27.12.1901 р. До М. В. Кривинюка

Дорогий брате!

За кого Ви мене вже досі вважаєте? за ледащицю-недбалицю, правда? Де ж, досі не написати ні разу толком! Складаю зброю долі і не боронюсь (в глибині душі сподіваючись, що, мовляв, лежачого не б’ють). В той день, як одправила Вам гроші, а Фр[анкові] для «Вістника» рукопись, хотіла зараз же, прийшовши додому, написати Вам, та вернувшись, була вже втомлена, а потім, скажу правду, залінувалась. Я це посилаю Вам 10 frs. з тим, щоб вернути Вам довг (2½ р.) і попросити пренумерувати мені «Діло» на три місяці, починаючи з Нового року — я забула адресу «Діла» і через те сама не можу пренумерувати, — може, сих грошей мало, то я надішлю, що бракуватиме.

За «Волю» дякую, цікаво було прочитати, хоч, властиве, замітка не дуже дотепно написана, можна б ліпше. Ну, дай їм Боже, нехай їх слово буде зверху, аби ж тільки справді робили діло так, як похваляються. Я думаю, дальша полеміка зайва, принаймні я б за неї не взялася, бо не варто за деталі довго змагатись, але, може, хто інший має охоту… Загальний тон полеміки і хроніки «Волі» мені дуже не подобається: я гадаю, що така лайка нікому імпонувати не може, а самих полемістів компромітує, можна подумати, що се за браком аргументів поважні люди вдаються до корчемних виразів, тим часом аргументи знайшлись би навіть без великої праці. Ви скажете, може, що то сентименти і що політична боротьба ніжностів не знає, але ж полеміка, напр[иклад], Драгоманова ніжністю не відзначалась, часто просто таки різала противників без жалю, але її завжди можна було вголос читати, не вдаючись до «многоточій», а від полеміки «Волі» просто «з душі верне», говорячи її ж стилем, тільки все ж менше енергічним. Мене просто болить за неї. Ну, та годі, — не поможе!

Скажіть, чи був хто з земляків? Я маю нагоду написати непоштово, то могла б списати ті інформації, що зоставались досі при мені, але, може, вони й так уже відомі, тоді не варт. Напишіть скоріше, як ліпше зробити. Се треба знати до Нового року старого стилю. Чи Вам хто пише з Києва, окрім сестер?

Ліля як замовкла, так досі до мене ні слова, відколи я за кордоном, — правда, я їй з San-Remo ще не писала (все не зберу енергії на «фундаментальний» лист, а почуваю, що інакшого не можу написати), але ж дорогою писала я не раз і вона мою адресу знає. Чи Оксана була таки у неї, сього теж досі не знаю, бо Оксана мене не удостоїла досі свого автографа, не вважаючи на мої численні «кореспондентки». Так само не знаю, де Ліля буде на Різдво, чи не у Львові часом?

Я оце послала нарешті до «Вістника» свою «Одержиму» (цікаво, як вона Вам здасться), а більше, певне, не хутко що пошлю. Переклад статті про драму в свій час не викінчила, а тепер бачу, що стаття вже вимагала б реформи, бо се сливе рік, як вона писана, але ж на грунтовну реформу у мене тепер не стане снаги (та почасти й грошей, бо тут бібліотеки не дуже добрі і, напр[иклад], німецьку літературу прийшлось би купувати, а власних фондів я тепер не маю). Взагалі ся зима буде у мене дуже непродуктивна, дякуючи лікарям, що натрубили в вуха і мені і ще більше моїм родичам (і в Києві, і тут), що я не повинна нічим томитись, що я мушу провадити цілком ростинне життя, поки грунтовно не поправлюсь, бо у мене «все предрасположения» і т. і. Отже я мусіла дати слово, що таки справді не буду нічим томитись, і мушу тепер того слова триматись.

Томлюся я справді досить хутко і сливе з нічого, як Ви те бачили у Львові. Тут за перший тиждень у мене було здійнялась енергія від доброї погоди і надвірнього режиму (7 годин цілих пробувала надворі). Але з другого тижня почались дощі і вкупі з погодою розкисла було і я: голова боліла часом до того, що я зовсім сидіти не могла, у грудях скребло, маленька пропасниця прокинулась, прийшлось в хаті сидіти, і вся моя енергія було зникла. Але я, поки дощі, підлаталась медицинськими способами, а там (остатнього тижня) знов сонце пригріло (хоч і бувають дощі, але вже не «40 днів і 40 ночей»), я знов стала надворі сидіти і знов подужала та енергічніша стала. Цікаво, що кашель мій сливе зник і навіть в дощовий період не погіршав, значить, він мусить тут мене покинути. Та пора б уже! Се ж хутко рік, як він мене дере, виключаючи 6 тижнів у горах. Взагалі пора б мені вже склеїтись, правда? Отже покладу сю зиму на склейку, і нехай земляки поставлять на моїй діяльності хрест до літа, бо я тепер нічого серйозного починати не можу, під страхом великих переривів «по случаю ненастной погоды»…

У літератки я жити не буду, бо лишаюся у родичів: їх квартирантки сподівані не приїхали, і я прийнята на пансіон. Мені се приємно, бо живу не в отелі, не в санаторії і не в чужій обстановці, а разом з тим тут життя по-курортному впорядковане ради хворого господаря.

Приїхала сюди п. Нестроєва і живе в санаторії. Я раз була у неї з візитом і, певне, не хутко зберуся вдруге, бо раз, що до неї досить далеко і високо, а друге — мені там прикро. Ті галерії з лежачими людьми в сухотах роблять на мене пригнітаюче враження. Якби моя присутність була там комусь потрібна чи приємна, то я б не подивилась на враження, але як ні того, ні другого нема, то нащо я маю шарпати собі нерви? З п. Нестроєвою ми в офіціяльних відносинах і можемо не часто бачитись, при тім же вона вже вспіла заявити себе де в чому неприємно. Ну, та Бог з нею!

Ну, ще до завтра. Тепер пора спати.

[28 грудня] Сьогодні тітка з Оксаниних слів казала, що Ви маєте бути на свята в Києві, то я не знаю, чи сей лист Вас застане у Львові, а я попрошу його в Київ не пересилати. Тільки вже якось не маю енергії писати на безвість, рискуючи розминутись.

Отже: до побачення! Сподіваюсь на Вашу добрість, що Ви, не пам’ятаючи лиха, напишете мені слівце з Києва.

Тітка Вам кланяється.

Стискаю Вашу руку.

Ваша сестра Леся

Примітки

Подається за виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 577 – 579, з архіву М. В. Кривинюка.