини життя, хоча змінюються погляди, хоча змінюється естетичний смак і т.і. Іншими словами, такі твори відповідають думці: «життя минає, а мистецтво залишається», і в такому розумінні Леся приймає згадану вище тезу «Pereat mundus, fiat ars».

В такому розумінні мистецтва взагалі може вона mutatis mutandis згодитися на вічність і безсмертність із Пшибишевським, Оскаром Уайльдом та й ін., але ніяк не може погодитися з їхньою думкою про те, що «мистецтво незалежне від моральних і соціальних умовин», що «воно не відбиває настрою свого часу», що «не може служити ніякій ідеї», що «література випереджує життя» і т.і. Так само ця вічність дуже зглядна, й ідеї не вічні. Ідеї живуть у людях, отже з ними й умирають, бо «в кому ж їм жить». Ідея з людьми живе, з людьми й міняється. «Ти довголітній будеш на землі, – от де правдива вища нагорода народам, партіям й одиницям», – каже Монтаньяр Жирондистові в діалогу «Три хвилини». Вічна тільки матерія, що вічно зміняється.

«Що більше вічне – тіло чи ідея?» – питає там же Монтаньяр Жирондиста й дає йому такі приклади:

«Як думаєш, се ж може буть, що з тіла

Апостола Петра зросло колись

Те дерево, з якого трон вигідний

Для папи римського майстри зробили?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Таку й твоєму тілу вічність дасть

Пречиста Діва наша гільйотина.

От перша голова з плечей впаде

І в кошику опиниться низенько,

А кров із жил напоїть ту травицю,

Що проросла навколо ешафоту,

А решта крові піде вкупі з тілом

В землі перебувати всякі зміни

Такого ж вічного життя, як те,

Що випало… й твоїй ідеї вічній».

А дійсно вічним є рух, є боротьба вічно рухливих творчих сил, вічним є життя. Світ не є чимсь постійним, сталим, але вічно рухливим, змінним, «не є чимсь, що є, але чимсь, що стає» [Донцов. «Поетка україн. Рісорджименто». Стор. 23]. І кожну річ треба брати в її рухові, в її розвитку. А що мистецтво постає на підставі життя, значить, і в йому повинні бути ті прикмети, – мусила думати так Леся Українка. І коли приглянутися до її творчості, то дійсно ми маємо там справжню діалектику.

«Я вчилась пісні в морського прибою,

А ти прислухалась, який в ньому стрій»

(«Зимова ніч на чужині»), –

каже Леся до музи, й ці слова символізують її творчість.

Бо що ж таке відтепер усі її твори? Це сукупність душевних процесів, переживань, емоцій у їх повному розвиткові, у їх переході від одних до других у їх вічному рухові, вічній боротьбі. Самі ідеї то виринають у неї, то знову зникають. Думки та мрії снуються, наче льняна нитка, тягнуться, мов звуки акорду на фортеп’яно. І не раз Леся вриває свій твір на найвищій точці, найбільшому напруженні, чим ніби зазначає, що цей рух міг би продовжуватися у нескінченність [Дм.Донцов. Ibidem. Стор. 31]. Тому, що вона передає душевні процеси не в їх скам’янілому вигляді, не в якійсь вирваній статичній їх частині, але в їх динаміці, тому не дає назви тим почуттям, не «конкретизує змісту тих емоцій», не називає по імені цих зворушень, «не бере у вузькі рамки понять» [Ibidem. Стор. 29-30.]; одним словом, вона не описує, а малює [Всякий відхил від цього вважає Леся публіцистикою й тому каже про свій діалог «В дому роботи, в країні неволі»: «воно якесь «публіцистичне» більше, ніж белетристичне». «Черв. шлях», 1923. 8. Стор. 246]. Отже всі її твори відтепер будуть дійсними драмами в ширшому й у найтіснішому значінні того слова або матимуть драматичний характер. У неї навіть зверхні слова, ці символи, що повинні передати душевні переживання, повинні вже зазначити собою й передати цей рух, коли навіть такі речі, як барва, гори, скали і т.і., передаються через порівняння з вогнем, зі світлом і т.і. Але сама Леся відчувала, що й цього засобу не вистачає, коли вона співає:

«Якби мої думи німії

Та піснею стали без слова,

Тоді б вони більше сказали,

Ніж вся оця довга розмова».

(«Lied ohne Klang».)

Може, ще одна музика може нам підказувати переживання, й тому бажає поетка, щоб її «німі думи впали на проречисті струни».

Коли в світі є тільки вічний рух, тоді всі явища – це частина того безконечного руху. Поодинокий факт – це зв’язок, це вислід, це частина того вічного творчого процесу в житті та природі:

«…люди й покоління

Це тільки кільця в ланцюгу великім

Всесвітнього життя, а ланцюг той

Порватися не може…»

(«У пущі»).

Природна річ, що чоловік, що бере поодинокі явища в відношенні до цілого, до безконечного, до вічного, мусить бути символістом, так, як і поодиноке явище, вирване з того загального руху, взяте у скам’янілому вигляді, та реальний факт, віднесений до душевного життя і т.і., може бути тільки символом. І Леся є таким реалістичним символістом, чим нагадує Ібсена й д’Аннунціо, різниться, одначе, від них тим, що в неї немає ніякого містицизму, бо в неї символізм опертий на інших підвалинах, ніж у тамтих. У неї історизм і символізм – це тільки різні види її марксівського світогляду, що зливаються в одне й будуть творити в її душі голоси, барви, форми й перспективу. Дійсне, реальне життя – це джерело й форма для її мистецтва.

Перехід її як історика до давніх часів, до давньої історії, що вже є наче символом сучасних подій, до назв, що вже є дійсно тільки символом, стане відтепер її літературною технікою, або, кажучи її словами, «в высшем суждено совете», щоб я mit Todesverachtung кидалася в дебрі всесвітніх тем (як, наприклад, з Кассандрою своєю), куди земляки мої, за виїмком двох-трьох одважних, воліють не вступати» [Старицька-Черняхівська. «Хвилини життя Лесі Українки». ЛНВ. 1913. X. Стор. 30].

Але, крім цих поглядів на мистецтво, виказаних у художній формі, маємо її відчити та критичні статті, що в них Леся багато разів звертається до питання про художність творів, про тенденційність та ідейність і т.і. Саме в другій половині 1890-тих років зав’язалося в Києві Літературно-артистичне товариство. Це було російське товариство, але брали там теж участь і українці, що з часом навіть увійшли в президію. Там уряджували вечори в честь Шевченка, на яких з промовою виступала Олена Пчілка, з ігрою та співами кобзар Гнат Галайда. Там святкують столітній ювілей української літератури й Михайло Старицький декламує вірш Лесі, написаний з цієї нагоди. Під його орудою йдуть там вистави її п’єс, там і вечори, що складаються з рефератів про український театр, з читання українських поезій, співів і музики. Пізніше відбувається там і вечір, присвячений самій Лесі. Молодь зверталася з проханням уряджувати відчити для неї. Леся охоче відгукується на це прохання, уряджує ці відчити й сама читає 7 жовтня 1890 р. «Два направления в новейшей итальянской литературе», а 9 грудня того ж таки року про «Українських письменників на Буковині» та ін., мабуть, дає відчит тих статей, що були вислідом її студіювання всесвітньої літератури, з яких вона дещо надрукувала пізніше в журналі «Жизнь» або ще пізніше – в «Новій громаді».

Ці літературно-критичні статті визначаються соціально-історичним підходом і чисто класовим становищем. Як критично ставиться Леся до змагання польських письменників-народовців бачити та малювати польський народ як одне ціле, змагання затушувати класові протилежності Заметки о новейшей польской литературе». «Жизнь», 1900. І]! У вищезгаданім огляді нової італійської літератури [«Два направления в новой итальянской литературе». «Иллюстрированный сборник Киевского литерат. артистического общества». 1900. «Жизнь», 1900.] підкреслює вона два діаметрально протилежні класові напрями. В іншій статті виступає гостро проти утопійно-соціалістичної белетристики, що малює соціалістичний рай «як країну спокійного, безжурного життя», бо це ж не життя, а повільне вмирання від щастя, від безцільного, непотрібного добробуту. Ті люди п’ють, їдять, працюють, навіть любляться, все робиться в їх гарно, вибірно, але при тому життя справжнього нема. Нема боротьби, цієї конечної умови життя, нема трагедії, що дає глибінь і зміст життю [«Утопія в белетристиці». «Нова громада», 1906. XII кн. Стор. 52.]. «Ідеал соціалістичний профанується плиткою чисто буржуазною тенденцією комфорту для комфорту, проведеною у Белламі.

Профанується він і дрібним політиканством таких «утопістів», як Шпронк, Моклер або Галеві, що будують всю прийдешню долю нашого світа на рішенні марокського інциденту, східного питання або франко-російських відносин. Ці добродії провадять не раз ще й іншу «політику» в своїх «утопіях». Напр., Галеві запевняє нас, що поліпшення добробуту мас приведе ті маси тільки до повного морального занепаду. Інший знов утопіст Уельс лякає, що визволений пролетаріат здичавіє так, аж поїсть усіх позосталих аристократів, і людськість загине від канібальства… Ми не можемо згодитись з Анатолем Франсом, немов у цих утопіях відбився щирий песимізм душ, опанованих «світовою тугою», нам чується в них просто старече ґдирання підупалої групи й бажання залякати читачів вигаданим страхіттям соціалізму» [Як дивно перекручує Дм. Донцов виступ Лесі Українки проти буржуазного малювання соціалістичного устрою на нібито її боротьбу з ним і доказує, що нібито вона інтернаціоналізмом не захоплювалась. Див. його працю: «Поетка укр. рісор». Стор. 17].

Не забула теж авторка підкреслити погляд на відродження нації співця пролетаріату Ади Негрі, що дивиться на це відродження з точки погляду обдуреного та отуманеного тим великим захопленням знедоленого пролетаря, та д’Аннунціо, що стоїть на точці погляду викиненого за поріг аристократа, що сам радо пожертвував би «голоту італіянську» [«Два направления» і т.і.]. На всі рецепти визволення жінки, писані ліберальними світовими письменниками, знає вона дати гарну відповідь Новые перспективы и старые тени» («Новая женщина зап.-европейской беллетристики»). «Жизнь». 1900. XII.]. Її цікавить соціальна драма, й тому заповідає вона дати її нарис і змалювати тип робітничої жінки, якої контури ще не зовсім ясні у світовій літературі. Ці статті, дуже солідно опрацьовані, радо поміщувала редакція «Жизни», а Леся задоволена була, бо мала свій власний заробіток. Для цього заробітку Леся написала ще 1903 р. статті (згадує про дві) теж і для заграничних журналів [Недруков. лист. 6-III-1903. San-Remo]. Важко знати, чи й у якому заграничному (мабуть, італійському) журналі надруковані ці статті, але всі вони такої вартості, що не слід, щоб вони загинули.