6.09.1901 р. До О. Ю. Кобилянської

Хтось перед кимсь дуже винен, що не відписав зараз на листа, як хотів, але правда, що то було таки перед самим від’їздом з Буркута, коли я пакувалась, та ще й голова мені тоді сильно боліла. Потім почав хтось їхати дуже крутими горами, через Ватинарку; спинився на день в Гриняві, а там приїхав о. Попель своїми кіньми і забрав когось і п. Квітку до себе, і тепер вони тут сидять, у книжках риються, всю велику а крайно невпорядковану бібліотеку о. Попеля до коріння перевертають та шукають, що кому потрібно, п. Квітка публіцистики, а хтось белетристики.

Надворі йде дощ, в інтервалах межи дощем ми ходимо на прохід (перші дні були дуже погідні і тоді ходилося з охоти, а тепер лише з обов’язку) і, певне, немало дивуємо гуцулів, що ніким не примушені болото місимо! Господар наш поїхав на вибори (кандидує в Косові), має вернути сьогодні або тріумфатором, або з «моральною побідою». Обіцяв повезти нас в різні місця, показати околицю (се, звісно, як не буде дощу); через се, думаю, раніш 10-го навряд чи виїдемо звідси.

В Кутах я мушу зложити візиту п. Стефановичевій, – ми з нею пізнались в Буркуті, і мені та симпатична жінка дуже сподобалась, так що я запросини її прийняла не формально, яко форму гречності, а так щиро, як щиро вони були вимовлені.

В Вижниці теж належить мені зложити дві-три візити, бо інакше вижничани будуть зовсім ображені на мене: вони вряджували «в честь» когось вечерок («під протекторатом ц[ісарсько]-к[оролівського] старости»!!) і запрошували когось на той вечір «конечне» високим дуже стилем, в тому роді, що коли комусь лежить на серці доля рідного краю, то хтось мусить приїхати, а хтось таки не приїхав, тільки відписав гречненького листочка, – їхати справді було б і трудно, бо поки б хтось дістав у Буркуті фіру та поки б доїхав у Вижницю, от все одно міг би на вечір спізнитись або приїхати втомленим і розкислим до краю. А крім того, ganz aufrichtig gesagt, хтось дуже радий, що не міг бути на тому вечорі, бо і вечір, розказували люди, випав дуже невдало, і хтось себе дуже прикро і засоромлено почуває, коли про нього «вступні слова» говорять, а публіка йому в лице заглядає: ану, який він той «хтось», чи то він справді подібний до «такого», як про нього кажуть. Минула мене чаша сія і слава богу за його милосердя на сей раз.

Але хтось все-таки пише, що комусь, може, і читати не хочеться. Хтось хотів би вже, певне, знати, коли хтось білий долізе до Чернівець. Хтось думає, що раніш 13 – 14 навряд чи долізе, хоч і дуже хотів би раніше, але як він тут не самостійно живе, а в гостях, і виїзд його залежить, між іншим, і від чужих коней, то він так, напевне, не може рішати по своїй тільки волі. А скаже він комусь, що хоч його тут і дуже добре приймають і дуже гречно вітають (він собі ні від кого найменшої прикрості не бачить), а все-таки йому з кимсь і в когось найліпше, бо тож недарма люди кажуть, що в гостях добре, а дома найліпше. То й хочеться комусь із кимсь про дещо по щирості поговорити, бо хоч хтось з п. Квіткою тепер великий приятель і відноситься до нього по-братерськи, а таки не на всі теми може з ним говорити, бо декотрі теми п. Квітку, як чоловіка нервового, могли б занадто з’їритувати, а декотрі може зрозуміти тільки жінка, і то такого віку, як хтось, та й ще хтось, бо дуже молоденькі ще (на своє щастя) не все розуміють.

А ще більше, і навіть найбільше хтось хоче не про себе говорити, а про когось чорненького, і хотів би попробувати так зробити, аби хтось не плакав, аби хтось розважився трошки; хтось ще сам не знає, як і чим він міг би те зробити, чи словами, чи очима, чи пасами, але він таки попробує. От якби хтось їхав не до Відня, а до когось у Київ, то було б дуже добре, – хтось би його зараз з собою повіз; але як то вже ніяк не може бути, то нехай хтось хоч до Відня їде, а в Чернівцях тепер нехай не сидить, бо то йому недобре.

Нехай хтось не думає, що чийсь лист пропав, і нехай не жалує. Хтось тільки два листи комусь написав з Буркута, а решта були картки, бо хтось в Буркуті був подлий і лінивий і не хотів листів нікому писати, хоч дуже часто про когось думав і хотів з кимсь говорити, найбільше так, щоб сісти напіврозібраним на чиєсь ліжко, як хтось лежить вже в хусточці під ковдрою і трошки хоче спати, а трошки не хоче і має чорні очі з золотими іскорками. Аби хтось знав, що і комусь (білому) треба, щоб хтось його душу підтримав, бо чиясь душа часто буває дуже прибита, хоч і не тим, чим була раніше, а чимсь ширшим, та зате й важчим; що і хтось тепер не раз плаче, хоч він і не має звичаю аби чого плакати. Тільки хтось не буде тепер писати того всього, бо то було б довго і все-таки, може, не зовсім зрозуміло, а як хтось комусь буде казати в живі очі живим словом, то хтось його зараз порозуміє. Тільки нехай хтось не думає, що комусь щось лихе трапилось чи що хто-небудь когось мучить, ні, чиєсь лихо більш абстрактної натури і залежить не від фактів, а від думок, не зв’язане ні з якою людиною, а залежить від розбрату у власній душі.

Нехай хтось не думає й так, що когось тая журба «сушить і в’ялить», ні, вона рідко так гостро до когось береться, і не завжди хтось їй піддається, бо таки звик боротися з нею (вона часто його опановувала й раніше, та потім на який час уступила перед різким жалем по дорогій людині), часом навіть хтось зовсім спокійно розмовляє з душею своєю про те саме, від чого в інший час плаче.

Доказ тому, що хтось не зсох і не зів’яв, се те, що хтось поважчав за сей місяць на 2 кіло, – гладкий став і на лиці черствий, не кашляє і не труситься і по-італьянськи не розмовляє з людьми, що сеї мови не вміють. Хтось уже здоровий і як приїде в Київ, то могтиме знов узятись до якоїсь роботи і буде гроші на Крим заробляти. А тепер він мало що робить, бо лінується, а крім того, не хоче втомитись, щоб додому не приїхати втомленим і щоб там не подумали, що він все ще слабий.

Хтось Франкові списка новел послав і чиюсь просьбу передав зараз же, а після того двічі Франка бачив (раз у Буркуті, раз тут, в Довгополі) і нагадував йому, і Ф[ранко] казав, що конечне напише і то невдовзі.

Хтось кінчає листа, бо вже й так задовгий, і комусь руки застигли пишучи. Через сей дощ хтось дуже мучиться, бо йому все дуже холодно, а як нагріється, то зараз кров кидається до голови і голова болить (се йому завжди восени так, і за те він ненавидить дощову осінь).

Ай, коли вже хтось буде з кимсь?!! Ну, таки на тім тижні буде, може й раніше, ніж визначив, а вже не пізніше 14-го, напевне.

Хтось просить передати св[ятій] Анні і всій родині його щирий привіт, а когось чорненького і дорогенького дуже цілує і пасами злегесенька гладить […].

П[ан] Квітка комусь кланяється і чиїмсь браттям теж.

Хтось

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 271 – 274.

Вперше надруковано у вид.: Леся Українка. Публікації, статті, дослідження, вип. 1, с. 119 – 122.

Подається за автографом (ф. 14, № 891).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 559 – 561. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

Гринява – село в Карпатах на берегах Білого Черемошу і Пробійнівки (тепер Івано-Франківської області).

мушу зложити візиту п. Стефановичевій – Йдеться про дружину кутського священика Володимира Стефановича. Леся Українка особливо заприятелювала з 12-літньою донькою Стефановичів, Стефанією, яка пізніше тепло згадувала про поетесу.

вони вряджували «в честь» когось вечерок – тобто концерт, що відбувся у Вижниці 12 (25) серпня.

[…] – Тут опущено риски і хвилясті лінії, якими Леся Українка жартівливо зображувала гіпнотичні паси.