10.03.1907 р. До сестри Ольги

Любая Лілієнько!

Сьогодні я отримала твого листа, що писаний 23-го, тож, як бачиш, деякі мої питання вчорашні вже розминулися з твоєю відповіддю. Кльоня неправильно думає, що се я скептично відношусь до Фаворського, – навпаки, я його не нижче ставлю, ніж Яновського, і для мене буде повною загодою, коли Кльоня покличе Фаворського. Я тому настоювала на Яновському, що бачила у Ф[еоктисти] С[еменівни] якесь різко негативне відношення до Фаворського (інших «авторитетів» я не знаю), а знаючи, який вплив мають на Кльоню її, часом навіть слабо мотивовані, настрої в таких справах, я й хотіла, щоб запрошений був такий «авторитет», який мав би значення справжнього авторитету і для Ф[еоктисти] С[еменівни].

Сказати правду, то мені доволі авторитетною здається думка М[одеста] П[илиповича] і М[аксима] И[вановича] (може, тому, що діагноз М[одеста] П[илиповича] я чомусь наперед вгадала, ще тільки побачивши Кльоню перший раз, відколи він заслаб…), а Сікорський напевне тільки для заспокоєння перечить тому діагнозу. Але ж для Ф[еоктисти] С[еменівни], я певна, потрібен авторитет із «світил» і такий, щоб вона йому вірила (взагалі, перед нею не слід окривати правди про слабість Кльоні, тільки, якщо треба, то можна попросити її самому Кльоні про те не казати), бо інакше вона, з її природним оптимізмом, знов почне настоювати на короткому одпуску, як побачить, що Кльоні поліпшало, і, може, навіть на повороті в Іванків і т. п., «чтоб не огорчать папу».

Коли вона не буде заважати, то я думаю, що мені нетрудно буде вмовити Кльоню поїхати, куди вже там накажуть лікарі, хоч би й ради «бронхіту» чи просто «поправки» після довгої слабості, але при опозиції з слізьми, істериками, «предчувствиями» й апелюванням до синовнього (або ще й іншого) довгу я не ручу за успіх. Кльоня занадто тепер пройнявся думкою, що вона «має право бути нервовою» завдяки справді тяжкому життю з хворим чоловіком та ще й слабостям інших всіх, і через те на все готовий, щоб тільки не дратувати тих нервів. Може, інакше й трудно поступати на його місці, через те треба з сим рахуватись, як фактом незмінним і дуже важним. Мені самій шкода Ф[еоктисти] С[еменівни], і я б радніша скрити від неї всякі прикрі діагнози про Кльоню, бо по собі знаю, як тяжко привикати миритися з ними, але ж життя Кльоні мені все-таки дорожче, та, певне б, і їй було б тяжко, в разі чого, винуватити себе в необачності.

Так ото ж, значить, кличте Фаворського, коли його авторитету буде досить головно для вищеозначеної мети, але ж, звичайно, і сама по собі поміч Фаворського дуже бажана і мені, і, здається, самим лікарям К[льони]ним. Все-таки охвітніше, коли досвідчений і поважний спеціаліст додасть своє слово до спільної ради. Я думаю, К[віт]ці можна не казати всього, що оце я з сього поводу написала, тільки все ж можна сказати, що я б хотіла закликати такого авторитета, якому вірять і його родичі, бо думаю, що й їм хотілось би сього. Зрештою, се я й сама йому напишу.

Коли Яновський став тепер менше уважним, то його візит міг би, може, й пошкодити справі – значить, бог з ним. Я, з свого боку, обіцяю не заважати навіть «блаженной лжи», коли лікарі вважають її потрібною в даному разі, і взагалі матиму на увазі правило благочестія з катехізису XVIII в. про те, як належить з «вірогідними» лікарями поводитись, через те сподіваюсь, що й вони будуть вважати мене за союзницю і казатимуть мені все по правді і без жадної frans pia.

Коли треба знати, як я сама ставлюся тепер до справи, то я можу сказати теж по щирій правді: тепер я вже не боюся так гостро, як то було після першого загострення слабості К[льоні] (коли зважили, що то плеврит), – тоді я боялась, що то початок безповоротного загострення, – вірю, що се хоч затяжна, але не дуже страшна форма, але відношуся все-таки дуже серйозно і найбільше (може, навіть занадто?) боюся необачності, через те мене навіть більше лякають такі «приємні» діагнози, як Сікорського, ніж такі «неприємні», як М[одеста] П[илиповича]. Я ж і по собі і так знаю, що з Spitzenkatharh’ами люди борються з повним успіхом, і, значить, не можу прийти в «невменяемое состояние» від думки про щось подібне. Навіть думаю, що, може, й тут «лихо не без добра», а власне, що се лихо примусить енергічніше й скоріше почати визвол К[льоні] з службового ярма і з тих обставин, які все одно «не тепер, то в четвер» його б зломили, тільки, може, «в четвер» се було б уже безнадійно… Навіть загострення остатні мене вже не так злякали, як перше, – значить, я починаю дивитись на справу нормально – правда ж?

Тепер от що. Ти пишеш, що, по вашій спільній думці, К[льоні] слід би лежати не дома, а в лічебниці. Але чому він не вибрався досі в лічебницю? Чи з грошових, чи яких інших причин? Мені треба б се знати. І для чого, власне, треба лічебниці? Чи для того, що інакше не можна досягти дисципліни в курації при такій натурі, як у самого К[льоні] (лишивши на боці натуру інших, хто є коло нього), чи просто для того, що куди ж його інакше можна перевезти в Києві з його невигідного й тісного помешкання?

Недавно папа (з власної ініціативи, бо мені й на думку се не спадало) став казати, що я могла б перевезти К[льоню] до нас (у київську квартиру) і помістити в ту хату, котру лікарі вважатимуть найвідповіднішою, та й глядіти так, як вони накажуть. Я, властиво, думаю, що власне наша квартира не підходить, перш усього через те, що для всіх вас після дифтеритів, ларингітів і т. п. близьке сусідство з таким хворим, як К[льоня], може бути небезпечним, та й взагалі буде вже з вас того клопоту з слабостями в домі; крім того, наша вулиця не вважається дуже здоровою місцевостю, надто навесні, та й сама квартира laisse à désirer де в чому. Я вже не кажу про всякі інші «осложнения» при такій комбінації… Але, може б, можна якусь іншу квартиру знайти в разі, коли б через що-небудь неможливо було перейти в лічебницю або коли б се було зважено в лічебному відношенні рівнозначним (бо на квартирі, певне б, вийшло дешевше). Коли б треба було уряджувати К[льоню] на іншій квартирі, то я б для сього приїхала в Київ скоріше, коли ж комбінація з квартирою не годиться, то, либонь, краще мені посидіти тут, поки погода дозволить, головно для того, що тут мені жити далеко дешевше, ніж в Києві, а я б хотіла як можна менше тратити на себе сими часами.

Що ж до моєї власної поправки, то се річ все одно проблематична при даних умовах, і хто зна, де мені було б краще – і в Києві погано, і тут нелегко – фізично, звісно, тут спокійніше й вигідніше, але ж хоч як держи себе в руках, то все-таки се дає більш внішні, ніж внутрішні результати: «стульев ломать» не буду, бо «не розпускаюсь», але наскільки така внішня «врівноваженість» помагає дійсній і придає здоров’я, про те не берусь судити, бо я не медик, – може, вона й помагає фізичним умовам робити своє діло, а може, й ні, не знаю. Знаю тільки, що якби не думка про інших (папі, видно, хочеться, щоб я довше побула) та про економію, то я б уже давно була в Києві.

Чом ти не пишеш, чи послала ти т[ьоті] Саші гроші і, коли послала, з яких сум? Мій замір помагати їй не змінився, бо я ж мала се робити не в тім разі, якби в мене були «зайві» гроші, а у всякім разі, – т[ьотя] Саша має на се право більш, ніж хто з наших кревних.

Сумно стоїть справа з «Просвітою». Ну, чей же, «бог помилует»… Я думаю, що тут все винне те ідіотське недомисліє і нерозуміння української мови, через яке такі слова, як «просвіта», «спілка», «рада», вважаються жупелами, хоч би в якій комбінації вживались. За дурною головою нема й ногам супокою!

Чи питала тебе Дора про папин йод? Папа жде відповіді. Здоров’я папине не погано, але одишка все ж трохи єсть. Цілую всіх, а утю найбільше.

Леся

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 195 – 199.

Друкується вперше за автографом (ф. 2, № 363).

«стульев ломать» – натяк на репліку городничого з комедії М.В.Гоголя «Ревізор»: «Оно, конечно, Александр Македонский герой, но зачем же стулья ломать?!»

Сумно стоїть справа з «Просвітою» – 21 лютого (6 березня) О. П. Косач-Кривинюк писала до М. В. Кривинюка, що «на останньому засіданні ради «Просвіти» говорилося про просвітянську друкарню. Для неї треба 15 000 крб. Де їх взяти?» Очевидно, про це саме вона писала і Лесі Українці в листі від 23 лютого (8 березня) 1907 р., на який відповідає поетеса.