3
Леся Українка
Варіанти тексту
|
||
Від того ж часу Семен все частіше лишався з Пріською, а Дарка стала раз у раз ходити до панів на роботу з матір’ю, з старшою сестрою Яриною, а то й сама. Коли мати не мала часу, а Ярині припадала черга пасти бидло (вони все чергувалися з братом Іваном), то Дарку посилали й саму в двір до легшої роботи: квіток полоти, кревавник для індиків збирати, стежки замітати тощо.
Праця всеї Мартошиної родини на панськім дворі йшла за довг панам, а на панськім полі оплачувалась готовими грішми окремо. Дарці заздро було, що Ярина в жнива заробляла по злоту, крутячи перевесла на панських ланах, бо хоч мати й забирала ті гроші до себе, а таки справила Ярині по жнивах нового «каптана», бо дочка «заробила». Дарка ж приходила додому з порожніми руками, хіба що грудочку цукру Прісьці принесе, або яку стару лахманинку, – отож і ходила вона в старому лахмітті, та так і не виплакала від матері нової спіднички того літа.
– Буде з тебе й старої, навчися-но перше робити, – дала вирок мати, і на тому скінчилося.
Дарка раз попробувала довести, що й вона ж робить, як не за готові гроші, то все одно за відробіток. Мати навіть не розсердилась, тільки легковажно здвигнула плечима і спокійно промовила:
– Одчепися з такою роботою: на десятку заробиш, на двайцятку з’їсиш. А з відробітків у новому не находишся, хіба що батько справить.
При тому Мартоха засміялася, а Семен посеред обіду встав, вийшов з хати і почав рубати дрова. Рубав до самого вечора, мов найнявся.
Одно потішало Дарку на панській роботі, що там вона частенько могла бачитися з панною. Правда, Юзі вже не вільно було побігти з Даркою в ліс або на пастовень, бо гувернантка, підстаркувата Fräulein Therese, ніколи не спускала своєї вихованки надовго з очей. Ледве оце Юзя почне крадькома простувати до вільх за ставком, а вже з альтанки або з ганку чутно рипучий голос: «Jussa! Jussa! Wo gehen Sie hin?» І Юзя знов мусить братись до нудної німецької книжки (sehr interessant – каже Frl. Therese) або до вишивання на паперовій канві якого «сувеніру» мамці, бабуні або іншим родичам.
Юзя тепер вже воліла тую, колись таку осоружну французьку книжку і навіть рахунки, ніж оці «інтересні історійки» та роботки, що нібито мали бавити її. Читання й роботки відбувалися конечне при німці, а вчитися завданків дозволялося де-небудь недалечко в садку на самоті, бо, запевнивши таке корисне заняття своїй вихованці, Frl. Therese вважала вже згідним з своїм професіональним сумлінням узятися до своїх нескінченних листів або до читання інтересних вже для неї самої романів Фрейтага. А Юзя бігла з книжкою в садок або на город, відповідно до того, де працювала на той час Дарка. Коли Дарка замітала стежки, панночка «клепала» німецькі слова, ходячи сюди й туди, а кожний раз, порівнявшися з Даркою, всміхалася або озивалася словом, тільки сторожко, бо стежку могло бути видко звідки-небудь панні Терезі. Коли Дарка полола квітки, тоді було нудно, бо квітки були під самими вікнами, перед будинком, а з покоїв було все чисто видко, та й Дарка полола здебільшого не сама, а при других не розговоришся так, як удвох. Та ще подумають, що Юзя прийшла наглядати за роботою, а Юзя того якось зроду не могла. Вона не така, як Бронек, що його й не просять, а він нависає над парубками, їй і так сором було, як Ярина раз, полючи, сказала: «А що, панно, добре в холодку сидіти? Пустіте-но мене до книжки, а ви-те поможіть Дарці полоти».
Яка та Ярина! вона й забула, як Юзя, поки ще не було гувернантки, виполювала вкупі з Даркою її ж таки, Яринин, зільник, що за хатою на клинку насаджений. Ще ж Юзя їй тоді «панської м’яти» і «оргінії» в мамці випросила, а Ярина не дала Юзі «чоловічка» пересадити: «Ви-те однаково зіпсуєте, малі ще садити!» Вже тая Ярина! Думає, що як їй 12 чи 14 літ (а от і сама не знає, скільки їй є!), то вже вона й «дівка»! На музики ходить, хустку вив’язує, як велика! Юзя її ніколи не любила… От найліпше, як Дарка приходить сама кревавник збирати, там, де щепи, в новий садок. Туда не видко ні з будинку, ні з альтанок, там Юзя лягає в траву коло Дарки, помагає їй збирати кревавник (та й щавель – Мартосі на борщ), книжка лежить близенько – «на всякий випадок», – але Юзя не вчиться, вони з Даркою балакають по щирості.
– І нащо ви-те, панно, стільки вучитесь? – питає Дарка.
– Ну, бо кажуть мені.
– А нащо воно їм?
– Так, бо всі учаться.
Дарка сміялась: «А я ж не вчуся!» – «Так ти ж мужичка», – хтіла сказати Юзя, але якось ніколи вона не могла такого вимовити вголос. Вона тільки сказала: «У вас нема такого звичаю, а в нас учаться всі».
– Нащо? – знов, допитувалась Дарка.
– Ну, так, щоб все знати.
– А що з того?
– Так, бо в нас усі діти учаться.
– А що з того?
– Як то що? – здивувалась Юзя, але відповіді не знайшла.
– А відомо, що вам з того? Ну, от ви-те вчитесь по-німецькому і по-хранцузькому, а нащо воно вам?
Юзя всміхнулась, немов старша до дитини.
– Як же нащо? А як я поїду за границю, – там же всі говорять або по-французьки, або по-німецьки, то я ж би нічого не розуміла там.
Дарка насупилась.
– Потрібно вам за границю їхати!.. Чом ви-те не хочете тут сидіти?
Тепер уже Юзя сміялась.
– Та ну, яка ти, Дарко! Хіба ж я кажу, що от я вже маю їхати? Я так тільки, якби!
– Ну, то й не потрібно вчитись, – напосідалась Дарка, – як не поїдете, то що вам з того прийде, як будете по-якомусь там, невідь-якому знати?
– Ну… що?.. А нащо ж всі вчаться?
– Або я відаю? – понуро відказала Дарка.
– Ну, от же й ваш Іван до школи ходить.
– Ба, хлопець! Хлопцям що іншого! – Дарка оживилась, забула гніватись і повернулась до Юзі. – Хлопець менше у війську буде, коли вивчиться в школі, хлопець може на писаря вийти, на вчителя…
– І дівчина може на вчительку вийти! – перебила Юзя.
– То ви-те були б учителькою в школі?
– Може, й була б, – нерішуче, без всякої певності промовила Юзя.
– Ей, годі-те! Так вам хочеться говорити.
– Ну, може, гувернанткою була б, – трохи певніше промовила Юзя.
– По чужих панах служили б, як ота ваша німка? Та вам того? Таж ви-те багаті!
– Ай, одчепися, я не знаю!
Юзя нагнулась над книжкою, і губи їй почали тремтіти.
– То нащо вчитися, як так? – сливе пошепки спитала Дарка, скоса дивлячись на Юзю і щипаючи якусь травинку.
Юзя раптом кинула книжку, впала в траву і заплакала безгучно.
– Панно, панно! – збентежилась Дарка. – Чого ви-те? Чого? Або ж я що? Та я ж нічого…
– Чого ти мене мучиш? – озвалась Юзя крізь сльози. – Хіба я знаю, нащо вчитись? Вчусь, бо так кажуть… бо мушу… Я й за границю не хочу… Обридло мені все! і німка, і книжки!.. А ти ще допитуєшся… Що я тобі скажу?
Дарка сиділа ні в сих ні в тих і не знала, як одмінити розмову. Кинувшись у траву, Юзя ненароком покрила Дарчині ноги своєю широкою спідничкою. Дарка взяла в руку фалдочку тієї «маринарської» спіднички, синьої з білими стяжечками, і промовила, ніяково всміхаючись:
– То ви-те нову спідничку вбрали? Щось-бо я її ще не бачила… Коли-то вам її пошили?
– Вчора, – крізь білу хусточку озвалась Юзя.
Вона теж рада була одмінити розмову і теж не вміла того.
– Яке ж то хорошейке, – провадила Дарка, гладячи пальцем стяжечки, – безмаль дороге? – В голосі Дарчиному забриніла вже натуральна цікавість.
– Не знаю… ні, дешеве, по два злоти, чи що, – без інтересу, але вже спокійніше відповіла Юзя.
– Ой, моя долейко! – скрикнула Дарка, – то то вам ще недороге?.. Коли-то я собі на таку зароблю?! мати водно говорять: зароби! Добре то їм говорити, коли ж моє все йде на відробок.
Юзя почервоніла. Вона знала, що її приятелька робить їм, панам, «за довг».
Дарка сиділа замислена.
Юзя пождала трохи, потім обізвалась:
– Про що ти думаєш, Дарко?
Дарка стрепенулась.
– Та все про той довг, – коли-то ми його відробимо?.. Ей, вже хоч там як, а на той рік і я піду на поле. Вже ж тоді я буду більша. Ярина торік вже ходила… Тільки що я собі за одно літо зароблю? Така дорога спідниця, а в мене ж і каптана так само нема… Ще то чи мати дадуть справити.
– Як же вона може не дати? – палко вступилась Юзя. – То ж будуть твої власні гроші! Вона й так повинна тобі все справляти! З якої речі вона може брати твої гроші собі? Як мені татко дарує срібні п’ятачки, то мамця їх ніколи не забирає, а твоя мати все собі горне!
– Та не так то й собі, – розсудливо пояснила Дарка, – от так, відомо, то солі нам тра купити, а тут нема відки, то селедця, то запалок, чи там ще чого, а то таки й хліба не стане, та вже й по грошах… Проте, може б, якось-таки можна справити спідницю, коли ж дорога! по два злоти локоть, тож то сума!.. А встаньте-но, панно, нехай я подивлюся на вашу спідницю, чи рясна, – кілько то на неї йде?
Юзя встала, а Дарка розп’яла на ній спідничку, шукаючи швів та рахуючи пілки.
– Якось воно так порізано, що я й ладу не дійду… В нас не так шиють, як у панів, – мовила знеохочена Дарка.
– А ти приміряй, може, й так добре, – і Юзя хутенько спустила з себе спідничку, зоставшись сама у спідній білій, ще коротшій. Далі скинула й блузку, щоб Дарка могла зовсім «бути панною».
Дарка тим часом розперезала крайку, скинула «хвартух» – білу домоткану спідничку, переткану в подолі червоною заполоччю в п’ять рядків, – і зосталася в самій сорочині. Потім наділа Юзине убрання, насилу насунувши вузенькі рукавця блузки поверх широких рукавів, поверх сорочки з десятки. Юзина спідничка ледве сягала за коліна Дарці.
– Ой, яке ж куце, та яке ж тісне! Як ви-те в такому ходите? Дивіться, геть гали видко! – зареготалась Дарка.
Юзя теж дзвінко засміялась.
Раптом за ними хтось голосно сплеснув у долоні й крикнув:
– Matko cudowna!
Дівчата заніміли з переляку.
Під найближчою грушею стояла ключниця, пані Качковська, жінка панського економа. Зморшки на її підстаркуватім обличчі якось поглибшали від гнівного здивування, і через те обличчя здавалось зовсім старим і грізним.
– Matko cudowna! – волала вона. – Панно Юзю! Як же панєнка може позволяти, щоб отакий кучкудан напинав на себе сукенку з панєнки? Таж то панєнка може бог зна чого набратися! Потому лікар буде панєнку від корости хорувати! Фе, встид! А хто ж таке видав?.. Ну, а ти чого стоїш, як пень? – звернулась вона до Дарки, змінивши проникливо-докірливий тон на грубо-лютий, – Скидай-но панські сукні та бери свою рядюгу! – Дарка похапливо стала роздягатись, але Качковська не вгамувалась.
– Що то ти собі думаєш? Чи то твое діло в машкаради бавитись? Я її кличу, я її шукаю, а вона… Дивись ти на неї! Нехай-но я матері скажу, вона з тебе панські іграшки прутом виб’є!
– Мартоха не буде Дарки бити, мамця не позволяє, – оступилась Юзя.
Пані Качковська затиснула губи, потім знов озвалась тонким проникливим голосом:
– Прошу панну Юзю, нехай панєнка не псує Дарки, бо то хлопській дівці на добро не вийде. А панєнка ліпше нехай о тім погадає, що то ще панна Тереза панєнці скаже. Панна Тереза вже від години шукає панєнки до лекції музики.
На спогад про Frl. Терезу Юзя метнулась до свого вбрання, але Качковська перейняла її.
– Jesus-Marya! Чи ж панєнка буде то після тої-о вбирати? Я пришлю дівку забрати сукенку до прання, нехай панєнка того не зачіпає.
– А як же я додому піду? – плаксиво скрикнула Юзя.
– А о тім було панні Юзі раніше подумати, – завважила ключниця масненько.
– Jussa! Jussa! Aber wo sind Sie doch? Du, liebe Zeit! – почувся заклопотаний голос панни Терези, і за хвилину з’явилась і вона сама.
Пані Качковська, гукнувши ще раз на мовчазну Дарку і кинувши проймаючий погляд на Юзю, подалась геть. Ідучи, вона підганяла Дарку, а та на ході підперізувалась і старалась не впустити з рук кошика з кревавником.
Fräulein Therese лишилась коло плакавшої Юзі. Чимало часу минуло, поки вона допиталась від панночки, що, власне, трапилось. Тим часом прийшла дівка й забрала Юзине убрання. Frl. Therese розточилась в довгій нотації про Юзину «невихованість» і ще не скінчила тієї «літанії», як надійшла задихана, зовсім перетурбована бабуня, – вона застала в садку пані Качковську і вже «все знала». Стара пані, зовсім несподівано, напалась не на Юзю, а на Frl. Терезу.
– Як могли ви, – докоряла бабуня Терезі каліченою німеччиною з виразним польським акцентом, – як могли ви так занедбати дитину? А тепер тут простуджуєте її! Ведіть же її до покоїв! Вона ж тремтить від холоду!
Юзя тремтіла, але не від холоду. Бабуня вкрила її своїм великим чорним шалем і повела додому. Frl. Тереза, похнюпившись, йшла за ними позаду. Всі три дійшли до покоїв мовчки.
Ну, вже ж і було того дня! всякого було: і сліз, і докорів, і мігренів! На родинній раді зважено було, що Frl. Therese зовсім «ні до чого»; бабуня пригадала, що вона й одразу те казала і що взагалі «тільки французка може дати панні відповідне виховання, до того ж Юзя вже досить вміє по-німецьки, а французьку вимову німка їй навіть попсувала».
Що гувернантку треба взяти іншу, на тому згоджувалися всі, але незгода була, чи німку зараз відправити, чи затримати її, поки нагодиться французка. На село французки не дуже-то охочі виїздити, і може статись, що Юзя кілька тижнів чи навіть кілька місяців буде сама, – бо мамця «завше хора», а бабуня стара і наглядати за Юзею нема кому, а се вже ж цілком не випадає, бо дівка «з каприсів» може ще більше привернутись до тієї Дарки і всяких подібних, – мовляла Качковська, – «кучкуданів». Знов же бути їй з німкою після того, як німчин авторитет захитаний в її очах, теж не годилось з погляду педагогічного.
Трудне питання помогла рішити-таки пані Качковська. Увечері, здаючи справу з денного господарства старій пані, ключниця обережно запитала, чи не мають пані що «do dyspozycyi», бо, здається, панна Тереза щось казала, ніби має виїжджати, то, може, годилось би що їй на дорогу спекти. Стара пані не могла втриматись, щоб не розповісти «коханій Качкосі» («можна, зрештою, мати довір’я до такої поштивої кобіти») усіх родинних клопотів у тій справі.
Качковська несміло, спустивши очі й підвівши брови, заговорила:
– Якби так пані позволили, то я могла б тимчасово знайти відповідне товариство для панєнки… ну, натурально, не зовсім відповідне, але хоч jako-tako. Бо то, прошу пані, я маю в селі Красиловці – три милі відси, тільки три милі – молоденьку небогу, сирітку по небіжчиці сестрі. То та небога мешкає при мачусі і при вітчимові, – чи як то казати? – От, прошу пані, так: вмерла її мама, а батько оженився та й сам потому вмер, та й мачуха за другого віддалася. Та й ото мачуха якось там ніби з ласки тримає ту бідну сироту. То добра ласка, моя пані ласкава… opieka oczy wypieka… Кождий би таку ласку показав, як дівчина задурно і шиє, й гаптує… Коби пані бачили ту роботу!.. Biedactwo!
– Чи вона ж має якусь едукацію, та ваша небога? – недбало спитала пані.
– Аякже, моя пані ласкава, аякже! За життя родичів дівчина зазнала ліпших часів, бо то покійний татко її був управителем у пана графа в Красиловці – пані мають знати того графа. То Зоня…
– Вона зветься Зоня? – перебила пані.
– А так, прошу пані, Зоня, Зофія… Ну, то вона, можна сказати, зросла при молодій граб’янці і має досконале виховання, а як для простої шляхцянки, то навіть niepospolite. Якось-то не випадає вихваляти своїх, але то ж таки можна сказати, що Зоня була б відповіднішою товаришкою для панни Юзі, ніж якась Дарка.
– А скільки їй літ? – знов перебила пані.
Качковська трохи подумала:
– От, може, вже є з шістнадцять…
– Трохи замолода, – сказала пані.
– Але ж, прошу ласкавої пані, що то шкодить? Може, то ще й ліпше: панні Юзі тринадцятий рік, а в такім віці трудно жити все межи старшими особами, то панянка з нудів і водиться з такими Дарками. Запевне, з нудів, бо панна Юзя dziecko послушне і шляхетне, – де ж би вона вдавалася в таке, якби мала коло себе ліпшу і навіть веселішу товаришку відповідного виховання? Зоня весела розмовна дівчина, себто була такою за життя родичів… biedactwo!…
На остатнім слові пані Качковська піднесла кінчик фартушка до очей, а стара пані промовила, поклавши руку їй на плече:
– Ależ, kochana Kaczkosiu, pan bog nigdy nie zapomina o sierotach. Качкося може йти спати, я сама поговорю про те з своїми.
Качковська пішла спати, зовсім заспокоєна про долю своєї небоги.
Другого дня рано Fräulein Therese, заплакана, складала свої пакунки. Бідна німка плакала із жалю та сорому за таку відправу від панів і таки перед розлукою з Юзею. Добродушна стара дівчина мала те нещастя, що завжди щиро прихилялась до своїх вихованок, а та прихильність була здебільшого без відповіді. Юзя з гречності мала поважний вираз в той день (та й тямила неначе якусь вину за собою проти ні в чім не повинної німки, що сталась «козлом відпусту» на сей раз). Але навіть з гречності Юзя не могла плакати за гувернанткою.
Дарка ж навіть не вважала за потрібне крити своєї втіхи з того від’їзду «холерного німчиська». Коли бричка з панною Терезою проїжджала селом повз Мартошину хату, Дарка вибігла вкупі з меншими сестрами й братом за ворота і протанцювала щось подібне до танцю диких, приспівуючи:
Ой ти, бабо, ой ти, стара відьмо,
Запрягаймо, їдьмо,
За границю по пшеницю,
А поки ще видно!
Дарка раділа, що тепер уже без німчиного дозору знов почнуться таємні стрівання у вільхах (хоч у неділю, коли в будень ніколи!), а може, навіть у Ривки на гойдалці, в порожній жидівській шопі… Але ба! Та сама бричка, вполуднє одвозила заплакану стару німку до залізниці, привезла увечері скромно усміхнену молоденьку панну з Красиловки.
Дарка спала й не бачила того в’їзду.
Примітки
Фрейтаг Густав (Freytag, 1816 – 1895) – німецький письменник-реаліст.