Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

Притча про чотири перстені

Леся Українка

Одного разу, їдучи залізницею, прийшлось мені чути розмову або, скоріш, промову одного жида про релігії і про антагонізм людей різних релігій. В вагоні були переважно жиди пассажири і скілька руських, отже розмова велась з початку по­жидівськи, і я не могла розібрати її, але потім, коли надійшло більше руських пассажирів, то промовець перейшов на руську (російську), трохи ламану мову, не вважаючи на видиму досаду інших жидів. Деякі з них навіть одвернулись від него і почали завзято молитись богу, часами тілько поглядаючи скоса та кидаючи короткі фрази по­жидівськи; інші знов, переважно молодші, слухали і тісно обступили оповідача.

То був молодий жид, одягнений сливе по­европейськи, не в такому довгому халаті, як інші, хоч акцент його і фраза не показували на людину з шкільним россійським образованням. Говорив він з завзятям, як проповідник [За точність виразів не відповідаю, але зміст і стіль були такі. – Примітка Лесі Українки.].

– Господа, – мовив він, обертаючись на сей раз більше до руських, – вот я только что говорил им (він показав на гурт жидів, що стовпивсь біля нього), что не хорошо ненавидеть людей с другою верою, потому что и закон не этого хочет. Но вот и между христианами много есть людей, как будто одной веры, которые еще хуже ненавидят один другого за разность, веры, чем евреев. Так я вам хочу разсказать одну сказку, нет, не сказку, а так, пример [Промовець не казав, з якого джерела він бере свій «пример». – Л. У.], и вы увидите, если это правда, как я вам говорил про веры.

Это, представьте вы себе, что был один царь, очень сильный и очень мудрый, у которого было много войска и он посылал это войско на неприятеля. Неприятелей было очень много и со всех сторон они нападали, так что один начальник не мог бы их отбить. Вот царь разделил войско свое на четыре части и наставил над ними четырьох генералов, одинаково сильных и ловких. Только один генерал подумал себе, что его войско не будет слушаться, если у него не будет знака об том, что его действительно сам царь послал.

Пошел он к царю и говорит: дай мне, государь, какой­нибудь знак, чтобы солдаты мне верили, что я посланный от тебя.

Царь даль ему кольцо и сказал: если тебе не будут верить, то покажи это кольцо с моей печаткой и тебе поверят тогда.

Тем временем и другие генералы захотели, чтобы царь дал им знак, и каждый из них пошел за этим к царю, и царь дал всем им по одному кольцу со своей печатью, только они один про одного ничего не знали, потому что не были знакомы. Вот пошли они к своему войску и повели его на неприятеля каждый по той дороге, какую царь указал.

Только дорогой у одного генерала солдаты взбунтовались и не хотели идти туда, куда он им приказывал; тогда он им показал кольцо и сказал: видите, братцы, вот у меня знак от самого царя, кольцо с его печатью, надо чтоб вы меня слушались, потому что меня сам царь наставил над вами. Солдаты как увидали кольцо, перестали бунтоваться и сказали: вот видно наш генерал очень важный человек, потому что у него кольцо от самого царя.

Потом они шли, шли и встретились с войском другого генерала. Солдаты начали разговаривать между собою и солдаты первого генерала начали хвалить своего начальника и говорить, что он старше всех других генералов, потому что он старше всех других генералов, потому что он послан от самого царя.

Солдаты другого генерала начали бунтоваться и хотели бросить своего начальника, но тот им тоже показал кольцо от царя и одни из них успокоились, а другие перешли в войско первого генерала, потому что был спор, у кого кольцо настоящее, а у кого фальшивое.

И когда об этом узнали два других генерала, то и себе начали говорить, что они важнее всех, потому что у них кольцо от царя. И каждый из них хотел, чтобы все солдаты перешли к нему и каждый думал, что только его кольцо настоящее, а у других фальшивое и очень они все за это ссорились и между солдатами тоже страх какой был безпорядок, – кто верил своему генералу, кто чужому, кто за своего дрался, кто за чужого.

Генералы же забыли о том, чтобы заниматься своей дорогой каждому, а старались только, чтобы все шли за ними и чтобы все признавали их важность. И вот они вместо того, чтоб идти бить непріятеля, начали биться между собою, а никто не догадался, что все кольца были настоящие, потому что царь хотел, чтобы все были одинаково сильные.

Генералы называли один другого мошенниками и разбойниками и считали один другого даже хуже неприятеля. Каждый дрался за то, что он будто один послан от государя своего, а никто не думал о том, чтобы делать так, как приказал государь.

– Так вот, господа, – закінчив промовець, – это я расcказывал для примера, вот как эти четыре генерала, так теперь есть четыре веры: еврейская, магометанская, католическая и православная и они между собою спорят, которая самая важная и которая справедливая, а не думают о том, что каждому надо идти по тому пути, по какому приказал найстарший царь – Бог, а тогда все будет хорошо, потому что каждый родится в той вере, в какой ему назначит Бог.

Після сього знялась жива розмова, сперечання, по­руськи, а ще більше по-жидівськи; я її, на жаль, не чула, як слід, бо прийшлось виходити з вагону. А розмова була палка.


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 14 тт. – Луцьк: 2021 р., т. 6, с. 162 – 164; примітки на с. 470 – 474. Коментар Світлани Кирилюк та Вікторії Сірук. В нашому е-перевиданні мова наближена до сучасної літературної мови – російської та української, щоб не склалось помилкове враження, що Леся Українка була безграмотна і не могла грамотно писати жодною мовою.

Вперше надруковано у журналі «Житє і слово» (1894 р., т. 2, кн. 6, с. 426 – 427).

Автограф не знайдено. Датується орієнтовно 1894 р. Подається за першодруком.

За життя авторки твір не передруковувався, а також не увійшов до жодного з видань творів Лесі Українки. У першодрукові твір подано двома мовами – українською (текст оповідача) і російською (виступ промовця­єврея).

Створення притчі пов’язане з періодом активного спілкування Лесі Українки з М. Драгомановим. Перебуваючи «над лиманом Дністровим біля города Акермана у французькій колонії в Шабі», вона роздумує над проблемами освіти і освіченості, критичного і філософського мислення, роллю тогочасних часописів у формуванні суспільної думки. Вимушено перебуваючи «на одшибі», все бачила вона «немов у перспективі»: «різні громадські рухи, спори, толки, антагонізми та симпатії» видавалися «бурями в склянці води». Про це Леся Українка звіряється М. Драгоманову в листі від 22.VIII (3 IX.) 1891 р. На її думку, молоде покоління звертає «всю свою розумову силу на рішання філософських питаннів, не маючи ніякого філософського виховання», потрапляє у вир суперечок «о безсмертії душі», «о причині причин», відкидаючи при цьому порівняльний метод, прихильником якого був і М. Драгоманов.

Потужний вплив зударного зіставлення різних поглядів підтверджує прикладом, історією з власного життя, яку переповідає у листі до дядька:

«Колись у мене в гостях було дві молодих дівчини дуже релігіозних і один молодий хлопець зовсім не рел[ігійний], і одного разу вступили вони в дуже завзятий теологічний спор, при тому, як звичайне, ніхто нікого на свою сторону не склонив, а тілько роздрочилися всі троє до крайності, бо всі троє, спорячи, не добирали виразів. Я до того спору не втручалася, бо він мені не подобався, коли ж потім мої люде заспокоїлись і зайшла у нас спокійна розмова про різні обряди та звичаї рел[ігійні], то я почала порівнювати (наскільки тямила) наші обряди з чужими, наші вірування з «поганськими», – а при тому помагала мені Ваша брошурка […] Дедалі вони вже самі почали факти наводити і самі себе запевняти, що справді наші всі рел[ігійні] звичаї та поняття не з неба впали; дедалі бесідниці дійшли самі до такого «вольнодумства», про яке ще за три години і згадувати не хотіли… Подібні до сього приклади мені не раз потім траплялось бачити» (Леся Українка. Лист до Драгоманова М. П. від 22.VIII(3 IX.)1891 // Листи: 1876–1897 / упоряд. В. А. Прокіп (Савчук), передм. В. П. Агеєвої. Київ: Комора, 2016. С. 154).

Наприкінці 1893 року І. Франко, готуючи видання нового журналу «Житє і слово», запрошує до співпраці і Лесю Українку. Підшукати нових дописувачів до часопису і про свій намір опублікувати в одному з томів тексти купальських обрядових пісень, зібрані у Ковельському та Звягельському повітах Волинської губернії, Леся Українка сповіщає І. Франка у листі від 11(23).Х.1893 р. (Леся Українка. Лист до Франка І. Я. від 11 (23).Х.1893 // Листи: 1876–1897. С. 221).

У 1894 р. ці матеріали були опубліковані у першому томі «Житя і слова» (Кн. 2 і Кн. 3). Про нове Франкове видання вона пише М. П. Косачу в листі від 30.ХІ.(12. ХІІІ).1893 р.:

«Журнал Фр[анка] зватиметься «Житє і слово», сировий матеріал етн[ографічний] там приймається, – я послала туди купальські пісні з мотивами, – приймається там і белетристика і критика, я маю надію, що може хоч там прокинеться критика на що-небудь похожа. З перекладів там будуть тільки вірші, здається. Мама послала туди переклади з Гюго свої» (Леся Українка. Лист до Косача М. П. від 30.ХІ(12.ХІІІ).1893 // Листи: 1876–1897. С. 235).

Від червня 1894 р. до серпня 1895 р. Леся Українка перебувала в Болгарії в М. Драгоманова. Її зацікавлення цього періоду – історія релігії. Вона студіює наукові розвідки «Рай і поступ», «Заздрі боги», «Неволя веры в теперешней России» М. Драгоманова.

За його ж порадою переклала популярні на той час у Європі статті французького реформіста, богослова, професора Моріса Верна: «Біблія або Старий завіт» (переклад з’явився на сторінках «Народу» в 1894 р., а згодом 1903 р. у Львові окремим виданням з передмовою М. Драгоманова), «Євангеліє» (в «Житі і слові» за 1895 р., а 1905 р. у Львові окремим виданням), «Історія і релігія жидів» (у «Житі і слові» за 1895 р.), розпочала роботу над «Священною історією» Моріса Верна. Пишучи з Софії до М. Драгоманова, який тоді перебував за кордоном, Леся Українка (лист від 10.ІХ.1894 р.) згадує і про надіслану притчу: «Посилаю обіцяну жидівську притчу, поганенько написана, але ж вона і не була гарна» (Леся Українка. Лист до Драгоманова М. П. від 10.Х.1894 // Листи: 1876–1897. С. 313).

І. Франко, повідомляючи М. Драгоманову про текстове наповнення «Житя і слова», зовсім не згадує твір Лесі Українки. Даючи детальний звіт про Книгу VI, пише:

«Кн. VI вже зачалася друкувати. Прошу о Хартіі, а також, коли ласка, о деякі рецензіі або звістки з наукового поля. Для VI кн. призначив я деякі інтересні річи: Дневник Навроцкого, Листи Федьковича до Кобилянського, віршовану драму про збурення пекла Христом, апокриф про боротьбу Христа з дияволом. В відділі Із уст народа піде низка «Міфів і вірувань», кілька варіантів пісень про Кошута, пару легенд, казок і новел. Даю також драму про збурення пекла Христом» (Франко до Драгоманова. від 18/9 [18]94. Листування Івана Франка та Михайла Драгоманова. Львів: ВЦ ЛНУ ім. Івана Франка, 2006. С. 511).

Обговорюючи у листуванні питання розміщення перекладу Лесі Українки «Євангелія» Моріса Верна і готовність М. Павлика відступити його для «Житя і слова», ні І. Франко, ні М. Драгоманов також не згадують притчу Лесі Українки. Можна зробити висновок, що часопис потерпав від нестачі матеріалів, а значить і активних співробітників:

«Статю Верна я готов печатати в Ж. і Сл., тим більше, що й попередня статя до Народа не зовсім таки надавалась, а тепер надіюсь, що Народ не буде терпіти на брак статей. А у мене до Ж. і Сл. доси дуже мало є готового. Остап [Терлецький] перероблює свою працю про 1848 рік. Кримський замовк зовсім, – от Вам і всі мої співробітники. Для 1 н­ру маю етнографічну статейку Зубрицького. Прийдеться давати більше матеріалу сирого (із старих рукописів, казок, новел і т. і.). Прошу Вас поспішитись з дальшою главой Хартій, – те, що Ви прислали, пішло все в VI кн., котра вийде на днях» (Франко до Драгоманова. від [18]94 // Листування Івана Франка та Михайла Драгоманова. С. 517).

У наступному листі від 10/ХІ.1894 р. І. Франко знову скаржиться на брак матеріалів:

«Дивний народ! Коли нема такого виданя, де б могли свобідно висказувати свої думки, всі жалують ся, що треба б такого виданя, а як воно є, то ніхто й не гавкне до него» (Франко до Драгоманова. від 10 / ХІ. [18]94 // Листування Івана Франка та Михайла Драгоманова. С. 519).

Твір Лесі Українки залишився поза увагою критики. Хоча Л. Василевський у рецензії на 6­ту кн. «Життя і слова» все ж висловлюється про нього:

«Після подальшої повісті І. Франка «», вміщено завершення перекладу «Пісні про Роланда», зробленого В. Щуратом і стаття Г. Паріса про цю поему. Далі знаходимо, невідомо для чого написане російською мовою оповідання з відомої притчі про перстені» (Tydzień: Dodatek literacki «Kurjera Lwowskiego». 1894. N. 50. S. 400).

А. Кримський, пишучи рецензію на «Житє і слово» за 1894 р. (Кн. 2–3), твір Лесі Українки не згадує, а з­поміж публікацій виокремлює «» Софокла у перекладі І. Франка, переклад В. Щурата «Пісні про Роланда» у супроводі дослідження Гастона Парі, вирізняє етнографічні матеріали: «Колядку про дівчину­воячку» Олени Пчілки і «Купала на Волині» Лесі Українки (Кримський А. Рец.: Житє і слово. Вістник літератури, історії і фольклору. 1894. Кн. 2–3. – Этногр. обозрение, 1894 г., кн. 22, № 3, с. 185 – 188).

У творі Лесі Українки відчитується мандрівний сюжет: історія Мельхіседека про три перстені (три релігії: християнську, іудейську й іслам) з «Декамерона» (1353) Дж. Бокаччо, казка Натана про три каблучки як заклик до релігійної толерантності у п’єсі Г.­Е. Лесcінга «Натан Мудрий» (1779), історія трьох скриньок (золотої, срібної й олов’яної) як прихованої мудрості у «Венеційському купцеві» (1600) В. Шекспіра.