17.01.1902 р. До сестри Ісидори
Сан-Ремо | 17.І 1902 |
Люба Дориночко!
Аж ось коли пишу тобі давно обіцяного листа, довгенько збиралась? Ну, краще пізно, як ніколи.
Найперше прошу тебе сказати мамі і всім, що я вже не лежу, нічого мені не болить і ходжу добре, як звичайно. Поки сей лист до тебе дійде, то я, певне, зовсім забуду про цю пригоду. Я дуже рада, що сьогодні встала, бо шкода було б такий день пролежати. Вчора й позавчора був вітер то з моря, то з Франції, а сьогодні нема і так тепло, що чудо (+ 21°). Наші цілий день ходять та їздять, от і тепер поїхали в гори, а мене не взяли, та вже нічого, я рада, що хоч у хаті не треба сидіти.
Тьотя Єля збирається завтра виїздити. Остатніми часами вона все шила, бо накупила собі вишиваних матерій італьянських, то треба було пошить, кусками не можна везти. Сі матерії тут гарні і не дуже дорогі, може, я вам такі блузки привезу, коли стане моїх коштів на те: се зроблено так, як гафти для білизни, тільки на цвітному батисті (рожевому, блакитному, ліловому і т. д.). Тьотя Єля і Маланья Фоминична багато бігали тут по всяких магазинах і на базарі, де, як вони кажуть, все нібито «необыкновенно дешево», але я туди не люблю ходити, бо то щось подібне до толкучки – раз піти, то ще нічого, а більше, то нехай йому цур. Ти знаєш, я взагалі не люблю купувати. Отож ходять «тьотінькі» самі і говорять з купцями межинародною мовою – на кивах, часом то дуже смішно виходить, а де кивів не стає, там просто по-російськи, з приміткою всяких «иностранных звуков», як вони кажуть. Ну, і дають собі раду незгірше.
Краще всіх тут в домі говорить Путя (її батько і мати говорять по-італьянськи, але не зовсім плавко), бо вона ще перше знала добре по-французьки (перше в неї була гувернантка-швейцарка, а тепер, коли та виїхала, то Путя говорить по-фр[анцузьки] зо мною, щоб не одвикнути), а це за 8 місяців так вивчилась по-італьянськи, що витримала екзамен в тутешню гімназію і ходить туди. Там хлопці і дівчата вчаться вкупі, тільки дівчат мало (в тому класі, де Путя, всього 4), і то їм трохи заважають учителі товаришувати з хлопцями, бояться, щоб не дражнились і не бились межи собою. Але то нічого не помагає: хто хоче, той товаришує, а хто хоче, то язика товаришкам показує потай від учителя, а хто хоче, то дурні записки товаришкам посилає, різно буває.
До Путі часто приходить в гості одна товаришка, маленька італьяночка, метке дівча, не то що Путя – та не дуже-то метка, – хитре таке, все списує у Путі і латинські переклади, і навіть італьянські роботи, а потім в очі Путі одрікається, що і не думала списувати. Вони сто раз на день сваряться і стільки ж раз миряться, бігають разом на шоколадну фабрику і бавляться дуже добре. Ти собі здумай, що отаке мале дівча (11 літ) не хоче в гостях ні мандаринів, ні фініків їсти: «…мені се вже наскучило! Вдома у нас так сього багато!» (її мати продає садовину). Воно правда, що тут всі не дуже-то голодні на сі речі. От і ми щодень за сніданням маємо каштани, мандарини, яблука, грушки, фініки і фіги, – се вже конечне мусить бути щодня.
Мандарини вже і в нас виросли в садку, зовсім маленькі деревця, в аршин, а вже є мандаринки – дуже гарненькі деревця, мов цяцьки.
От би тобі сюди! А може б, і тобі хутко «наскучили» сі мандарини. Ріжків тут люди не хотять їсти, а купують їх для коней, і Садовські для своєї Ніни (кобили) купують. Взагалі, щодо їди, то тут нічого не бракує, ти за се похвалила б Сан-Ремо, а вже щодо театрів, то не дуже: єсть тут нібито опера, та дуже у неї «славушка худа», я навіть щось і не збираюся туди, єсть музика в саду, та чогось вибраний для неї найменший і найгірший сад, і взагалі чогось на ній скучно, я тільки раз була і більше не хочеться. Так, на вулиці музики і співів багато, бо італьянці ніколи не мовчать, тут і військо гарно співає, не так, як у нас, грубо і різко, а наче в концерті, часом дуже помалу і навіть ніжно.
Оце через два тижні буде карнавал з bataille des fleurs і всякими штуками, тут сподіваються всяких див на той карнавал, бо, кажуть, город асигнував на [нього] 14 000 франків, та ще наїхало всяких багатих англічан, що їм нема куди кидати гроші.
Ну, я ще тобі потім допишу, а тепер скінчу, бо треба послати, та й пришла італьянка до мене, треба з нею говорити.
Спасибі всім за гарні новорічні карточки! Всі получили і дякують. Цілую тебе міцно. Пиши ще. Будь здорова, Біла Гусь, моя широкенька, моя дорогенька. Цілуй всіх наших.
Твоя Леся
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 313 – 315.
Друкується вперше за автографом (ф. 2, № 71).
Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 589 – 591. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.
забуду про цю пригоду – в листі до М.І.Павлика з 19.01.1902 р. Леся Українка писала:
«була мені пригода, впала я на гладкій дорозі, вдарила ногу (оперовану) і три дні пролежала в прикрому настрої».
Путя – жартівливе прозвисько доньки Садовських, на той час школярки.
дуже у неї «славушка худа» – натяк на російську приповідку: «Хороша наша деревня, только славушка худа».