15.08.1901 р. До О. Ю. Кобилянської
Буркут | Буркут, 15.VIII 1901 |
До когось любого, і дорогого, і славного!
Комусь така досада, що страх, бо він бачить, що його довгий-предовгий лист до когось пропав. І жаль, що той лист (стільки писанини!) пропав, а ще більше жаль, що хтось, певне, сердиться і думає: «От подлий той білий хтось – не міг досі ні на один лист зібратись!» Тільки ж хтось не подлий, бо він писав, а подла тутешня пошта, що лазить, як гусениця, помалу та ще й губить листи по дорозі. Коли б ще в який інший час лист пропав, то б нічого, а то якраз тепер, коли мені хтось і так зажурений, коли треба до когось бути дуже уважним і нічого «подлого» йому не робити. Хтось так не хоче, щоб той лист пропав, хтось дуже не хоче!!
Сей лист піде до Чернівець, може, туди скоріш дістанеться. Ой пошта, пошта!! Якби можна було сказати комусь, аби він щасливий був, та й він був би, то хтось зараз би те сказав з цілої сили своєї душі, але що ж, коли для того слів мало… Тільки все-таки хтось каже, аби хтось себе «подлим» не називав, бо хтось так не любить, і то неправда, зовсім неправда, то хтось тільки з жалю так на себе каже. Не було там жадної «підлоти» чи «немочі», і нема за що комусь карати і катувати себе, а коли «ведмідь» справді хоче когось за який лист (все одно, за котрий, бо з них жадний не заслуговує кари) карати, він не карає, а йому сором озиватись, то він, значить, справдешній «ведмідь» в цілому значенні того слова.
Ні, я навіть по «ведмедеві» того не надіялась би, я не думаю, щоб він міг, «аби когось вбити», женитися, – се вже було б занадто немудро такий французький «шлюб з досади», та ні, навіть не французький, бо французи беруть такий шлюб з досади на чиюсь зраду, але щоб хто женився з досади на чиюсь любов і щирість, на чиюсь надмірну тонкість, ніжність і сумлінність, то се ще в світі нечувано. Се або просто бляга «ведмедяча» (справді, недобра і немудра бляга), або – сплата якогось давнього довгу якійсь «міщаночці», що не має таких ніжних ручок, як хтось, а просто «ловить і міцно тримає», коли «люди трафляються».
Боюсь я, що комусь грубим і прикрим здається все отут написане, але тут винно schwarz auf weiss. Головне нещастя в тім, що квітка з папороті занадто надзвичайна ростина для всіх взагалі, а «ведмедям» вже надто тяжко розуміти такі з’явища. Хтось не карати мусить себе, а рятувати: нехай їде до Відня не для того, аби тужити на чужині, а для того, щоб дати собі нові враження, нові інтереси. Хтось не з подлої маси скований, а з благородної, і через те мусить від огню гартуватись, а не ломитись. Тяжке то слово: «я можу все витримати», але нехай хтось скаже його собі так, як і ще хтось казав у подібних обставинах, а потім хай розмахне крилами і злетить угору, куди не тільки ведмеді не заходять, а навіть орли не залітають, може, там трошки холодно і самотно буде спочатку, але, може, там стрінуться й інші гірські подорожні і розпалять всі вкупі ватру велику і будуть з неї іскри на всю Україну.
Нехай хтось не катує себе і не вважає пониженим. Чим понижився він? Що посмів виступити з етикети? Що сказав одважне, щире слово? Що вийшов з пасивної ролі і схотів рішити свою долю сам з риском зламати її? Що тут низького? Чи він чий вік занапастив? Чи він кого одурив? Чи він кого «каптував?» Чи він собі «партію» вишукував? Не має чого соромитись, але якщо в ньому збудилася гордість, то се натурально, і так повинно бути, бо хтось має право на гордість. Коли хто нещасний, то мусить бути гордим, інакше не витримає з честю. Не всякому можна так просто казати, що він нещасний, але комусь можна, бо він не боїться слова, коли не злякався самої речі. Нехай хтось не говорить таких слів, що він «хтів би не дожити» і т. і., бо хтось біленький буде плакати. Хтось мусить мати одвагу до життя, ту найвищу людську одвагу. Все-таки хтось знає, що він нікого не втратив навіки, то ще, значить, найгіршого не було. Все минеться, одна правда зостанеться, і як хтось стане високо-високо на горі, то звідти йому всі «ведмеді» здаються малими. Не всі мають те, що хтось має, хтось має іскру в серці, огонь в душі, се, може, не дає щастя, але дає щось більше і вище від щастя, щось таке, чому назви нема в людській мові. Правда ж? правда?
Ох, яке воно холодне, сеє schwarz auf weiss! нема тону, нема жесту, нема мовчання. А якби тепер тут був хтось та й ще хтось, вони пішли б разом над Черемош, от таки зараз, у сю темну-темну ніч, і слухали б, як вода шумить, і дивились би, як зорі пробиваються крізь темні хмари, і згадали б мовчки, не говорячи слова, все найгірше і все найкраще з свого життя, погляди й руки стрівались би в темряві, і було б так тихо-тихо, дарма що річка шуміла б… а потім хтось вернув би до хати вже менше смутний. А тепер? Чи хтось менше смутний? Чи хтось чує, як його хтось любить? Хтось його так високо ставить в думці своїй і так заздро боронить від всього, що може вразити чи образити. Нехай хтось не зневажає себе, нехай хтось плаче, коли йому тяжко, але нехай не катує себе, бо комусь іншому болить від того, дуже болить… Ні, ні, хтось тільки зробить паси дуже-дуже ніжно і не буде вже нічого казати, а хтось і так буде знати чиїсь думки.
Хтось
P. S. П[ан] Квітка вітає когось. Про деталі тутешнього життя в іншім листі – тепер пізно, треба спати, а пошта завтра раненько відходить.
Хтось здоровий досить, і добре йому. Св[ятій] Анні, побратимові, і всій родині, і чорній донечці моє щире вітання. Приїду у вересні.
Хтось
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 266 – 268.
Вперше скорочено надруковано в російському перекладі у вид.: Собр. соч. в 3-х т., т. 3, с. 248 – 249. Українською мовою повністю вперше опубліковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 365 – 367.
Подається за автографом (ф. 14, № 889).
Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 556 – 558. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.
щоб хто женився з досади – Тут і далі йдеться про наступне одруження О. Маковея з Ольгою Кордубівною та його взаємини з О. Кобилянською.