7.02.1907 р. До Г. М. Хоткевича

Дорогий товаришу!

Коли б хто зо мною так поводився, як я з Вами, то, певне, б я махнула на нього рукою і засудила на «цивільну смерть», – запевне, і Ви так зробили?

В моє оправдання може трохи послужити тільки те, що надо мною і моїми листами висить сеї зими якийсь фатум: ніколи ще не була я так страшенно і так безрезультатно (більш-менш) занята, як тепер, – се чисте існування білки в колесі! Крім того, перебули ми два карантини сеї зими, остатній трапився саме тоді, як надійшов Ваш остатній лист: Ліля і її синок слабували на дифтерит, і Ліля заборонила мені писати кому б не було листи «з заразного дому», аж поки буде зроблена дезинфекція. Хутко після дезинфекції нас напала поліція, і нас із Лілею посадили до буцегарні (досі не відомо, за що й пощо) і хоча хутко випустили, але все ж то внесло чимале розстройство у всі наші справи.

Оце Вам головні мої «злоключения» – дрібніших вже не буду списувати – може, вони послужать «обстоятельствами, смягчающими вину», а як ні, то нехай буде Ваша воля надо мною, більш нічого не можу сказати.

Сяк чи так, переходжу до «Лихоліття». Рукопис мені передано в свій час (а ще раніше я писала Вам, се добре тямлю, що знайшла і давні примірники). Ні одного примірника я в «Литературные вечера» не посилала і з Оппоковим ні в які переговори не вступала, бо так само, як і Ви, довідалась уже з друку про його проект умістити Вашу річ, невідомо в чиєму перекладі. Хоча я думаю, що з тих «Вечорів», як і з усіх заходів сього добродія, нічого не вийде, бо він, здається, до краю заплутав свої справи, і либонь «Вечера» збанкротують так само хутко, як бл[аженної] пам[’яті] «Зоря», але все ж я послала рукопись Вашу проф[есорові] Кримському з проханням ужити свого впливу (великого, як мені відомо) на Оппокова, щоб той взяв на увагу Ваші авторські права. Се краще, ніж би я сама вдалась до Опп[окова], бо я для нього нічого не значу, а Кр[имськи]й, я певна, не відмовить мені своєї помочі в сій справі, бо взагалі відноситься до моїх просьб серйозно.

Я, зрештою, не думаю, щоб тепер Вашій драмі попущено було побачити світа в Росії, – і се не мій особистий песимізм, а думка всіх компетентних людей, з якими мені траплялось говорити. На всякий случай, напишіть, як треба називати Вашу драму, коли б вона друкувалась по російськи: «переводом с украинского» чи, може, «русской версией», чи зовсім нічого не згадувати про її укр[аїнську] паралель? Може, придасться Вам знати, що, напр., Гауптман видав своїх «Ткачів» і літературною німецькою мовою і шлезьким діалектом сливе рівночасно, але не зазначив, що з чого переклад, тільки назвав одно «німецькою версією», а друге «шлезькою версією» (deutsche Version, schlesische Version). Либонь, найкраще було б Вам взяти з нього приклад.

Між іншим, мама була дуже зіритована, прочитавши оповістку Оппокова і подумавши, що то Ви самі послали йому драму і не зазначили, що вона вже з’явилась по-українськи раніше. Мама, звісно, радніша, щоб російська версія звалась «перекладом», хоча знає, що се не відповідає дійсності (правда, не один українець допускався такої «блаженної лжи» для слави рідної літератури!), але ж я не знаю, який буде Ваш рішинець про се, а сама не вважаюся вправі нічого рішати. Я думаю, що ми з Кр[имськи]м примусимо Оппокова признати Ваші авторські права і, певне, він друкуватиме з Вашого рукопису, якщо взагалі друкуватиме, та й заплатить Вам належний гонорар. Крім того, може б, варто Вам десь прилюдно заявити друком, що хоча літературної конвенції між Росією й Австрією нема, та проте всі чесні російські видавці можуть прийняти до уваги, що рос[ійська] версія драми «Лихоліття» єсть написана самим автором під заг[оловком] «Смутное время» і що автор не бажає, щоб хто інший перекладав сю драму без його дозволу. Я думаю, що кожна прогресивна часопись умістить таку заяву, надто знаючи, що вона походить від емігранта.

Як чую, зле Вам живеться серед галичан? Сказати правду, великого добра я й не сподівалась, бо все-таки досить знаю звичаї «українського П’ємонту»… Та, може, Ви хутко вернетесь на сей бік: сього року люди сподіваються великих змін і всяких благ від другої Думи. Тим часом жити в нас препогано, і не знаю, як по інших містах, а в Києві почуваєш себе так, як той, що потопає в трясавиці: от-от густе багно заліпить і рота, й носа, й очі… Ну, борикаємось, скільки сили, може, випливем.

Родина наша в розброді: мама в Полтаві (працює коло «Рідного краю»), батько на Волині, а ми, «три сестри», тут (Микось живе окроме). Я щось quasi глави сімейства, тільки глава тая дуже заморочена. Моя власна голова в даний момент (як і здебільшого) в такому анемічному стані, що аж мало що перед собою бачить і думає дуже несистематично. Збираюсь їхати в Колодяжне на поправку, бо далі не витримаю сього життя.

Шури й Імочки я давно не бачила, вони ще побоюються нас після дифтериту. Іма, кажуть, знов часто слабує, а літом була вилюдніла. Коли б я знала, що Ви не дуже лихі, то ще б писала, а так боюся: ух, прибьет! Поклін Вашій дружині.

Ваша товаришка Л. К.

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 177 – 179.

Вперше надруковано у вид.: Леся Українка. Публікації, статті, дослідження, вип. 3, с. 63 – 65.

Подається за автографом (ф. 2, № 465).

Буцегарня (розм.) – арештантська.

«Лихоліття» – драматичний твір Г. Хоткевича, надрукований 1907 p. y сьомій книжці «Літературно-наукового вісника».

«три сестри» – назва п’єси російського письменника А.П.Чехова, яку Леся Українка приклала до себе, Ольги та Ісидори.