Виїзд у Софію до Драгоманова
та його значіння для Лесі
Андрій Музичка
Може найбільше значіння в житті та творчості Лесі мав її виїзд до дядька в Софію. Цей вплив можна хіба порівняти тільки з впливом матері в дитячих літах і в часах її шкільної науки. Правда, Леся не виходила ніколи з-під впливу дядька, як це було зазначено вище, і цей вплив був посередній через твори, як теж і безпосередній через листи до самої Лесі. Лесині листи до Драгоманова й навпаки будуть найкращими покажчиками того великого значіння, яке мав цей геніальний учений і політик на незвичайно талановиту письменницю. Про це можна думати вже на підставі тієї маленької кількості листів, що їх надруковано в «Червоному шляхові», що відносяться тільки до 1890 р., в яких буквально кожне слово незвичайно глибоке змістом і повчаюче. А можна думати, що листування талановитої сестриниці з дядьком не переривалося від хвилі, коли Леся могла письменно говорити, й Драгоманов не викидав ніколи з пам’яті Лесі, що, певне, часто нагадувала про себе.
З листів ми бачимо, як у кожній справі звертається вона за порадою до дядька й одержує за це незвичайно багато вказівок і порад. Драгоманов впливає на неї в різних напрямках, як на поетку, громадську діячку і з наукового боку. Розлучився з нею, коли їй було 5 літ, і реально міг уявляти собі, як вона сидить на яблуні та говорить: «а я на дереві». А ти, бач, уже на Пегасі» [«Черв. шлях". 1923. Кн. 4-5. Стор. 195]. Вже тоді міг побачити її неабиякий талант, уже тоді мусила подавати маленька небога великі надії. Коли Леся почала вчитися, то з її листів міг стежити за її розвитком, що незабаром і заблиснув, коли в «Зорі» почали появлятися її вірші. По них стежив пильно Драгоманов за музою молоденької поетки, як видко з листів. «Твою поезію в останні часи я мало бачу, – пише він там 1890 р., – бо мені од маю не висилають «Зорі». Моя думка завше одна: твоя муза розумненька і тепленька дівчина, та ще молода, мало бачила світу і картин не набралась. Люди з неї будуть непремінно, а надто коли вона буде критично дивитись на «доморощену премудрість» [Ibid. Стор. 188-189]. А про переклади з Гайне пише так:
«А тут прислали з Галичини пачку книжок і між ними твої переклади з Гайне. Я їх довго ждав і добивався, та Львів така земля, що там я нічого не можу добитись ні прозьбами, ні навіть грішми. Насилу Франчиха купила мені твого Гайне, – але тим часом я довідався, що у Львові вийшла друга твоя оригінальна книга. Розуміється, що я її буду добиватися не менш 6-9 місяців, а може й більш. Переклад з Гайне читається легко; – це вже багато, тільки досить далеко переложені. Особливо злість Гайне не вийшла, може, через те, що ви з М.С. [Максим Славинський (Стависький), перекладач віршів, що їх видано 1892 р. у Львові] добрі люди. В мене тепер нема книги «Buch der Lieder», та я можу звіряти з тим, що пам’ятаю, ось наприклад, «Da knikset höflich den höflichsten Kniks» у тебе переведено зовсім без злості і т.д.» [«Черв. шлях». Кн. 4—5. Стор. 191].
І нетерпеливо чекає Драгоманов книжки «На крилах пісень».
«Вчора прийшов твій лист, – а книжки «звісно» ще нема, та скоро я не жду; інтересуюсь прочитати її, а також ті нові речі, про котрі ти згадуєш в останньому листі. Та де вони будуть напечатані» [Ibid. Стор. 193].
Природна річ, що Леся мусила дуже дорожити думкою дядька про свої твори й тому сповіщала про свіжо написані. А дядько зі свого боку нічого не занедбає, щоб вплинути на її поетичний розвиток. Щоб Леся могла «бачити більше світу та набратись картин», «щоб могла критично дивитись на доморощену премудрість», Драгоманов радить їй відновити навчання англійської мови. Сам він їй пропонує перекладати італійського поета Джозуе Кардуччі теж не без причин. Ми не знаємо, які твори поета італійського відродження мав на думці український політик, але, мабуть, це щось із його «Inno al satana» («Гімн до сатани») або «Il carnevale» («Карнавал»). У першому з них цей співець «великого Рісорджименто Італії» підіймає голосний протест проти неволі людського духа та славить сатану як духа протесту, що хоче розбити всякі кайдани, у другому описує розкішне життя, гульню багачів і злиденне життя бідноти, чим викликав сильний відгомін у цілій Італії.
Певне, що тут, крім гарної форми поета-лауреата, має Драгоманов на думці дати в руки Лесі поета, що своїми творами змагався до того, щоб італійський народ з’єднався разом, щоб здобув собі політичну єдність і свободу, але рівночасно визволився з пут усякої неволі. Іншим разом радить їй «попробувати свою ліру на біблійні теми й помогти йому та переложити віршами з Ісайї І ст. 2 – 3, 11 – 18, які йому потрібно вставити в одну статейку в «Хліборобі» [Ibid. Стор. 190.]. Для перекладу «Ріг-Веди» він намагається дати їй найкращі переклади на європейських мовах і про це пише так у листі до неї:
«Ріг-Веда переложена по німецькому Ludwig’oм, та іноді так, що все рівно, мов і по-санскритському – темно. А французький переклад є Langlois – дуже літературний і ясний (французька вдача), та знатоки кажуть, що дуже вільний. Вривки, що ти читала у Menard’a, з Ланглуа. Ти мені скажи, що тобі власне подобається, то я тобі випишу з обох переводів. Можеш знайти переклад деяких гімнів у статті М.Міллера «Сравнительная мифология в Летоп. р. литер. Тихонравова», котра, здається, вийшла в Росії й окремо» [«Черв. шлях». 1923. Кн. 4-5. Стор. 188].
З надрукованих листів бачимо теж, як Драгоманов впливав на науковий і політичний розвиток сестриниці, яка не занехаяла ніякої нагоди користуватися знаннями й досвідом великого вченого та політика, яка в кожній майже справі вдавалася до нього за порадою та вказівками. Все ж таки вважала Леся, що цією дорогою вона не вичерпає всього, не використає так, як треба, й тому на початку 1895 р. виїздить до нього до Софії, де тоді Драгоманов був професором історії на болгарськім університеті. Тут зачинається наука студентки, що має вже широку освіту та високу інтелігенцію, – студентки незвичайно здібної, людини з безмірною терпеливістю, з демонічною пильністю, з любов’ю та з великим захопленням до праці й науки під приводом геніального професора, що в його руках всі нитки умового життя й наукового світу, великого політичного діяча, соціаліста з переконань, все життя якого представляється переживанням героїчної української інтелігенції.
Не тільки з висоти своєї науки, але теж і з практичного життя він дивиться на минуле, сучасне й майбутнє України, й багатство знань і досвіду переходить від учителя на талантовиту ученицю. За своїм учителем дивиться вона на Україну через призму Європи, а, може, це тим легше робити, що мови не становлять для неї ніяких перешкод. Вона дістає широкі знання, присвоює собі дух Європи, вона пізнає дійсне реальне життя. Вибір історії для неї є рішаючий і благодатний чинник. Леся вчиться дивитися на близьке й далеке, на минуле й сучасне. Як історик вона розуміє найважнішу для живої людини сучасність, при чому дивиться вона на неї «не з абсолютного, не з етнографічного патріотизму». Вона бачить, що минуле й сучасне тісно зв’язані між собою, на що вказує нам уже й наша мова. Видко це зі сполуки слів таких, як «соціалістичний рай», таких далеких собі й по повстанні й по значінні та розумінні, що, проте, на просторах віків, єднаються раптом в одне речення так, наче між прадавньою легендою про рай і новітньою теорією соціалізму є якийсь кревний зв’язок [Л.У. «Утопія в белетрист». «Нова громада». 1906. Кн. XI. Стор. 14].
З історичної точки погляду починає Леся дивитися на всі явища, отже й на літературу, чи то в цілості, чи то студіюючи якогось автора або його твір зокрема. Але все-таки вона історик тільки з нахилу, а по генію вона поет, і якась сила пре її безперестанку перемінювати історію в поезію. Перед нею виступають живі люди, вона чує їх мову, бачить їхні рухи, їхні діла. Перед нею жива природа, з її красою, з її чудовими барвами та кольорами, одним словом, поетка все мертве воскрешує. Все в неї оживає, неначе той мармур і той «камінний люд статуй на будинках у Венеції в ясну місячну ніч, про які кажуть тамошні прості люди, що то русалки й нікси з моря вирнули й зійшли на мури, щоб розглянути, чи дуже світ широкий» («У пущі»). І цей історизм лишається відтепер у неї на ціле життя й буде підставою чи технікою її творчості. На підставі її творів можна думати, що Леся більш над усе студіює історію Ізраїлю й історію християнства, менше, мабуть, займається історією Греції та Риму. Якщо б вона була займалася пильніш історією згаданих держав, то з певністю була б звернулась у своїх соціальних драмах, коли описує класову боротьбу та класові антагонізми, до римської чи грецької історії, де маємо гарні зразки класової боротьби, що вибухала в криваві повстання та великі розрухи, й не була б обмежувалась одинокою згадкою про Спартака.
Але Драгоманов не тільки історик, він і політичний діяч, він проповідник соціалізму, й у цьому напрямі, мабуть, найбільше користується Леся його знанням, його досвідом, його вказівками. Там, у праці з Драгомановим, могли вирватися такі сильні слова:
«І все-таки до тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю.
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине».
Під приводом дядька-політика стає їй все ясно, й вона могла сміло сказати:
«Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжчого від твого не видали».
Хворий дядько, що «весь вік ніс тяжке завдання», міг їй сказати:
«Годі нам, тепер черга на вас,
На вас, робітники незнані молодії…
Та тільки хто ви, де? Подайте голос нам!
Невже ті голоси несміливі, слабкі,
Квиління немовлят – належать справді вам?»
Невже на всі великії події,
На все у вас одна відповідь є –
Мовчання, сльози та дитячі мрії?
Більш ні на що вам сили не стає?»
(«До товаришів»).
За дядьком, який казав, що політика не знає лірики, й Леся співає:
«Що сльози там, де крові навіть мало».
Перед очима поетки стали «суворії питання без прикрас».
На жаль, ця наука не тривала довго, й, може, Леся не могла дуже обтяжувати наукою хворого дядька. Ще попереднього року писав він до Лесі: «…Тим часом я діждався новини: вп’ять онімів, як 2½ років назад у Відні. Не пишіть про це поки в Гадяч» [«Черв. шлях». Кн. 4-5. Стор. 198]. А також пізніше: «про моє здоров’я противно й писати. Ось уже більше 3 тижнів я німий, говорю шопотом. Через 3 дні треба починати лекції 2-го триместру. Буду прохати одпуску на місяць, хоч певний, що за місяць нічого не переміниться. Треба буде подавати в одставку, – а тоді що їсти? В додаток 10 днів тому назад наскочило на мене 2-е видання сухого плевриту в лівому легкому. Кілька днів лежав у жару і кричав від болю» [Ibid. Стор. 200]. І коли тяжка хороба прикувала дядька до ліжка, Леся багато часу просиділа біля того ліжка, «слухаючи його навчання, одгуки його палкої душі, яку й жорстокі муки не могли загасити до останнього часу» [Л.Шишманова-Драгоманова. «Леся Українка» (Лист з Софії). «Рада», 1913. Ч. 253]. Швидко однак довелось їй писати дуже коротенький лист до батька, на якому відзначена дата 13-VI-1895 р. про смерть дядька, що вмер 8 червня несподівано од розриву аорти [«Черв. шлях», 1923. Кн. 4-5. Стор. 200].