26.02.1902 р. До О. Ю. Кобилянської
Сан-Ремо |
San Remo. Villa Natalia. Corso Cavallotti. 26.II 1902 |
Мій любий чорненький хтось!
Вчора хтось білий отримав від татарчатка і п. Могильн[ицької] картки, що у когось родичі хорі і що хтось все збирається до когось писати, та ніяк не може зібратись; отже, хтось саме замірявся сьогодні писати до когось сам, а тут принесли листа від когось чорненького! То тепер комусь ще ліпше буде писати.
Натурально, і хтось білий не гнівався, що йому не пишуть, тільки був неспокійний, бо думав, що, певне, комусь там дуже зле, коли так довго не обзивається. Правда, спасибі татарчаткові, воно часом подавало мені звістки про когось, та ще пару разів споминалося чиєсь ім’я в «Ділі», то хтось знав, що хтось живенький і не хорий фізично, то ще не досить знати комусь, аби міг бути спокійний. Тільки все ж хтось просить когось, щоб не робив над собою примусу та писав би листи, коли хоче і може, а тільки щоб карточки посилав частіше або хоч казав татарчаткові карточку написати, як там хтось мається, бо інакше хтось боїться. Хтось дуже-дуже радий з чиїхсь листів, хоч би й як вони були смутні (хтось на веселощі не дуже-то й звик!), а тільки все ж хоче, щоб хтось у листуванні з кимсь був зовсім вільний і щоб ніколи не гризся, отримуючи щирі листи від когось, бо хтось їх не на те пише, аби комусь додавати гризоти, вже ж її й так досить! Хтось хоче, аби чиїсь листи, коли вже не вміють розважати, то хоч би не журили когось дорогого.
Хтось не дуже радий, що хтось зайнявся тим спіритизмом, хтось того, признає по правді, не любить. Ще коли хтось тим тільки бавиться, то нічого, але коли трактує те поважно, то недобре, бо то дуже шарпає нерви і вже не одного допровадило до сильної нервової хороби. Надто коли чиясь сестра «добре медіум», то їй би слід покинути ту забавку, бо то значить, що її нерви дуже вразливі і приходять на сеансах в дуже подразнений, ненормальний стан. Я знаю два випадки, коли такі медіум (обидві мої знайомі) мусили по якімсь часі такої «духовної служби» вдатися до лікарської помочі, бо дістали напади гострої істерії і не хутко від неї вибавились.
Отже, то забавка дуже небезпечна, і нехай хтось дуже уважає, коли б то не пошкодило і сестрі і комусь, бо і хтось тепер не дуже сильний нервами. В тому, що «дух» наказав не забувати когось, хтось не бачить нічого übernatürliches – очевидно, чийсь дух і нам’ять навіть несвідомо бувають зайняті кимсь, але се хтось і без «духів» знає, і радий тому і вдячний за те, але вже ж не духам, тільки своєму вірному, дорогому приятелеві, комусь.
Коли хтось хоче, щоб хтось об’єктивно сказав, що думає про спіритизм, то хтось скаже так: я припускаю, що в спіритизмі не все шарлатанерія і самооблуда, можливо, що закони, ще дуже мало досліджені, але вже признані наукою, закони гіпнотизму, нервової енергії і т. і., відіграють тут значну роль і що спіритизм, управлений і досліджений експериментально людьми науки поважно і безсторонньо, з холодною науковою критикою, може, колись так послужить для нової психології, чи скоріш нейропатії, як в свій час середньовічна алхімія послужила новітній хімії. Але в такому виді як тепер, напівзабавки, напівхороби, напівшарлатанерії, спіритизм мене не інтересує, – я тільки раз в житті могла витримати один сеанс до кінця і то потім як заснула, то аж у другій годині дня прокинулась, так то мене знудило і змучило.
Я гадаю, що якби такі духи, які звичайно показуються на салонових сеансах, і справді безперечно існували, то вони мене теж не інтересували б, принаймні не більше, ніж інтересують звичайні, безперечно існуючі, але смішні люди, що до старих літ бавляться маскарадами та містифікаціями. Коли тії духи справді існують, то вони недобрі і не щирі; коли вони все знають, то чому не кажуть просто, без загадок, замилювання очей, при помочі якихсь дурних столиків, мисочок і т. і.? Коли не знають нічого, то чому так просто не признаються: не питайте, люди добрі, бо ми такі самі мудрі, як і ви? коли знають, та невільно їм щиро казати, то чому не мовчать, а кокетують з бідними людьми: а я щось знаю, а тобі не скажу!.. У всякім разі такі, якими вони показуються на сеансах, вони дуже подібні до schone Masken und Domino банальних маскарадів і мені особисто дуже несимпатичні. По-моєму, так поводитись, як вони, можна порядній людині тільки на 1-го Aprilis, – зрештою, може, у духів інша етика, і я до неї не доросла… Бачите, яка я невдячна, – духи мене протегують перед кимсь, а я так про їх! Отже, побачимо, чи дуже розсердяться.
Я собі подумала, що, може, хтось буде вражений отим, що тут написано? Нехай вибачить, я не хотіла його вразити ні насміятися над його вірою, коли то вже віра. Тільки ж хтось питав, як хтось думає, то хтось мусив щиро сказати, інакше було б негідно нас обох. Правда ж?
Я взагалі давно вже втратила віру в «духів» і спіритичних і всяких інших, добрих і злих, небесних і підземних (та, власне, свідомо й не мала ніколи тії віри), а часом, в хвилини подразнення нервового, щось одзивається, як, напр[иклад], страх дзеркал вночі, прикре почуття від темряви і т. і., певне, се якісь спогади фантастичного настрою мого дитинства, але я знаю, що то «пережитки», – вірю ж я тільки в одного духа, того, що про нього співав Heine в своїй «Bergidylle» і що йому служили всі найсвітліші душі людські. І з мене тієї віри досить. Той дух може замінити всіх духів, що грають на столиках, бо той дух грає просто на серцях людських і що може, те творить просто, без містифікацій, і створив він найкращі діла людської штуки через своїх обранців. А що створили спіритичні духи, окрім нападів істеричних? «По ділах їх пізнаємо їх», – сказано в Євангелії.
. . . . . . . . . . . .
Чудний се лист, правда? Се, може, того, що сьогодні «урочистий» день моїх роковин. Сьогодні я скінчила 31 рік. Сей день завжди якось неприємний, бо мимоволі оглядаюсь назад, «на путь минулу» і… зрештою, не варт розводитись на сю тему, бо все одно не поможе.
Тим часом за «високими матеріями» я нічого не сказала про дрібні справи світу сього, а спеціально про мої. Життя моє тут райськи монотонне, так що й описувати нема що. Живу головно сонцем, морем та ще листами. Коли дощ іде, море сиве і листів нема, то я сумна, коли погода і маю добрі звістки, то весела. Цілий січень була чудова погода і листів було багато; в лютому вже не так, хоч все-таки один тиждень (власне остатній) щодо погоди був ідеальний. Поправилась я настільки, що, мені здавалось би, вже досить, та лікар каже, що треба ще, бо щось там ще не до кінця вигоїлось в грудях, та мусить вже хутко вигоїтись. Може й правда, що не зовсім ще вигоїлось, бо як трошки застуджусь або роздражнюсь нервово, то зараз мені знов «стінка» стає з правого боку і рипить щось замітно, але остатнього тижня сього ні разу не було. Хтось буде знов здоровий, він вже знає.
Хтось не читав чиєїсь повістки, бо чомусь мені сей рік «Вісника» не прислали, не знаю чому. «Одержима» моя лежить в редакції ще від грудня, а має чомусь аж в марці друкуватись. Чого лізти до мене, щоб я її скоріш присилала, то не знаю. Хтось тепер нічого не пише, бо лікар йому заборонив – хтось дуже з того не рад, але мусить слухати.
А хтось нехай би таки писав, коли може, то менше б про ті прикрості думав. Ст[оцький] не варт того, щоб на нього стільки енергії ненависті тратити – він мені завжди здавався нещирим і філістром до краю. То правда, що таке «приятельство» подле, але ж філістри звикли справи серця все «практично» рішати, то він, певне, в добрій вірі був, що то «розумна порада», та й годі. Але, звісно, заходити з такими «практичними» (на чужий кошт) людьми не варт.
А хтось у свій час, ще як тільки що приїхав до Чернівець і як бачив ведмедя з кимсь, то думав собі: «Хоч би хтось був і два рази старший од ведмедя, то таки ведмідь його не вартий»… але хтось тоді не казав того, бо думав, що то комусь буде прикро. Тим часом хтось і тепер так думає і журиться тільки тим, що хтось так мучиться, а якби хтось не мучився, то було б усе добре.
Хтось не знає ще, коли виїде з Італії. Лікар радить лишитись до літа і їхати додому морем, навколо Італії і Греції просто до Одеси, аби зміцнити курацію пробуванням в чистому морі. Але хтось не знає, чи могтиме так довго лишитись, бо все-таки життя тут досить дороге. І взагалі до літа ще далеко. От якби хтось міг з кимсь так навколо поїхати! А може б і міг? То коштувало б його 200 гульденів. Тільки, чи не хорував би хтось на морі, ото тільки страшно. А може б і ні, – літом море спокійне. От би славно було!!..
Нехай хтось скаже св[ятій] Анні, що хтось її хорошенько і ніжненько просить не хорувати і не тупати дуже і не шпортатись, аби не томитись. В[исоко]п[оважному] таткові мій привіт і бажання здоров’я. Также і браттям привіт. Сестриці, і чорненькому, і Могильн[ицькій] посилаю картки на чиєсь ім’я, а хтось буде ласкав передати.
Хтось когось дуже жалує і любить, з охотою і сів би, і ліг навколо когось, і розважив би ліпше, ніж ті духи (хтось на них eifersüchtig), духи не можуть любити, а хтось може і любить.
Хтось
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 322 – 326.
Вперше надруковано у вид.: Леся Українка. Публікації, статті, дослідження, вип. 1, с. 132 – 137.
Подається за автографом (ф. 14, № 898).
Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 598 – 602. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.
п. Могильницька – чернівецька знайома О. Кобилянської і Лесі Українки.
колись так послужить для нової психології – за сто з гаком років, що минули від того листа, ми бачимо, що це побажання не справдилось. Нічого об’єктивного в спіритизмі нема, і тепер він усіма забутий на користь ще гірших забобонів і шарлатанства.
співав Heine в своїй «Bergidylle» – Йдеться про вірш Г. Гейне, перекладений Лесею Українкою.
«По ділах їх пізнаємо їх», – сказано в Євангелії – перифраза Матфія, 7, 16: «По їхніх плодах ви пізнаєте їх».
не читав чиєїсь повістки – очевидно, повісті Кобилянської «Земля».
Хоч би хтось був і два рази старший од ведмедя – О.Кобилянська (1863) була на 4 роки старша від О.Маковея (1867).