5
Леся Українка
Відколи Зоня з Юзею перейшли на «ти», в їх приязні непомітно, але хутко сталася зміна, і хоч Юзя не сміла навіть сама перед собою скаржитись на ту зміну, але душу її мулило вже не одно, а два почуття, однаково тяжкі, хоч знов-таки однаково невиразні, не окреслені словами. Тепер Юзі часто спадало на думку, що Зоня таки не забуває ніколи, що вона «велика» і тільки «з ласки» товаришує з «малою» Юзею. Ну, не дуже малою, бо Юзі вже п’ятнадцятий рік пішов, а все ж вона ще в короткій сукні ходить і «не знає» багато такого, про що, каже Зоня, всі дорослі панни знають. А що ж то за приязнь, коли одно щось знає, а другому не каже? Але ж хіба Зоня не присягалась, що вона не має ближчої, дорожчої приятельки над Юзю? Ще недавно присягалась пам’яттю своєї небіжки-мами. «То, може, недавно так і було, – думалось Юзі, – а сьогодні, може, воно вже й не так?» Юзі треба було щодня, щогодини доказів приязні від Зоні. Юзина приязнь була неспокійна, забаглива. Вже зникло те почуття тихого відпочинку, що було в першу зиму по приїзді Зоні. Юзя не любить, що до Зоні стала ходити фершалова сестра панна Октуся, Зонина ровесниця, чорнява, повновида, з таким «противним» блискучим, мастким волоссям і з «коров’ячими» очима. Зоня сама рідко ходить до Октусі, бо Юзя кожен раз плаче від того. Ах, нащо було Юзі показувати перед Зонею ті сльози! Тепер нема потіхи, як Зоня й не ходить до нової товаришки, бо якби ж то вона «сама» не хотіла, а так, з примусу, – що то варте? Може ж, вона сама й хоче, тільки не сміє або «щадить» Юзю? І Юзя неможливо обридала Зоні то домаганням «правди», то каяттям за свої «kaprysy і grymasy», то благанням, щоб Зоня її «хоч трошки-трошечки любила». Зоня збувала її сміхом, але, одвернувшись, кусала губи з досади і ждала Октусі «jak zbawienia».
Юзя здебільшого виходила з хати, коли з’являлась Октуся, але довго не витримувала осторонь і знов наверталась. Кожний раз їй здавалось, немов панни укривають або зміняють розмову, як вона увійде, але впевнитись у тому вона сама не могла, а Зоня казала… Ох, Юзя не мала певності в тому, що Зоня казала, таки не мала, хоч і картала себе за те, хоч і щоночі (коли Зоня спала) лежала крижем на голій підлозі на ту «інтенцію», щоб бог їй дав певність і щире довір’я до приятельки. Юзя знов набула собі пропасницю тим лежанням, а певності й довір’я таки не було.
І Юзя не видержала: підійшла одного разу під двери й підслухала, от так-таки просто, «простацько» підслухала, «як покоївка», – корила вона себе в думці. Крізь шум своєї стурбованої крові в вухах вона почула приглушений грубенький сміх Октусин, далі Зонин поклик: «Пан Фелікс? Ах, чи ж то може бути?! Ха-ха-ха! Ото добре мати такого брата!.. То як, як?»
Октуся щось впівголоса проказала, потім вони обидві заспівали на голос краков’яка такий діалог, ніби між «панєнкою» і її «кавалером», що в Юзі серце тіпнулось ї завмерло. Брудні натяки в пісні ставали все виразнішими, а в Юзі очі все ширшали, ширшали, немов до неї наближалося щось несподіване й страшне, а вона не мала сили одвернути очей від нього.
Дівчата скінчили пісню і знов заляглися сміхом. Юзя стрепенулась і мов не своєю силою влетіла в кімнату задихана, тремтяча, мов від холоду, а разом з тим червона, розжеврена.
– Що ви співаєте? Нащо це ви співаєте? Що це? Як ви можете?
– А панєнка як чула, що ми співали? – спитала Октуся, прижмуривши не то хитро, не то безсоромно карі очі.
Зоня в першій хвилині змішалась, а потім шпарко підвела голову і глянула просто на Юзю.
– Ну, і що ж? Співали! Ми ж не знали, що нас може підслухати хто-небудь недорослий, а дорослим то нічого не шкодить.
– Авжеж, – підхопила Октуся, – от нехай-но панєнка вбере довгу сукню, то признає нам рацію. А зрештою, до того не конечне довгої сукні треба, то як для кого…
Юзя дивилась на неї безпорадно. Зоня смикнула Октусю за рукав і з прикрістю мовила до Юзі:
– Найліпше було б не підслухувати наших секретів або не зражатись ними, а так одно з другим не йде! – Тут Зоня взяла шиття і почала гаптувати, вже не дивлячись на Юзю.
– Октусю, – звернулась вона до товаришки, – чи добре так буде отаке Z на хусточці, чи, може, воно завелике?
– Трошки завелике, для панни треба менше – скромніше якось виглядає. Якби так ще для mężatki.
Юзя, похнюпившись, тихенько вийшла з хати. Панни мов і не помітили того, проте Юзі здалось, як вона вже була за дверима, що которась панна приснула, втримуючи сміх. Юзя спинилась і завмерла, прислухаючись, але нічого більше не почула і подалась далі.
Юзя пройшла через садок вузенькою протоптаною стежечкою геть до вільх коло тину – на те місце, де колись вони з Даркою сходились на розмову, – лягла у високу траву ницьма, лицем на долоні, і лежала тихо-тихо, їй неначе ніяково було дивитись на думливі, поважні вільхи, на малу водицю, що бігла з лісу в ставок, їй немов не хотілось зустрітися поглядом з блакитними очицями незабудок. Вона не плакала, тільки дрібно тремтіла і почувала всередині якусь прикру порожнечу, якусь омлілість у всім тілі. Вона хотіла не думати про те, що тільки зараз що почула… Такі погані, такі бридкі ті слова, тая пісня, те все… Нащо, нащо було слухати теє? Тепер Юзя не така, як була, не така, і ніколи вже не буде такою! Господи, ліпше ніколи не бути дорослою!..
Крізь стулені Юзині пальці почали протискатися сльози дуже помалу. Юзя не кривилась, не хлипала по-дитячому, як звичайно, вона ледве сама завважала, що плаче. Сльози мовби не з очей лились, а з глибшого якогось джерела.
– Не хочу! не хочу! – хрипло вимовила Юзя вголос, підвелася і, стоячи навколішках, зняла руки вгору. – Боже, найсвятіша діво! Я хочу все забути!.. Діва пречиста, зроби цеє чудо!
Крізь вільхове листя пробився промінь сонця і в Юзі раптом заграли золоті стрілки в очах, – то сонячне світло переломилось у невисохлих краплях сліз на віях… Юзі то здалося «знаком з неба», початком чуда.
Заспокоєна Юзя вернулась додому, але не до Зоні, а до салону, де були старші. Помогла бабуні набрати на дротики спущені вічка в панчішці, дідуньові прочитала карток з десять дуже нудних «мемуарів», таткові заграла мазура «На смерть Конарського», з мамою поговорила по-французьки. Була така «гречна», що справді заслугувала всяке чудо.
Але чуда все-таки не сталося.
Того ж таки вечора, лежачи в ліжку і дожидаючи Зоню з гостини від Октусі, Юзя все згадувала, все думала про те, що була сподівалась забути. І мучили її жаль, відраза і злість до Зоні і гнітили душу присяги на вічну приязнь до «бідної сироти».
– Невже я зраджу її так, як зрадила Дарку? – це Юзя вперше сама перед собою зважилась назвати свою зміну до Дарки зрадою. – Так, Дарці ж я не присягалась, справді ж, нічого не обіцяла, а Зоні перед олтариком заприсяглась! Яка я недобра, яка зрадлива!
Як Зоня прийшла, Юзя зробила їй «сцену». Юзя чула, що Зоню проводив додому фершал, молодий пан Фелікс, і почала гірко докоряти Зоні, що вона зраджує приятельку для кавалера.
Напівроздягнена Зоня сіла коло Юзі на постіль і зашепотіла, затуляючи їй вуста рукою:
– Тихо, тихо! Ще старші почують… Ну, Юзечко, не будь же дитиною! Хто ж рівняє приятельку до кавалера, а кавалера до приятельки? Бачу, що справді ліпше вже тобі все розказати, а то ж це чиста кара божа!
Зоня лягла коло Юзі, поклала її голову собі на плече, обняла голими руками її худеньку постать і пригорнула до свого теплого, повного здоров’ям тіла. І все розказувала, розказувала… Юзя слухала, розкривши в темряві очі й уста, і їй чулося, немов серце її б’ється десь уже в самому горлі, аж дихати заважає…
Заснула Юзя вже аж тоді, як біла грубка зовсім виразно виступила з темного кутка, а над образом матері божої можна було одрізнити в вінку червоні квіти від синіх. Прокинулась Юзя дуже пізно, з важкою головою, з тупою нудьгою на серці. Зоня вже була вбрана й відмовляла «różaniec» перед образом. Юзя мляво і недбало одяглась, одчинила вікно і сіла край нього, бездумно дивлячись у простір.
– Чому ти, Юзечко, не молишся зо мною? – обізвалась Зоня.
– Нехай потім… я ще не вмивалась, – в’яло протягла Юзя.
– Ну, то вмивайся скоріш.
– Н-не хочеться, – криво потягаючись, так само протягла Юзя.
Юзя поклала голову на підвіконня і безвладно простягла вздовж його одну руку, а другою накрила голову.
…Ой ти, дівчинонько хорошого строю,
Берися за вила, ходімо до гною!
Зоня і Юзя здригнулись від цього несподіваного співу, що знявся десь посеред кущів малини.
– То та дурна Дарка! – мовила з прикрістю Зоня. – Цур їй, аж злякала! Вже ж і пісня делікатна: «…ходімо до гною»! То так хлопський кавалер свою даму запрошує. Ото чистенька пісня! аж пахне!
Дарка не чула тої критики і вигукувала собі далі умисне грубшим голосом від натурального, по-поліському:
Ой ти, дівчинонько, роби, не роби,
А прийде неділя, хороше ходи!
Дарчина голова в червоній хустці красніла серед темно-зелених кущів, як велика ягода. Пісня замовкла, либонь, уста у співачки зайнялися іншою роботою. Дарка збирала малини панам на конфітюри, – ну, то вже, певне, й собі брала якийсь відсоток натурою на місці.
Прийшла пані Качковська і кликнула Зоню помагати перебирати ягід, бо то «робота до нескінчення».
Юзя лишилася сама і все не рушала з місця.
Дарка завела весільної. Там були всякі дива: і «віночок з перлами», і «терен, золотом перевитий», та все те якась «Мар’юня» покидала для свого «Іванка», бо полюбила його, «як душу». Дарка співала те все так бадьоро, голосно, завзято, відбиваючи кожне слово так само, як і ту пісню, де хлопець дівчину закликав іти до гною.
Юзя, слухаючи, почала усміхатись. На хвилину сталося чудо: Юзя таки забула вчорашній день, і сю минулу ніч, і все. Їй зробилося весело: вона завважила, що сьогодні було і гаряче і разом з тим легке повітря, що пахло малинами і місячною рожею, і так се було просто і мило, дуже мило. Юзя хутенько вмилася, освіжила голову і стала коло вікна, вихилившись трохи з нього та спираючись на руки.
З-за кущів уявилась височенька, але тонка Дарчина постать. Сухорляві, але міцненькі руки держали на плечі великий кошик, повний малин; з-під закачаних по лікті рукавів видко було, як мускули на руках нап’ялись, мов пружини, ще зовсім дитячий стан, тісно вперезаний вузенькою крайкою, одкинувся назад, і через те вся постава здавалась гордою, а лице від легкої напруги було поважне і зовсім «доросле». Дарка вже не співала і мовчки підійшла стежкою попри Юзине вікно.
– Добридень, Дарко! – весело привіталась до неї Юзя і хотіла щось спитати, але Дарка поважно відповіла: – Добре здоров’я, – і, не спинившись, не глянувши на Юзю, подалась тою самою ходою до кухні.
Юзя знов сіла, схилила голову на підвіконня, – в голові знов стало важко, мов після чаду, і почало думатися щось безладне. Десь далеко, в кухні, Зоня заспівала краков’яка, слів не можна було розібрати. Як нитка з кинутого з рук додолу клубка, хутко-хутко почали розмотуватись у Юзі в думці спогади про вчорашній день, минулу ніч… Чудо вже зникло…
– Юзечко, чому не йдеш до гербати, дитинко? – запитала бабуня, увійшовши в кімнату.
– Зараз іду, – відповіла Юзя, цілуючи бабуню в руку і в плече.
– Ти сьогодні заспала, koteczko. Чи вже молилась?
– Уже, – тихо мовила Юзя, спустивши очі в землю.
– Ти щось неначе знов хвора. Випий, серце, хіни перед гербатою.
– Добре, бабуню, я вип’ю, – і, покірно похиливши голову, Юзя пішла за бабунею до їдальні.
Примітки
Мазура «На смерть Конарського» – Конарський Шимон (1808 – 1839 рр.) – учасник польського повстання 1831 р., герой боротьби за визволення Польщі. Розстріляний за вироком російського суду. Що то за мазурка з такою назвою – я не зміг дошукатись.