14.07.1901 р. До батька

Любий папа!

Листа твого отримала я вже тут, переслала мені його Ольга, а я ждати його в Чернівцях не хотіла, бо зважила, що краще їхати помалу в гори, спиняючись то тут, то там, щоб потроху звикати до більших високостів. [Дуже дякую за гроші, я думаю, що їх буде занадто багато.] Тепер я у Вижниці над Черемошем (єсть ще якась друга Вижниця над якоюсь іншою річкою, то треба так на адресі писати), се вже в горах, приблизно на такій високості, як Кимполунг, де я жила, звідси днів через два поїду в Буркут, звідти напишу точний адрес [поки що пиши сюди, в Вижн[ицю], а мені перешлють], спиняючись по дорозі в Яворові у Окуневських (у тої п. Ольги Окуневської, піаністки, що колись училась у Лисенка) і в Ольги Федорівни в Ясенові, а потім поїду в Буркут, се єсть колонія для анемічних і пр. високо в горах (1200 метрів), недалеко від Венгрії (там близько Чорна гора), не город і не село, а просто доми серед лісу. Єсть там «заклад купельовий» (ванни), залізні води, під наглядом доктора, – се так щось, як санаторія, тільки без дорогого шику німецьких і швейцарських санаторій. Впрочім, подробно описать можу тільки тоді, як буду там. Їду в гори тепер, не ждучи до осені, як радить мама, через те, що іменно тепер найкращий сезон для життя в горах (восени вже холодно і не для всякого добре, кажуть доктора і самі гірські люди), а также для того, щоб приїхати додому уже зовсім здоровою і впевнити вас всіх, що ніякої причини до тривоги нема.

Даремне ви так нападаєтесь на Квітку, я властиве не знаю, в чім його злочинство. Хіба я одна могла б напастись, що він мене видав перед вами, але й я не нападаюсь, бо сама бачу, що так вийшло краще і що так всякий би зробив на його місці. Може бути, що якби він сього не зробив, то я б і досі мовчала про свій стан здоров’я, боячись кидати зайву тривогу, хоч, певне, се було б гірше, бо по щирості жити легше, ніж окриваючись. Хоч мама сердиться, звідки взяли, що вона злякається «бредней Квітки», однак же вона пише мені, що я заражена, що в мене легке застромлене і т. і., а сього ж їй і Квітка не міг казати, – іменно таких її думок я і боялась. Що в мене показувалась разів 3 – 4 кров, то ще нічого не значить, у мами вона показувалась далеко частіше і все-таки з того нічого страшного не вийшло. Я зовсім певна, що мій катар тільки катар і більш нічого, але щоб він не обернувся в хронічний і не розвивав далі всяких предрасположений, я хочу його вилічити тепер же, беручись одразу до більш енергійних способів, ніж би варт ради такої все-таки пустої слабості, як катар.

Я зовсім і виду не маю дуже слабої людини, от така я тепер, як була в Києві перед виїздом (тільки припадків і крайньої нервності нема) і кашляю в тій же мірі (тільки що часом рипить у грудях та дуже рідко показується кров), на лице я здаюсь далеко здоровшою, енергія як часом то нормальна, а як часом то нема ніякої, але се відноситься більш до «самочувствия», об’єктивно ж беручи, се річ мало замітна. Буваю часто в анемічному стані, надто надвечір, – маленькі одливи від голови і певна безсилість, але не в такій мірі, щоб мені потрібна була стороння поміч. Та от, здається, і все. Зрештою, я вже писала про це все Лілі і ти мав той лист читати.

Мені дуже дивно, що ти пишеш мені «не удерживай Квитку, пусть едет в Швейцарию». Коли се я кого удерживаю? І чого б я мала удерживать в данім разі? Се зовсім залежить від його волі і потреби, куди йому їхати, а куди ні, і я нічого йому радити не буду. Не бачу теж причини, чого б я мала забороняти йому бути там, де я. Коли він був у Чернівцях, він мені нічого не заважав, абсолютно нічим не розстроював, ніяких нервностей не показував, до того ж бігав сам собі з студентами, так що я його остатні дні мало й бачила [він виїхав за тиждень раніше]. Було б дуже дивно, якби я при таких обставинах ні з того ні з сього сказала б йому: я не хочу, щоб ви були там, де я. Се навіть мало б якийсь чудний смисл. Мені неприємно, що і ти йому про се говорив, так наче він божевільний чи заразний, що вже з ним в одному городі жити не можна. Впрочім, се твоє діло. Тільки ж я нікого не удерживаю, але й не проганяю нікого без причини, кажу се просто і прошу не сердитись за се, – я держусь у цій справі нейтрально, бо інакше не вмію.

Не знаю теж, чому вираз симпатії до мене чи дбання про моє здоров’я має називатись «вмешательством в наши семейные дела» – коли так, то й порада твоя «їхати в Швейцарію» теж єсть «вмешательство»? Мені чогось неприємно те, що ти ставиш питання, чи бути Квітці там, де я, чи ні, – се мене ставить в фальшиве положення. Я йому нічого казати не буду, нехай собі як хоче робить, а тобі кажу зовсім щиро, що він мені нічогісінько не заважає такий, як він тепер. Здається, він має ту саму ідею про мою слабість, що ви (тільки не каже нічого), і через те «щадить» мене до смішного, навіть боїться про всякі київські діла розказувать, щоб я не «з’їритувалась». Мені взагалі смішна моя роль, – я себе вважаю сливе здоровою, а мене всі вважають серйозно хворою. Я просила Ольгу і Квітку написати Лілі про мене все по правді, як їм здається мій стан здоров’я, давши їм слово не допитуватись, що вони написали; як напишуть, то, може, тобі Ліля розкаже. Впрочім, можна і мені вірити, бо я, коли не мовчу, то пишу по правді.

Я оце напишу зараз мамі в Гадяч, а Лілі в Колодяжне.

Бувай здоров, міцно цілую тебе. Будь спокійний за мене, я приїду здорова.

Твоя Леся

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 252 – 255.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 355 – 357.

Подається за автографом (ф. 2, № 124).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 547 – 549. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

п. Москва – Ганна Москва (? – 1928), жителька Вижниці, гостинністю якої користувалося багато українських письменників.

єсть ще якась друга Вижниця – Можливо, мається на увазі Верхня Вижниця (с. Виженка), за 3 км від Вижниці.

Яворів – село недалеко від Криворівні (нинішня Івано-Франківська область).

Окуневські – родина Іполита Даниловича Окуневського (1834 – 1902), священика в Яворові, в якого було два сини – Ярослав (1860 – 1929), лікар, і Теофіл (1858 – 1937), адвокат, посол галицького сейму, та дві дочки – Ольга (1875 – 1960}, піаністка, учениця М. Лисенка, педагог, і Наталя (? – 1935).

він мене видав перед вами – К.Квітка сповістив батьків, що у Лесі не гаразд з легенями.