3.03.1907 р. До сестри Ольги

Любая Лілеєнько!

Отримала я тільки що листа і картку від Кльоні, але не можу сказати, щоб заспокоїлась: пише, що озноб щовечора і що 16-го було 39,5°… Додає, правда, що 17-го t° знизилась сливе до нормального, але ж чи не гірше се – отакі скачки, ніж стале підвищення? Я так сим стривожена, що думала було спакуватись і назад в Київ їхати, але боюся, що се буде помилкою і може зробити погане враження на Кльоню.

Я все-таки думаю, що, може б, можна вибрати якийсь день поліпшення і щоб Кльоня виїхав сюди – тут і погода добра (рівна і м’яка, трошки морозна), і всі умови кращі від київських. Тільки Максим Іванович казав, що Кльоні небезпечно їхати самому, та тепер, може, воно ще й трудніше, ніж раніш, бо, певне, він ослаб від хороби й лежання, то чи не згодився б хто із знайомих студентів бути йому «попутчиком» до Ковля. Папа каже, що студент Скиба і ще якийсь ковельський панич завжди їздять на масницю додому; чи не могла б Дорочка переговорити з ким із сих паничів (вона, папа каже, з обома знайома і ніби знає ще якихсь ковельчан-студентів), може б, вони не відмовились дотримати Кльоні компанію в дорозі – адже з ним клопоту не буде, аби тільки не сам їхав.

Якби я знала, що, наприклад, Володя прийняв би від мене «возмещение» коштів подорожі, то я б його попросила, але боюся, що він не схоче, а завдавати йому втрату чи хоч клопіт з діставанням білета я не хочу, бо й так він для нас багато любезностів робить. Якби йому не було прикро пробути в нас і пополювати пару днів і якби він вмовився тим, що з мого боку було б тільки справедливо, а може, навіть і не досить еквівалентно вернути йому кошти сеї подорожі, найбільше бажаної для мене, то, може, переговори з ним від мого імені про се. Але, може, тобі ніяково чи трудно з ним про се говорити, то я можу і написати, тільки сповісти, як ти про се думаєш.

Я тепер така знервована, що якось про другорядні речі нерішуче думаю і боюся наробити помилок. Хоч я розумію все-таки, що се не резон, щоб звалювати свої клопоти на тебе (адже тобі і свого клопоту й своїх нервів досить), і через те не ображуся ніскільки, якщо ти напишеш: рішай сама. Се, зрештою, було б і не трудно зовсім, якби я сама могла бачити Володю чи кого іншого, але на просторі якось трудніше, – ну, та се не так важно, і трудніші речі приходилось перебувати…

Тут діло в тому, чи можливо Кльоні їхати? Я маю запитати про се Максима Івановича (Левицького не хочу затрудняти писанням), а тебе прошу – умов Кльоню, щоб покликав до себе Яновського (коли вже до Фаворського його родина з недовір’ям відноситься), – я знаю, що Максим Іванович сам сього хтів, а Левицький же, напевне, не образиться, – нехай не жде, поки встане та сам до нього піде, се ж не так важно, що трохи там дорожче обійдеться, а так буде більше певності. Все-таки ждання в прийомній може втомити, та й з тим «записуванням» довга історія. Я сама проситиму про се Кльоню, але, може, він тебе скоріше послухає, більш вірячи твоїй об’єктивності.

Коли Яновський скаже, що Кльоні добре виїхати на село і можна їхати тепер же, то я зостанусь тут ждати Кльоню або приїду по нього, в разі не знайдеться «попутчика»; коли ж Яновський зважить, що треба не гаючись їхати на курорт куди-небудь, то я підготую якнайскоріше все, що треба для такої подорожі і поїду вкупі з Кльонею, куди буде треба. Я ні в якім разі не допущу, щоб він їхав сам, без мене, а на всякі «посторонние соображения» я, як ти знаєш, в таких екстрених випадках зовсім не вважаю. Зрештою, папа відноситься тепер до моїх планів не тільки толерантно, але й прихильно і щиро, а мамі можна буде зробити якусь формальну уступку, інші люди мені не заважатимуть, або я на їх не вважатиму.

Головно мені треба знати, що найпотрібніше для Кльоні, що найкорисніше для його рятунку. Мені здається, що його хороба серйозніше, ніж запевняв (може, й щиро) спочатку Максим Іванович і що тут дуже важно не впустити часу. Та ти сама говорила се ще тоді. Поможи мені боротися з халатністю його родичів у сьому напрямі – його треба вирвати з тої обстановки, всю небезпеку якої чужий чоловік, хоч би лікар, не може навіть збагнути. Се ж друге видання тої обстановки, в якій загинув нещасний Сергій Костянтинович. Ти можеш собі здумати, в який жах кидає мене ся аналогія!… Та ж сама негігієнічність умов, та ж сама мішанина «преданности» й егоїзму, сентиментальності й грубості, ніжності й безтактності, що була й там. Ах, та ти ж сама се бачиш…

Прости, що я все тобі про одно пишу, все про свої інтереси. Тямлю, що се егоїстично, і мені навіть сором, що я тепер діймаю тебе листами, коли біда притиснула, а бувало мовчала місяцями. Оправданням мені нехай буде, що як я пишу з біди, то й мовчала теж з біди – сі роки були тяжчі для мене, ніж я могла і хтіла те виявляти, а в такому настрої я здебільшого можу або мовчати, або отак, як тепер, жить не давати близьким людям – хто знає, що гірше…

Про новини колодяжанські напишу, коли хоч трохи заспокоюсь, – тепер я наче маніяк, все про одно думаю. Новин, правда, мало. Два весілля, з них одно Тимошеве – брата Варчиного – з Старшинівною. Ми з папою здорові.

Міцно цілую тебе, і Тюсіньку-розбишачку (ми її часто згадуємо), і Дору з Микунькою.

Твоя Леся

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 186 – 188.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 10-ти т., т. 10, с. 224 – 226.

Друкується вперше за автографом (ф. 2, № 359).

Максим Іванович – М. І. Мережинський, київський лікар, учасник революційного руху 1900-х років, близький знайомий родини Косачів.

Скиба – особа не встановлена.

Левицький – Модест Пилипович.

Фаворський – київський лікар.

Одно Тимошеве – Йдеться про Тимофія Йосиповича Пирога, селянина з Колодяжного. Докладніших відомостей немає.

Старшинівна – очевидно, селянка з Колодяжного. Докладніших відомостей немає.