Останній побут у Києві
Андрій Музичка
Вже вище було сказано зі слів самої Лесі, як їй надокучило життя на чужині та як вона марила про поворот на Україну. І дійсно, повертаючи з Єгипту на весну 1911 р., Леся завітала до Києва. Українська громада вшанувала її приїзд. На її честь уряджено вечір у клубі «Родина». Поставлено було її поему – діалог «Магомет і Айша». Декламовано її поезії та співано пісень на її слова. У відповідь на привітання Леся сказала промову й цілий вечір здавалася веселою та бадьорою. Три тижні прожила Леся в Києві в матері. Майже нікуди за ввесь час не ходила та й узагалі не виходила з хати й більшу частину часу перележала в ліжку. Такий стан здоров’я не дозволяв їй довше залишатись у Києві, й тому Леся мусила знову кинути Київ та їхати на Кавказ. «Бліда, прозора постать Лесі з руками, повними квіток, зі словами, повними енергії, любові й віри, та зі смертю в очах», – такими короткими, але незвичайно вдатними та яскравими рисами малює Лесю Старицька-Черняхівська [Старицька-Черняхівська, op. cit. ЛНВ, 1913. X. Стор. 29].
Такою була Леся вже в Києві. Люди вичитували в її очах смерть, а вона сама цікавиться громадським і літературним життям, переказує плани своєї праці, обіцяє драматичну поему для збірника «Арго», повість із арабського життя для ЛНВ. У цій розпочатій повісті пише вона про захід єгипетського сонця ось як:
«Там сонце уміє вдавати переможця в останній час перед неминучою поразкою і так гордо та весело без найменшої тіні вечірнього суму сипле барвисті дари на небо, на пустиню, на велику ріку і на кожну дрібную дрібницю своєї улюбленої країни, що навіть за одну хвилину перед навалом темряви не йметься віри її неминучості» [Ibidem. Стор. 5].
Як можна ці слова перенести на саму авторку, що наче те єгипетське сонце ніяк не хоче показати близького свого заходу та посилає барвисті дари, свої твори. Коли їй на іменини послала Галина Комарівна до Єгипту 1913 р. привітання, Леся зраділа й пише до неї з цієї нагоди:
«Мені дуже мило було одержати привітання від тебе і від Левинятка, і се мені підсолодило трохи вражіння від моїх 42-х роковин, що самі по собі не могли бути дуже приємними, бо се вже цифра така, що показує не до Петра, а до Різдва. Ну, та нічого, коли минув час «петрівчаних пісень», то ще, як дасть Біг, поколядуємо трохи людям, поки сила» [Лист 9-III-1913].
Як бачимо з цього листа, сама Леся й не думала ще про смерть, яка була вже в неї за плечима, й збиралася ще попрацювати мимо того, що «здоров’я її таке, що як напише листа, то три дні голова болить». Та ще краще буде це видно на останніх хвилинах її життя.