5.07.1901 р. До брата Михайла та сестри Ольги
Чернівці |
Чернівці, Нов[ий] св[іт], 61, 5/VII (22/VI) 1901 |
Дорогі мої обоє, ви вже там, може, лаєте, що я мовчу, але мені так трудно було зібрати думки, що я просто не знала, як і з чого почати, та добре, що несподівано моя «проникливість» (до крайності розвинена останніми часами) одкрила мені вихід, і я вже можу писати просто.
Діло було так: я отримала ваші листи і днів два-три все думала, чого се до мене так гостро взялися? Чого Миша радить їхать в Швейцарію і робить се «внушение» папі? Чого ви так напинаєте, щоб їхати до Відня, йти притьмом до лікаря etc., etc.? Was ist eigentlich geschehen? Адже я нічого нового про себе не писала проти того, що було в Києві; проте досі був spokój w kraju, а тут раптом…
Сиджу так і медитую, аж тут надходить Квітка, я дивлюсь на нього і якось несподівано «думаю вголос»: «Чи не ви се зрадили мене?» Його раптом мов хто окропом полив, зробився такий, що аж у мене вже не стало жорстокості напастися на нього так, як би варт було. Та властиве, чи справді варт було? Може б, кождий так вчинив на його місці. Головно ж те, що я не маю нічого проти того, аби мої обставини були відомі вам (я їх ховала головно від мами, бо не хотіла її попусту лякать, а без переляку вже б не обійшлось), і коли досі не писала нічого, то почасти через те, що взагалі рідко писала, а тема остатнього листа заставила мене зовсім забути про деталі мого здоров’я, почасти ж не хтіла ставити вас у фальшиве становисько, як стануть допитуватись старші: а що вона пише і т. д., головно ж думала, що хутко буду зовсім здорова, то не варт і турбувати вас даремне (Квітці я якось нечаяно проговорилась, і то не думала, що він придасть таке значення).
Ну, нема лиха без добра, дякуючи неконспиративності К[вітки], можу за те писати (навіть уже мушу) зовсім по щирості, без недомовок. Отже, почну ab ovo: відомо вам, що кашель дере мене давно (ще з Мінська), часом менше, часом більше, а як зовсім перестає, то дуже не надовго, днів на два, а потім знов починає. Перше був кашель сухий, потім став трохи мокрий, але не дуже, аж нарешті (неділь 7 тому назад) об’явилась трохи кров горлом, нерви знов заграли, стало якось «млоїти» в грудях (головно з правого боку, з того ж боку у мене чогось завжди червоніше лице, так наче рум’янець), я вдалась до лікаря, що тут вважається найліпшим (бувший ординатор з Allgemeines Krankenhaus y Відні), він мені сказав, що кров пішла від нервових причин, але що все-таки маю в грудях ein kleines Katarrh (чи в бронхах, чи в легком, того не сказав), що сам по собі зовсім не єсть небезпечний, тільки що я взагалі дуже анемічна і слаба (zu schwachlich) і хоч не маю виразної хвороби грудної (Keine eigentliche Brustkrankheit), але маю «предрасположение» (nur die Anlagen sind vorhanden – до тих Anlagen належить і теперішній катар); порадив мені їхати з міста десь у гори, жити гігієнічно і дав надію, що катар за яких два-три тижні мине.
Отож я поїхала в Кимполунг. Жила справді дуже гігієнічно, нічим дуже не томилась, їла багато, лягала спати рано, але мене погода «підкузьмила» трохи: тільки перший тиждень було порядно, а потім як став іти дощ, то з малими інтервалами ішов увесь час (так я і виїхала в дощ!). Вільгості, правда, великої не було, бо там дуже швидко сохне (такий грунт і каменю до того багато), але гірські потоки порозливались і попсували мені сливе всі променади, так що приходилось більше сидіти вдома або ходити десь поблизу, тимчасом як найкращі місця були власне найдальше (я туди і ходила перший тиждень). Була помилка певна в тому, що я (оглядаючись на раду київських лікарів, що казали мені дуже високо не забиратись) оселилась в долині, а не на горі, хоч долина сама досить високо положена, тим часом, живучи там, завважила, що завжди, як заберусь вище в гори, де вже ніякого сліду міського нема, то зараз мені дихати вільніше і більше енергії почувається; та перебиратись було вже трудно (повірте на слово, бо довго описувати, чому власне).
Все-таки я завважила, що стала поправлятись, але остатніх тижнів 1½ так припустив дощ, що зіпсував мені геть настрій і з’явилось щось наче пропасниця, маленька, без жадної правильності в нападах, якась капризна, тривала дуже недовго і таки ще в Кимпол[унзі] минула без жадних ліків. Кашель було відновився, знов два-три рази трохи об’являлась кров (прожилками в мокроті) і скілька днів обридав мені якийсь противний залізний смак після кашлю, нарешті се минуло, але кашель таки не минув. Вернула я до Чернівець і ото вже роздумувала, щоб додому вертати, та надійшли ваші листи, тим часом я знов трохи киснуть почала: нічого виразного, тільки упадок енергії (остатніх днів три), малокровний стан голови (се трудно описать, але здумайте собі той стан, коли занадто довго просидіти в воді), кашель то менше, то більше.
Отож я сьогодні знов пішла до того самого лікаря. Він ще уважніше оглянув мене і сказав, що катар таки не минув, хоч, на його думку, поменшав, але що загальна поправка дуже-дуже незначна. Сказав, що, певне, я завжди буду більш чи менш анемічною, але в такій мірі, як тепер, то не годиться і треба конче поправитись, з огляду на Anlagen та й на нерви, що мусять нібито теж поправитись вкупі з загальним станом (вони, може, й так поправились, бо в Кимп[олунзі] ні одного нападу не було і тепер нема). Знов повторив, що слід мені жити в горах, і то чим вище, тим ліпше (скілька раз наказав), і то жити, а не ходити на гори, вибрати місце з дуже чистим повітрям, пити багато молока (сього я досі не робила), ну і триматись звичайних гігієнічних приписів. В болотяному і низькому місці боже борони жити! (Adieu, Колодяжне!) Я знов спитала, як і той раз, чи до санаторії не треба, сказав, що не треба, а тільки що звичайне гігієнічне життя десь високо в горах буде багато значити для всіх трьох моїх бід: анемії, катару і нервів.
Отже, я тепер на розпутті і не знаю, що почати: чи вертатись просто додому (в Гадяч), зваживши, що Anlagen то ще не справжня слабість, чи таки їхати в гори. Тут мені радять одне місце в руській Буковині (ще за Вижницею, близько Чорногори), високо на 1000 метр[ів] над рівнем моря, не город, не містечко і навіть не село, а так собі «колонія» для літніх мешканців, з закладом купельовим і з хатками типу chalets (a не великих будов санаторських), кажуть, що там є весь потрібний комфорт і не нудно, бо русини всі з’їздяться туди на поправку, так що завжди якесь товариство єсть. Околиця, судячи по фотографіях, гарна (впрочім, вся Буковина гарна), і хати, як з тих же фотографій видно, таки іменно на горах і в самісінькому лісі смерековому стоять.
То ж якби зважити не їхати додому, то я поїхала б туди, пробула б з місяць, а там, якби ще не стало ліпше, може б, далі в Європу забралась і віддала б себе в лапи якійсь «знаменитості». Тим часом же думаю, що не варт мені ще ні до Відня, ні в інше велике місто їхати, бо коли мені там те саме скажуть, що тут, то буде даремна трата і коштів і сили, бо життя в великому місті мені тепер вадить, я от навіть з Чернівець, чекаючи вашої відповіді, втечу в одне поблизьке село, бо місто, видимо, зле на мене впливає.
Я думаю, що розказувати всі оці деталі мамі не слід би (врешті, як уважаєте), – все-таки се її може налякати. А папі я оце зараз коротко напишу в Київ, коли ж він тепер в Колод[яжному], то покажіть йому сього листа.
Відпишіть мені зараз (на чернівецьку адресу) вашу раду, бо я (може, від анемічного стану голови) чогось ні на щось зважитись не можу. Завтра пишу вам про інші справи, а тепер будьте здорові.
Ваша Леся
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 245 – 249.
Друкується вперше за автографом (ф. 2, № 313).
Квітка Климент Васильович (1880 – 1953) – український радянський музикознавець і фольклорист, професор Московської консерваторії. З 1907 р. чоловік Лесі Українки.
тема остатнього листа – У цьому листі Ольга сповіщала про свій намір одружитися з Кривинюком.
одне місце в руській Буковині – Буркут, курортна місцевість Жаб’ївського (тепер Верховинського) району нинішньої Івано-Франківської області.