Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

Звягельський період Лесиного життя (13.02.1871 – перша половина 1879)

Ольга Косач-Кривинюк

Соняшний, теплий літній день.

Ганок на кілька сходинок, перед ним широкий двір, вибрукований великим камінням. По один бік двору вулиця, по другий – густий старий сад. Просто проти ганку в глибині двору колодязь, а за ним квітник і город.

На нижній сходинці ганку сидить жінка у вишиваній сорочці, зав’язана хусткою. В приполі вона тримає невеличку дитину, дівчинку, в самій вишитій сорочечці підперезаній вузеньким червоним пояском.

Я якось не знаю, а почуваю, що та дитина, то – я, що то я бачила той двір того соняшного літнього дня.

Одного разу я розказала сестрі Лесі про цю картину, що стоїть у моїй пам’яті, і спитала, що то за двір. Вона мені сказала, що то я описую їй двір і ганок при домі Завадських на вулиці Завадських у місті Звягелі (так у нас у родині називали місто, офіційно називане Новоград-Волинським). В тому домі Леся жила від 2 років до 8.5 років свого життя. В тому домі я народилася. Виїхали ми звідти і зовсім із Звягеля, як мені було 2 роки, літом 1879 року. Очевидно, що це мій перший спогад. Нічого іншого, крім того соняшного дня, нікого окрім тої жінки, що тримала мене тоді в приполі, я не пам’ятаю в Звягелі. Жінка та була, як думала Леся, моя мамка Мотря Дяченко або нянька Килина, обидві з містечка Миропілля.

Міша й Леся (у нас в родині, то ніби формула якась була: «Міша й Леся», як вони були зовсім невеличкі, ще в Звягелі, то їм давали навіть колективне ім’я «Мішолосіє», бо Лесю років до 5–6 називали «Лося», що їй дуже не подобалося. Звали їх так, бо вони дітьми, років до 13–14, були все вкупі, вчилися, робили все разом) часто згадували дім Завадських і, особливо, сад при ньому.

Все звягельське життя моєї родини я уявляла собі з оповідань Міші й Лесі, батька й матері та інших родичів. Що пам’ятаю тепер з тих оповідань, те хочу написати тут.

Мої батьки, Петро Антонович Косач і Ольга Петрівна Драгоманова-Косач, одружившись 22 липня 1868 p., поїхали на життя до Звягелю, де батько служив тоді за «предсідателя» з’їзду мирових посередників. Там оселилися спершу на Житомирській вулиці, де й народився Міша 18 липня 1869 року. Потім вони перебралися на Случанську вулицю в дім Окружка. В цьому домі народилася Леся і прожила там два перші роки свого життя. Потім наша сім’я перебралася на вулицю Завадських у дім Завадських, той самий, що про нього є мій найперший спогад.

Леся завжди, згадуючи своє звягельське життя, згадувала цей дім і сад при ньому, а згадували і вона, і Міша своє звягельське життя дуже часто, згадували його і наші батьки, бабуня і тітки, батькові сестри, Єлена та Олександра – тьотя Єля та тьотя Саша, як ми їх звали, – дядько Григорій Антонович Косач – дядя Гриша – дехто із знайомих, тому мені здається, що я те звягельське життя уявляю собі досить вірно й виразно.

Почну з тих людей, що там оточували Лесю.

Батько – «папа», як ми, діти, звали його, і мати так називала його, говорячи до нас. Говорячи ж з ним, чи про нього з ким іншим, вона називала його по імені та по батькові, а не зменшеним іменем. Мені довелося бачити материні листи до батька, що вона писала ще нареченою, в них вона називала батька Петрусем і листи писала українською мовою. (Більше про батька див. додаток «Батько Лесі Українки»).

Мати – ні, це занадто велика фігура, занадто складна, занадто значна її роль і її місце в житті не лише всіх нас, особливо ж Лесі, а в цілому українському житті і не з моєю кебетою писати про неї в цілому об’ємі її значення для української культури. Скажу лише, що розумніших за неї людей я знала мало, а, може, й зовсім не знала. Були у її вдачі прекрасні риси, але були й такі, що дуже болюче вражали близьких людей, в першу чергу її дітей. А тому і хорошими й злими рисами вона поклала великий карб на Лесі, але все ж хороші риси переважали. У всякім разі, Леся безмірно любила її і дуже високо цінувала все своє життя аж до смерти, хоч не раз умлівала од болю, що його завдавала їй мати. В своїх споминах напишу про неї лише як про нашу матір, як про наше мало не божество – «маму». [Спомини не були написані.]

Дядько Григорій – двічі втікав з полтавського кадетського корпусу, куди його одвозили, а потім залишився, як і сестри, при домашній освіті. Увесь вік дуже кохався у всякому майструванні та агрономії і не мав ані найменшого нахилу до військової кар’єри. Лише був дуже хороший стрілець і мисливий з нього (так само, як і наш батько, це вже було од їхнього батька, що до самої смерти в глибокій старості був хороший стрілець та вершник). Цей «дядя Гриша» був добряча, весела, глибоко благородної вдачі людина. Всі ми його дуже любили, особливо троє старших: Міша, Леся і я, бо краще його знали, більше бачили.

Батькові сестри, то були, чи не найлюбіші наші родички. Різні вдачею, різні вродою, але з обох них були дуже хороші люди. Старша, «тьотя Єля» (Єлена Антонівна Косач, по чоловікові Тесленко-Приходько) – енергійна, жвава, бадьора, одважна й одверта – аж різка, «радикалка» старих часів. Вона дуже мальовничо й цікаво розказувала про всякі події, про різних людей. Її оповідання Леся згадує в своєму вірші «Забуті слова», написаному 9 грудня 1900. Молодша, тьотя Саша (Олександра Антонівна Косач, по чоловікові Шимановська), лагідна, тиха, делікатна (але «спалахувати» теж могла по-Косачівськи), відзначалася аж до глибокої старости надзвичайно тонким розумінням переживань та бажань молоді, тому була дуже поблажлива до молоді (зокрема, до своїх синів, племінниць, племінників та їх товаришів), завжди допомагала, чим могла, молоді в її заходах та забаганках, а молодь їй віддячувала за це теплою сердечною любов’ю. У тьоті Саші з Лесею майже з самого Лесиного народження і до Лесиної смерти були дуже теплі приязні відносини, може й тому, що вони були подібні вдачею.

Була дуже хороша фотографія тьоті Саші з маленькою (років 1.5–2) Лесею на руках. У тьоті Саші така мила хороша усмішка на устах, а Леся з круглим-круглим личком, товстенька (єдине фото, що вона повненька, а то все вже була худенька) і теж усміхнена. Леся вдягнена у вишивану сорочечку та корсетку. Леся завжди прикладала до тьоті Саші всякі ласкаві назви: «тьотінька, моя малютка», «тьотінька моя голубая» (Леся вважала, що кожну людину можна характеризувати якоюсь барвою). Тьотя Саша була Лесиною першою вчителькою музики, вона доглядала Лесю зовсім маленьку, коли мама їздила з дому, вона боронила Лесю, коли казали, що Леся дурна, негарна, нездатна. Леся ж оддячувала їй потім не лише щирою любов’ю, а ще й доглядаючи та бавлячи своїми оповіданнями її хлопців, а пізніше навчаючи їх.

З родичів бували в Звягелі ще: «бабушка» – материна мати Єлизавета Іванівна Драгоманова, розумна, розсудлива, діяльна жінка. Вона подовгу жила в нас, провадячи господарство, коли мати їздила з дому, та й при матері, бо мати наша ніколи цею справою не цікавилася й мало займалася нею. Бабушка була Лесина хрещена мати, дуже любила й «балувала» Лесю. Вона довше за всіх називала Лесю в дитинстві Лосею, і це єдине, що не подобалося Лесі у відносинах бабуні до неї.

Літом приїздив дядько Михайло Петрович Драгоманов і сам, і з жінкою та старшою дочкою Лідією. Ще з того часу у Міші й Лесі встановилося відношення до цього дядька, як до якогось ідеалу. З їх оповідань він був і розумний, і дотепний, і веселий, розказував надзвичайно цікаво, вчив і навчив їх плавати в Случі (Леся, не дивлячись на хвору руку й ногу, добре плавала все життя), строїв різні штуки, правив жарти, разом з нашим батьком дядько складав ex tempore різні віршовані жарти та прикладки. У Лесі на все життя відтоді залишилося відношення до нього, як до мало-мало не цілковито ідеальної людини.

Приїздили літом (не знаю, чи один раз, чи більше) Анна Іванівна Судовщикова з малою дочкою Шурою (Олександра Євгеніївна Судовщикова, по чоловікові, нашому братові Михайлові, Косач, літературний псевдонім Грицько Григоренко). Міша й Леся виховувалися досить простацько щодо фізичного виховання: літом босі, в дуже нескладній одежі, купалися в річці, їли різні лопуцьки і т. д., тому вони й дивувалися й жалували Шуру, дивлячись, яка вона бліда та тендітна, складно вдягнена, як їй того не можна, те їй вадить.

Із знайомих звягельських мешканців Міша й Леся частіше за інших згадували Аврамова, що стояв за «опрощення» життя, вивчав Брема, навіть спав, для загартування, поклавши голову на один з томів Брема, замість подушки. Був він дітям симпатичний і своїми оповіданнями і своїми дивацтвами та тим, що був, очевидячки, дуже добра й порядна людина. Так само з симпатією ставилися вони до нашого троюрідного дядька з батькового боку Порохова, заїлого мисливця, що й загинув через своє мисливство. Згадували інших людей, що брали участь в аматорських гуртках разом з нашою матір’ю, але мало хто з них подобався дітям. Може, тому, що мати була тоді дуже гарна, інтересна молода жінка і могла багато кому подобатися, а діти звичайно не люблять навіть зовсім невинних материних зальотників.

З дітей Леся найчастіше згадувала з теплою любов’ю та глибоким сумом дівчинку Броню Завадську, що мала ваду серця і через те ні бігати, ні якось жвавіше гратися не могла і дуже рано померла. Це було, здається, найперше велике горе в Лесиному житті, бо вона дуже любила Броню. Разом з Мішею Леся часто згадувала хлопців Завілейських. Найбільше вони любили найстаршого з них Зюню (Василь Дмитрович Завілейський). Він був їхній постійний товариш в забавах та взагалі в їхньому дитячому житті. Згадувала ще Леся, як вона вчила говорити молодшу за себе на чотири роки Наталку Вишинську (Наталія Іванівна Вишинська, по чоловікові Гроздова) і, почавши чомусь зі слова «казан», не могла добитися ніяких успіхів у науці в своєї учениці.

Міша був перша, бажана, радісно ждана дитина у наших батьків. Вони обоє були тільки щасливі від його народження. Вдався він вродою гарний, вдачею яскравий, показний. Здатний, навіть талановитий, розумний, жвавий, говіркий, веселий, дуже добрий, з феноменальною просто пам’яттю. Дуже рано навчився читати. У 7–8 років уже стільки всього читав, так досконало пам’ятав усе прочитане чи почуте, такий був розвинений, так багато всього знав, що попросту вражав цим усім. Доросла людина могла з цікавістю й приємністю поговорити з ним довший час. Такий яскравий, ефектний він був усе своє життя. Була в нього одна надзвичайна здатність: зрозуміло й цікаво розказувати про що завгодно, хоч би й про щось найскладніше, кому завгодно, хоч би й дитині малій, хоч би й зовсім неосвіченій людині. Пригадую собі, як він розказував колись нашій наймолодшій сестрі Ізідорі, як їй було 3–4 роки, про те, як улаштовано та як працює «Монетный двор», а вона, широко розплющивши свої великі сині очі та аж рота роззявивши од захвату, слухала надзвичайно цікаве і зовсім зрозуміле їй оповідання. Часто він, власне, цілі лекції читав на різні наукові теми нашим робітникам, здебільшого навіть неписьменним, а вони слухали, затаївши духа, такі були зацікавлені та захоплені його оповіданнями.

Батько дуже любив Мішу, але він всіх нас любив більш-менш однаково. Мати ж безперечно найбільше любила Мішу, вона його попросту обожнювала. Його одного вона годувала сама груддю, а решту своїх дітей (Лесю, Ольгу, Оксану, Миколу, Ізідору) вже не могла годувати.

Міші було всього 1.5 роки, як народилася Леся. Мама була ще дуже молода тоді, виснажена після народження та годування Міші, їй ще не хотілося мати так скоро другу дитину і тому Леся була їй «небажана» дитина, зовсім не з радістю, як Міша, ждана, а тому спочатку зовсім нелюбима в неї, а потім згодом без порівняння менше любима, ніж Міша і навіть ніж інші діти. Хіба тільки нашого брата Миколу мати любила так само менше за інших. Микола народився дуже скоро після сестри Оксани і в матері знов були, так би мовити, фізіологічні підстави для почуття до нього, як до небажаної дитини.

Батько ж Лесю любив завжди сильно з самого початку її життя і до кінця свого життя.

Коли народилася Леся, у матері не було молока і вона не могла сама годувати Лесю. Спробували брати мамок, змінили кількох, та все були невдалі. Врешті почали годувати Лесю штучно. Вона од того годування, що було тоді ще дуже невдосконалене, сильно слабувала на живіт. Боялися, що не виживе. Мати й сама була тоді хвора і не могла добре доглянути двох малих дітей. Тільки дякуючи батьковому пильному догляданню та виконуванню всіх лікарських приписів вдалося затримати Лесю при житті.

Матері треба було серйозно лікуватися од тяжкої анемії, і вона поїхала на кілька місяців до свого брата М. П. Драгоманова за кордон. Тоді, а потім, як вже й мати повернулася, у нас жила бабуня та тітки Олександра та Єлена, щоб глядіти господарства, головно ж дітей. Тітці Єлені, видимо, більше був до душі її і дядька М. Драгоманова хрещеник Міша, тітка ж Олександра дужче любила Лесю, так само їх бабуня.

Міша з Лесею з найменшого малку і потім усе своє життя були приятелями, друзями, хоч Леся вдалася зовсім інша, ніж Міша: вродою – негарна, вдачею – не яскрава, не показна, як він. Тиха, мовчазна Леся сама мені не раз казала, що коли б не Мішина прекрасна вдача та не його справді братерське ставлення до неї, то вона б його, певне, була б зненавиділа через те порівнювання чи ту паралель, яку завжди всі проводили між нею і Мішею. Надто ж їй було боляче, що це мала необережність, можна сказати, жорстоку, робити при ній і мати, яку вона попросту обожнювала в дитинстві, вважаючи за ідеал у всьому, та якої хороша думка про неї була така Лесі дорога, а погана – така болюча.

Порівнюючи Мішу з Лесею, казали (і мама в тому числі, чи навіть мати головно, бо про інших Леся мені не казала, а лише про матір, про інших же я знаю від тіток): Міша красивий, розумний, здатний, інтересний, розвинений, Леся ж негарна, дурна (це слово в материних устах особливо ранило маленьку Лесю, і тому їй так боляче було його чути пізніше од мами про нашого брата Миколу, між іншим, так само несправедливо, як і про Лесю, бо Микола був далеко не дурний), недотепа, нецікава, нерозвинена. Все ж було зовсім не так: просто Міша був яскравий – показний, увесь на виду, а Леся була непоказна, зате, може, глибша. І вона знала все те, що знав Міша, і вона прекрасно розуміла, чудово пам’ятала, тонко відчувала, але мала стриману, замкнену батьківську вдачу. Зовсім не була експансивна, не балакуча, зовсім не «душа на распашку», як кажуть москалі. Тому ця непоказної вроди, тихенька, мовчазна, лагідна дівчинка і програвала дуже поруч красуня, балакучого, жвавого брата. Однак, у них було спільне читання, спільні гри та забави, далі спільне учіння і, як видко з наслідків того всього, Леся розуміла і пам’ятала все не гірше за Мішу, а ще глибше та грунтовніше за нього.

Мати завжди була дуже проти казенної науки і дуже неохоче віддавала нас до гімназій через негативне ставлення до гімназичних програм науки, головно ж через те, що гімназії були російські і перебивали б її українське виховання малих дітей. Вдома ж наші батьки намагалися дати нам якнайкраще виховання. Тобто ми не були «хорошо воспитанными» дітьми, маму навіть осуджували знайомі «дами» за те, що вона не вчить нас різних реверансів та взагалі «хороших манер», а батька за те, що він попускає в цьому матері, дозволяє їй так нас «псувати» і так нам цим калічити кар’єру. Але ж наші батьки добирали нам хороше читання, хороші забавки, намагалися защепити нам і словом і прикладом людяне ставлення, привчали до якогось путнього заняття, до роботи, витолковували всі життьові явища по щирості, як самі їх знали й розуміли, а не «завиваючи в папірки», як то належалося «хорошо воспитанным» дітям.

Мати не любила «дитячих книжок», уважала, що вони лише псують дитині-людині смак, а тому, як згадували й розказували потім Леся з Мішею, у них були просто хороші книжки, а не спеціально пристосовані для дітей переробки чи скорочення, чи якесь «кисло-солодке сюсюкання», нібито таке миле дітям, справді ж здебільша їм одворотне, поки у них ще не зіпсований смак. З розповідей знаю, що в Звягелі найлюбиміші, буквально «підручні» й «настільні» книжки у Лесі й Міші були такі: «Мифы классической древности» Штоля в російському перекладі (зовсім без жадної белетристики, без жадного «пристосування» серйозно написана книжка); «Сербські народні думи й пісні» в українському перекладі Михайла Старицького; ще було кількатомне видання, що звалося у дітей «Дикі люди». Як справді ці книжки звалися, не пам’ятаю, а було це якесь давнє видання – на жовтому грубому папері, стародавнім шрифтом друковане в два стовпці тексту – описів, теж цілком поважно без якогось пристосування написаних, подорожей різних славних мандрівників. В кінці тексту були малюнки на всю сторінку, поставлені паралельно до корінця книжки. А що на них були намальовані різні сцени й події з життя диких людей, яких ті мандрівники знаходили по різних «нових світах», то і все це видання звалося у нас «Дикі люди». Текст був писаний московською мовою. Четверте улюблене читання у Лесі й Міші – це кілька томів «Трудів» Чубинського (часто просто говорилося «Труди»), особливо том з піснями й том з казками, та казки Рудченка. Тобто етнографічні словесні матеріали.

Найлюбимішими грами в саду Завадських були гри в Робінзона Крузо (роль Робінзона брав, звичайно, Міша, а П’ятниці – Леся, інших персонажів – дикунів, моряків, грали інші члени дитячого товариства); в сербських юнаків (Міша) і віл (Леся). Її малою навіть прозивали «Віла біла»: в різні епізоди з «Міфів»; в різні подорожі славних мандрівників.

Всі свої улюблені книжки Міша з Лесею знали досконало до найдрібнішої події, до найменшої постаті, при чому Леся більше любила «Міфи», «Труди» і «Думи», поступаючись Міші у любові до «Диких людей» та в знанні усяких широт та довгот, які Міша знав і пам’ятав напрочуд. Леся ж, певне, далеко краще розуміла кожен рух душі персонажів з «Міфів» та «Дум» і «Трудів» також.

Коли мати повернулася з-за кордону, то застала вдома, що до Лесі взяли якусь стару няньку-московку, і та понаучувала Лесю різних, як мати казала, «дурацьких» кацапських приговорок, наприклад, «салдат идет, барабан несет!» і т. п. Або, наприклад, так бавила маленьку Лесю: дасть нитку без вузлика і намиста і каже Лесі низати. Леся ниже, намистини з нитки сповзають, і те низання – наче бочка Данаїд. Хоч яка терпляча була Леся, але й їй нарешті уривався терпець, і вона починала хвилюватися од цієї безнадійної роботи. Тоді нянька проказувала: «Нижи, матушка, нижи!» і бідна «матушка» знов бралася за роботу. (Мати, між іншим, у такій покірності бачила глупоту і дуже тим розстроювалася). Їжу Леся називала то «желтенькое», то «беленькое», то ще якесь, усе по-російськи. Тітки, що були з дітьми в материну відсутність, говорили по-російськи, а тому мати перелякалася, що діти так зденаціоналізувалися, чи обмосковилися, як вона казала, і повезла їх з самого початку весни і на все літо в село Жаборицю. щоб вони були в селянському українському оточенні. Наскільки я пригадую, з Лесиних, головним чином, оповідань, то в Жабориці вони жили не одне літо, бо коли б одне, коли Леся була ще така мала, то вона б не могла так добре пам’ятати про Жаборицю, і Жабориця зо всім її фольклором не зробила б такого великого враження на все життя, як зробила в дійсності. Леся часто згадувала і тамошню природу (якісь надзвичайно хороші ліси), і пісні, і всякі весняні та літні гри й звичаї. Лесі там дуже подобалося тоді, і вона завжди згадувала про своє перебування там, як про щось дуже хороше. Од Міші я так багато про Жаборицю не чула.

Любила Леся й Звягель дуже, особливо ж звягельську прекрасну річку Случ з його скелястими берегами, і старий величезний густий сад Завадських. Взагалі звягельський період свого життя Леся згадувала завжди, як щось найпрекрасніше (може, тому, що там вона була ще здорова, а почала слабувати лише в Луцьку). Хоч і там уже в неї бували такі моменти, як описано у вірші «До мого фортепіано». Хоч Леся й була завжди проти добачання автобіографічних моментів у ліричних віршах, але думаю, що цей вірш суто автобіографічний.

Малою Леся, казали, була, хоч і тихенька, але весела і дуже любила танцювати, і вони з Мішею часто й охоче майстерно танцювали «козака». Потім же вона не раз казала, що коли чує музику до танцю, то їй робиться дуже сумно і хочеться плакати. Може, справді, вже тоді в Звягелі Леся передчувала своє лихо, тую «тридцятилітню війну» з туберкульозом, як говорила вона жартуючи, що вона так героїчно провадила, але все ж була подолана врешті. Але це були моменти. Взагалі ж у Звягелі її життя було ще незатьмарене: вона там була здорова, хоч і тендітна, там мала хорошу природу навкруги, – а вона ж її так любила все життя! Там мала хороше товариство і з старших і з дітей, мала хорошу до душі розвагу й науку в книжках, у оповіданнях старших, у жаборицьких піснях та веснянках, туди приїздив її «кумір»,– дядько Михайло, там вона любувалася своїм божеством – матір’ю; коли мама складала свої перші книжечки (що їх Леся з Мішею знали до слова на пам’ять), вимальовувала свої узори, зібрані в поїздках з батьком по волостях, то була, на Лесин закоханий погляд, найкраща, найрозумніша, найталановитіша в світі жінка. А батько був такий розумний, добрий, справедливий (він ніколи не завдавав Лесі болю своєю холодністю, чи твердженнями, що вона гірша за Мішу).

Я свідомо поставила в Лесиній «Хронології» в 1876 році вихід друком «маминих узорів», як усі ми називали цей збірник. Ті мамині узори мали великий виховавчий вплив на Лесю й Мішу: діти з самого початку свого свідомого життя бачили, що їх мати серйозно й наполегливо працює над узорами, – збирає їх, вимальовує, щось пише до них, радиться про них з «ученим» дядьком, нарешті – велика подія – друкує їх. І це робота не над якимсь «дамським рукоділлям», а над збірником «Українських народніх узорів» з їх коханої Звягельщини. З перших років життя ця материна робота поруч з «Трудами» Чубинського навчила дітей поважати роботу коло найрізноманітнішої української етнографії.

Хто знає, чи не зложилося б Лесине життя краще, коли б вона ще кілька років пожила у своєму любому сухому, скелястому Звягелі, а не переїхала до вогкого, болотяного Луцьку, а потім до так само болотяного малярійного Колодяжного. Може б, її організм був зміцнів і або зовсім не піддався туберкульозу, або хоч би таки переміг його легше. Хто знає?!

Однак, довелося літом 1879 року переїхати до Луцька, бо туди перевели на службу батька.

Міша з Лесею дуже сумували та журилися, розлучаючися із Звягелем та своїм дитячим звягельським товариством, і на все життя заховали згадку про звягельський період свого життя, як про найкращий.