17.04.1894 р. До М. П. Драгоманова

Дорогий мій дядьку!

От уже сей раз то зовсім не по правді Ви мені докоряєте. Мені здається, наче Ви не зовсім вірите, що я Вам писала ще листа, окрім отриманого Вами, але ж се, правда, і не моя вина, коли мама загубила того листа чи забула про нього (бо не знаю, чим іншим об’яснити те, чому вона не послала його в свій час). Я ж сей рік завжди відповідала Вам в час, а інший раз і писала, не ждучи від Вас листа. Тепер от позавчора я отримала від Вас листа і оце пишу, написала б і раніше, але були обставини такі, що я нічого не могла писати сі два дні, якби ви їх знали, то згодились би, що справді мені було не до писання.

Але що було, то минуло і минуло щасливо, то й нічого писати про нього. Те, що Ви пишете Олесі про слов’янське та європейське серце, здається, направлено і проти мене, але ж я завжди уважала, що любов без діл мертва, і ніколи не думала, що досить мати «добре серце», аби обійтись без всього іншого. Ви не зовсім справедливі до слов’ян – згадайте свого старого друга! Невже у нього серце гірше європейського? Моя любов більш активної, ніж пасивної натури; я не буду Вам писати різних фраз про се, а тільки докажу (і, може, хутко) іншим способом. Тепер же не буду відповідати докорами на докори, а постараюсь так вести діла, щоб між нами сей прикрий елемент зовсім і назавжди зник; я його не люблю, та й хто його любить?

Не знаю, чому не пише мама до Вас, я на неї нападуся за це дуже, як приїду додому. Вона нам часто пише, і з листів видно, що у них все гаразд, «як не може бути (краще)», – мовляли наші волиняки. Бач, спробував би хто їй 2 місяці не писати, задала б гарту!..

Я дуже рада, що Ваше здоров’я трохи поправилось, може, воно літом іще поправиться, може, й голос вернеться, адже ж він Вам вже раз вернувся. Після потрійного плеврита, може, хоч кому пропав би голос на який час. Я звикла вірити в весну та літо, і мені думається, що вони мусять знов поправити Ваше здоров’я, що розстроїла зима. Мені зима було теж так розстроїла здоров’я, що я вже й по світі не могла ходить, а все більш лежала та думала, як то прийдеться їхати додому, коли тут ходити погано, а їздити ще й гірше. Дуже я було утомила свою ногу то ходінням, то писанням, то малюванням (мені шкодить, коли я сиджу за столом зігнувшись), а то й так перехід від зими до весни буває завжди для мене критичний.

Тепер, коли сонце пригріло як слід по-весняному і коли я покинула на який час все, окрім тільки англійської мови, то знов поправилась настільки, що і ходжу як слід і до роботи знов можу забиратись. Та от і заберусь як слід, приїхавши додому. Даю слово, що Vernes буде зовсім викінчений і переписаний на святах: якби я не була тут так зайнята і так слаба, то він був би вже давним-давно скінчений, а то мої товариші… хай простить їм аллах, коли може.

Правда, трошки вони помогли мені, але ж тільки трошки. Тепер же, коли я вже беру справу на себе, то й відповідаю сама за себе, се значить, що Vernes буде скінчений до маю. Шкода мені, що я не могла побачити «Заздрих богів», та, може, і «Рай і поступ» не хутко до мене приб’ється. Але ж він, певне, вийде в світ, бо хоч Ваш видавець і висить в повітрі, та не буде ж він вічно висіти, бо його банкір мусить же об’явитись, а що листів не пише і звісток не подає, то се з банкірами часто случається. Я думаю, що до того не може дійти, щоб Ви самі ще мусили виручати свого видавця. Нехай він трохи потерпить, ачей, не розірвуть кредитори, дадуть хоч великодня діждати та паски свяченої попробувати, а там, дивись, може, й доля воскресне. Будете писати, будете й друкувати; «ще наша доля не загинула!» – мовляв один мій старий друг, ми з ним все один одного потішаємо такими афоризмами.

Будьте певні, що я Вам не покину англійської мови, не на те я її вчилась, щоб так хутко покинути. Я куплю собі словаря і книжок та так нашпигуюся за літо, що хоч в Англію і то не страшно. Не знаю, як в Англію, але куди-небудь за границю в гори я таки, може, зберусь сього літа, чогось мені здається, що там краще можна поправитись, ніж по наших варварських, хоч і дорогих Кримах та лиманах. Мені все лікарі провадять, що вся моя біда в малокровії та в нервності, а якби не се, то з моєю ногою можна б жити в згоді, хоч зовсім бути такою, як у людей, вона не може, в ній є укорочення і хронічний вивих, бо все-таки в ній кості вже не так стоять, як треба, і сьому порадити не можна. Але як не судиться в заграничні, то треба вже хоч у гадяцькі гори їхати, а то в наших волинських Нідерландах дуже вже плаксивий клімат.

А коли Ви думаєте вибиратись в Париж? Ви жалкуєте, що я не писала Вам нічого про тутешнє життя, але се того так вийшло, що властиве не було такого життя, щоб про нього було цікаво писати і читати. Заносилося було на різні редакційні спілки, але при тому показалося стільки крутійства з боку різних русько-укр[аїнських] братів, що не знаю, як кому, а мені то й згадувати про сі спілки бридко. Я не можу звикнути до такого «братерства», що ходить єзуїтськими дорогами. Я плюнула і на ті «Дзвінки», і на їх редакторів. Досить з мене їхньої лайки (я писала, наприклад, від імені товариства, а мене за те лаяли «анонімним писакою» – от і звичаї європейські), як схочу лаятись, то се й дома є з ким.

Я вже й так уважаюся тут за enfant terrible, бо прийшлось мені раз показати незалежність думки при меценатах та при батьках України – бідна вона з такими «батьками» правдянського толку. Страх, як вони грають такими словами, як «толерантність», «моральна тиранія», «патріотизм», «українство» і т. п., обертають їх на всі боки, як самі хотять. У них, напр[иклад], «толерантність» вимагає миритись з клерикальними виданнями «Просвіти» і навіть підтримувати їх, а коли хто намовляє своїх товаришів до якого іншого видавництва, то се вже виходить «моральна тиранія»; для них видання «Ист[орических] песен» А[нтоновича] і Д[рагоманова] здається дуже патріотичним ділом, а інші видання самого вже Д[рагоманова] – антипатріотичним. Коли хто каже, що він не признає «Житій святих» для народу, то се вже у них «нетолерантне відношення до людей з релігійними переконаннями»… Одним словом – логіка!

А вже що у них значить слово «українство», то я не берусь роз’яснити, бо те, що я чула на сю тему, зливається в моїх думках в хаос такий, що з нього жаден бог світу не створив би. Наприклад, інший раз людину винуватять в проступку проти «українства» за те, що вона мало ходить в гості до тих, що уважають себе українцями par excellence, і, знаєте, се проступок дуже великий, від нього недалеко вже й до «ренегатства». Якраз недавно одного мого друга мало-мало що ренегатом не прославили за те, що не всім «столпам» новорічні візити поробив і не всіх з іменинами поздоровив.

Тільки щоб бути справедливій, то треба сказати, що таку мірку вживають і люди іншого напрямку. Так, наприклад, так звані «політики» (хай мене грім уб’є, коли я знаю, в чім виражається їх «політика»), коли знають, що хто-небудь ходить в дві-три українські господи, то вже вони рішають a priori, що се, певно, якийсь «вузький націоналіст і навіки пропащий культурник» (а у них се погибельний термін!). Таким способом, часом буває, що один і той самий чоловік одночасно має славу і «вузького украйнофіла», і «ренегата-зрадника»… Aber, «es ist eine alte Geschichte». Ви її знаєте, може, краще мене.

Я думала, що тут винна кружковщина в тому, що люди видумали собі таку чудну мірку для політичних переконаннів, але ж мій друг (той самий, що мало не попав у ренегати) каже, що тут і кружковщини настоящої нема у сих людей, а єсть тільки у кожного з них mania grandiosa в великій степені, іменно кожний з них думає: «l’état c’est moi», ну, а звісно, коли хто не поважає такої людини, то чинить сим справжній Hochverrath. Не знаю, може, сьому й правда. Окрім сих людей, одержимих mania grandiosa, єсть ще багато людей, що мають, здається, за принцип речення: «Куди кобила, туди й лоша» (ся фраза була раз виголошена в формі тосту на одному патріотичному вечері), і вони-то й складають «громадську опінію», звісно, так, як їм кобила прикаже. Єсть інші люди, інші товариства, що менше певні в собі і більш уважні до чужої репутації, але ж вони не складають «громадської опінії», бо раз, що їх мало, а друге, що вони сим не займаються, маючи багато роботи коло своєї і чужої науки та коло різних «вузькопрактичних» речей. Сі інші товариства ще по більшій часті в початку, так сказать, в ембріоні, і через те про них не можна ще нічого рішучого сказать, бо вони ще й самі не знають, що з них вийде, але можна все-таки думати, що вийдуть люди, бо вони все-таки мають людські ідеї, добрі заміри і ні краплі крутійства, а до того не знаходяться ні під чиєю ферулою, так що мають свою волю в своїй хаті, у нас же се багато значить.

Ну, годі, однак, на сі теми, бо вже пора мені кінчать, а треба ще про інше поговорить. От тільки ще Вам один приклад правдянської етики: один «високоповажний» був з своїм другом меценатом в одній збірній компанії, де случайно повелася розмова не дуже приємна обом друзям (сьому були винні двоє enfants terribles), після сього через якийсь час «високоповажний», спіткавши господаря хати, де збиралась та компанія, говорить йому: «Дуже шкода, що ви допустили до такої прикрої розмови, бо от мій друг міг би дати Вам грошей на видання українського збірника, а тепер, звісно, не дасть». Треба при сьому сказати, що ніхто тих грошей і не просив. «Все куплю», – сказало злато», та не знаю, чи станеться по його слову…

Ви недовольні, що я послала до «Ж[иття і слова]» такий нецікавий матеріал, але, Фр[анко] просив у мене, власне, сього. Не знаю, чи буде цікаво, як я пошлю туди пісні баладного змісту (теж сирий матеріал, бо довести до пуття я не вмію). Миша, певне, міг би написати й краще, але він тепер дуже зайнятий, вчиться до екзаменів, а разом з тим він лаборантом при фізичному кабінеті, так що часу як відмірено.

Як Ви думаєте, чи моя поезія такого сорту, щоб її триматися хоч одною рукою, чи краще поступить по раді одної маминої байки: «Як ліра грає поганенько, її покинути швиденько!!»? Я цікава знати вашу думку. A propos (чи краще sans propos) – чи був де надрукований мій «Брюс»? Я нічого не знаю про нього.

Ви питали колись про Сердешного, се дуже молодий хлопець (20 л.), не конче освічений і дуже погано вихований, до того ж, під міцною правдянською ферулою – що з нього хотіти? Врешті, він, може, ще вилюдніє, як підросте.

Ну, бувайте здорові, а то я розбазікалась без краю. Та скажіть мені яке добре слово.

Ваша Леся

Чи знаєте, що «Зоря» і «Дзвінок» вже заборонені в Росії? Се для них великий підрив.

Пишіть мені в Колодяжне, бо ми хутко їдем туди, от, може, 10 апреля.

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 226 – 231.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 137 – 143.

Подається за рукописною копією (ф. 2, № 1220). Автограф не відомий.

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 248 – 252. У цьому виданні пропущено останній уступ пост скриптуму. Інших істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

Згадайте свого старого друга – М. В. Ковалевського.

Vernes буде зовсім викінчений – про сі свої переклади Леся Українка писала М. П. Драгоманову 17.01.1894 р. та 9.02.1894 р.

«Заздрі боги» – популярна брошура M. Драгоманова «Оповідання про заздрих богів» (Коломия, 1894).

«Про рай і поступ» – стаття М. Драгоманова («Народ», 1894, №№ 6 – 12; окреме видання: Коломия, 1894).

«Все куплю», – сказало злато» – слова з поезії О. С. Пушкіна «Золото і булат».

я послала до «Життя і слова» такий нецікавий матеріал – Йдеться про записи народних купальських пісень («Купала на Волині». – «Житє і слово», 1894, кн. 2 і 3). М. Драгоманов вважав, що ці пісні не варто друкувати, І. Франко був протилежної думки.

«Як ліра грає поганенько – її покинути швиденько» – слова з байки Олени Пчілки «Дві уваги й дві слави».

Сердешний – псевдонім І. М. Стешенка.

Ферула (з латинської) – переносно – сувора опіка.