14.05.1894 р. До А. С. Макарової
| Колодяжне | 2/V 1894 |
Дорогая Антоніна Семеновна!
Боже мій! Ще Ви ізвиняєтесь передо мною за свій лист, коли се мені треба тисячу раз просить прощення у Вас за свій нікчемний спосіб переписки. Але я перед святами саме вибиралася з Києва – додому приїхали ми в середині страсного тижня, – а на свята ще не ввійшла настільки в колію життя, щоб засісти за писання листів. Так я Вас і з Великоднем не поздоровила, але все одно я й без свята завжди бажаю Вам всього найкращого, якби ж тільки мої бажання мали яку-небудь силу!
Жалко було мені Вас, читаючи про Вашу тугу після великодньої заутрені, хоч мушу сказати, що я б далеко спокійніше віднеслась до сього всього, бо я не бачу великої біди в тому, що служителі церкви гублять так свій авторитет, та й вообще я мало думаю про всякі авторитети, стане ще їх на наш вік доволі. А от що народні чтенія не клеяться, то се, по-моєму, гірше, і інтересно було б знать, через що іменно вони не клеяться. Саме ж неприятне – се те, що Ваше здоров’я погане, але, може, воно вже поправилось? Надворі така розкішна весна, що ніхто не повинен слабувать!
От і я тепер зовсім здорова, а то було вже так розкисла в Києві, що аж противно було самій на себе дивитись. Та мені ніколи тепер боліть, бо я збираюсь у велику дорогу, за границю, то все-таки сили треба, тим більше що приходиться їхать самій, нікому мене проводжать. Та се дарма, мені не першина самій їздить, а тут чи за границею, се все одно – машина скрізь однакова. Бачите, який з мене циган, – як тільки літо, так я й в дорогу! Та вже, видно, така моя доля. Впрочім, на сей раз, може, доля й не винувата, бо се таки моє давнє бажання, і я ще не знаю, чи позволить ще тая самая доля справдити його. Виїду я, якщо виїду, коло 15 мая. Коли вдасться мені поїхать за границю (а я таки зовсім серйозно збираюсь), то певне, що я в Гадячі сього літа не буду, але ж се нічого, жива буду, ще не раз приїду, а за границю не можна відкладать, бо туди не так-то легко зібратись, як в Гадяч…
Ах, люба Антоніно Семеновно, нащо Ви мене так ідеалізуєте? Я справді боюсь сього! Адже коли хто розчарується в своєму ідеалі, то зараз йому хочеться розбить сей ідеал за те, що він нібито брехав. Ну що, як Вам коли захочеться розбить мене? Звісно, Ви такі добрі, що не розіб’єте, та все ж мені се буде гірко. Мені не одні Ви казали, що при мені люди робляться луччими, – сьому я б хотіла вірить, бо се був би дуже щасливий дар. Все-таки не уважайте мене за ідеал, бо я не варта сього, скажу більше – ніхто не вартий сього, бо ідеал – се ідея, а не людина. Не вірте в мою ідеальність, а вірте тільки, що я Вас люблю і бажала б Вам справді «неба прихилити», та тільки не знаю, як се зробить.
Цілую Вас міцно і прошу вперед не ізвиняться за свої письма.
Ваша Л. Косач
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 235 – 237.
Вперше надруковано у газеті «Більшовик Полтавщини», 1941, 25 лютого.
Подається за автографом (ф. 2, № 457).