5.03.1902 р. До сестри Ольги
Сан-Ремо |
5.III 1902, San Remo, Corso Cavallotti, villa Natalia |
Лілея моя лілейная!
Дуже ти впору мені написала, моя Ліліціка! Бо то тепер надто прикро не мати довго звісток від рідних та дорогих людей з того краю, де всі par excellence «під богом ходять». Сьогодні в газетах тривожні звістки з Москви… Коли б ти знала, як то здалека все ще прикріше впливає, ніж зблизька.
Наші було устроїли мені «бенефіс», узяли та на цілих три тижні й замовкли, ніхто ні слова! То я вже було просто «до чортиків» дійшла і такі листи писала, що аж самій тошно, то нарешті вони схаменулись і обізвались. Ну, натурально, тепер і моя досада минула, а то, признаться, я таки була лиха зовсім «не голубим» способом. Ще якби-то в інші часи таке мовчання! Ні, правда ж, не статуїть так робити? Отже, ти так не роби, а посилай мені «спасенні одкритки» частіше.
«Книга» твоя мене зовсім не втомила, адже я і довші книги читаю, навіть італьянські (правда, друковані), і то не томлюся. Взагалі, не треба думати, що я тепер слаба і нещасна. Я тільки часом розкисаю, але не часто, і не до краю, і ненадовго. Як я тобі в Київ остатній раз писала, то я тоді була дуже montée і більше через те так утомилась, а взагалі я нічого, можу і читати, і писати довгі «книги».
То була «помилка стилю», коли виходило так, ніби я тільки тобі раджу бути щиріше і т. і., я вважаю, що інші ще більше повинні проявляти ту щирість до тебе. Та мушу признатись, що я ще більше «с детства не привыкла» вдаватись до них просто, бо, треба сказати, з усіх дітей мене найменше до того привчали. Отже, я боялась, коли б ще гірше не попсувати справи, вдавшись просто до них. Я ще трошки вмію говорити з ними, але писати на певні теми зовсім їм не вмію, бо ніколи не певна, в яку хвилину настрою влучу, а се, як ти знаєш, в розмовах з ними (надто з мамою) дуже важно. Тоді ж мені найбільше хотілось, щоб ти поїхала до Львова, по можливості, без прикростів і непорозумінь. І тепер я вважаю, що та подоріж була потрібна. І взагалі здається мені, що відносини таки якось ліпші стали.
Ти, може, й права, що ми почасти підтримуємо традицію неодвертості з нашими меншими і що треба постаратись ту традицію зруйнувати. Тільки ж у нас то ніколи не виходило навмисне, ніколи не походило з байдужості, а скоріше з надміру discrétion (принаймі у мене). Все-таки між мною і тобою ся «традиція» досить хутко зникла; з Оксаною діло теж іде на лад – вона мені недавно зовсім «дорослого» і щирого листа написала; не знаю, як їй сподобалась моя відповідь, але я писала її щиро і без жадних педагогічних штук. Мені шкода Оксаночку, що вона якось так нидіє. При її малоекспансивній і, треба сказати, не дуже альтруїстичній натурі ся обстановка може ще більше заставити її заховатись в собі і нагороїжитись проти всіх. Досадно теж, що у них з Дорою такі дурні відносини (хіба, може, тепер поправились?) – ота дрібна пікіровка, безцеремонність в виразах, все то так противно і понижає їх обох. Звісно, Дора ще мала, а все-таки се не найкращий спосіб виховання. До Микося я пробувала «приступатись», але то удавалось тільки проблисками і ненадовго. Та я мало бачила його остатній рік, а воно таке, що коло нього треба довго і неабияк походити. Писати ж він не любить. Зрештою, попробую йому написати, може, що з того вийде.
З Дорою, мені здається, легше буде. Ми й так з нею досить близькі, наскільки то можливо при такій вже дуже великій різниці літ. І взагалі її життя ліпше складається, ніж Оксанине, бо у неї є талан знаходити собі товаришів, а в Оксани його нема. До того ж Оксана нездорова нервами, я в тім певна, бо в неї ненатурально пригнічений настрій… Ох, та всіх нас ненатурально пригнітили «с детства»!.. Треба думати, що інакше не могли… У всякім разі, се трагедія, про яку вже краще не говорити, бо в тім ми не поможем.
Ти даремне так боїшся розчарування в тобі твоїх приятелів. Вони самі мають очі і коли досі не всі розчарувались, то можна думати, що й далі так буде. Чи не краще старатись заслужити чиюсь прихильність, ніж старатись впевнити, що ти не варта її? То ж тільки вносить гіркість і робить враження, мовби ти не хочеш тії прихильності. От, напр[иклад], Квіточка думає, що ти не хотіла посвящати його у свої справи і настрої, не хотіла, щоб він жалував тебе, хоч він готов був з дорогою душею. Певне, тому, хто «с детства привык», таки трудно зрозуміти так хутко тих, що «с детства не привыкли». Вони думають, що та «непривычка» не мучить нас, і в тому вони фатально помиляються… Ну, та в сьому трагедії нема, се можна побороти і перемогти, я се знаю з власного досвіду. А то правда твоя, що Квіточку слід би «взяти в руки», страх воно бідне тепер. Ще, як на злість, і матеріальні справи чортзна-як стоять. Та ще лікарі наговорили йому всяких дурниць – може навіть несерйозно, – і то ще гірше смущає його. Колись тобі розкажу те «для негативного прикладу», яким лікарем не слід бути.
Коли ти статкуєш щодо твого здоров’я, то гаразд, беру свої слова назад або краще зоставляю їх «на всякий случай», коли «английская кошка» заслужить.
Ну, від загальної філософії переходжу до фактів і описів.
Поправляюсь я тут видимо, товщаю в очах. Окрім трьох днів, коли я була зовсім хвора від мовчання наших (валялась з болем голови і грудей і кашляла), я малася увесь остатній місяць зовсім добре і не кашляла навіть зовсім. Бували маленькі приливи, але пусті і хутко піддавались горчишникам (вчора один був та й сам пройшов). Повищення t° вже й не пам’ятаю коли було. Енергія збільшилась, я вже рідко лягаю (а перше по цілих днях валялась) і вже дуже скучаю без роботи, дурю себе то вишиванням, то читанням, то листами. Хоч в добру погоду (от як тепер) нудота не так-то почувається, дуже вже гарно навколо. Лікар кожний раз знаходить у мене прогрес при вислухуванні. Тепер уже тільки «жесткость дыхания» знаходить, а більш ніяких художеств. Я все не нарадуюсь, що попала не в готель і не в санаторіум, а до Садовських, все-таки маю завжди товариство симпатичних людей (типу наших тіток) і не почуваюся «овцою беспредельною». У нас тепер живе орловська панночка Анна Федорівна Гассель; її сестра (Катерина) ваша медичка першого курсу – чи ти з нею знайома? Сестри Гассель – приятельки нашої кузини Маріанни Драгом[анової]. Чи ти стрічаєш там коли кузину? Інтересно було її «присвоїть» – вона, кажуть, порядна дівчина, не подібна до решти її сім’ї. Анна Фед[орівна] служить мені живим прикладом, як люди поправляються в Сан-Ремо, просто в очах і до непізнання! Отже, і я коли приїду в маї в Боярку, то ти спитаєш: «Ваше ймення, препишная пані?» А я відповім: «Sono una fórestiera da San Remo».
Треба знати, що я тепер завзято говорю по-італьянськи, і якби тільки не проклята consequenza dei tempi (пам’ятаєш consecutio temporum?), отих всяких passato i trapassato, то говорила б як тосканка. Навіть уже звикла мужчин називати в очі «вона» (lei), як того вимагає італьянська етикета. Мені все більше і більше подобаються італьянці, я зовсім не розчарувалась в них, як Людя після подорожі. Звісно, коли мати діло тільки з отельними посіпаками, гідами, антикваріями і т. і., то можна розчаруватись в кожному народі. А так як я тепер бачу і буржуа, й інтелігентів, і слуг, і робітників в звичайних обставинах, то вони мені подобаються: якісь вони природно гречні, і привітні, і веселі. Славні людці! Тільки могли б трошки більше гігієну хат признавати і менше білизни на вулиці розвішувати, тоді були б ідеальним народом. Багато тут і англічан, та щось вони мені з погляду не подобаються (особисто знаю тільки одну, та нічого собі): штивні, носа деруть; жінки все страх негарні, нагадують вираз якогось юмориста: «при виде англичанки чувствуется рыбья кость в горле». Росіян тепер тут сила! Не раз лаються на вулиці без сорома, впевняючись, що їх «никакая собака не поймет», хоча «собак» таких, як вони самі, тут повно на кожному кроці. Бувають пресмішні сцени.
Однак, Лілея лілейная, чи не пора мені кінчати? Он Мартинюковий хлопчик, видно, розумний зроду і знає, що «во многоглаголании несть спасения». Кланяйся його мамі від мене і взагалі всім товаришкам, кого я знаю і хто мене знає. А що робить Хом’ячок?
Бувай здорова, і да благословить бог линовище твоє.
Тобі всі тут кланяються, хто чув про тебе. Цілую тебе міцно і трошки трясу за плечі «з добрості».
Твоя Леся
P. S. М[ихайло] В[асильович] мені писав, спасибі йому. Взагалі ми тепер досить часто переписуємось і дуже добре розуміємо настрої один одного…
Як тобі сподобалась моя «Одержима»?
М[ихайло] В[асильович] пише, що ти її читала. «Сию рукопись читал и содержание оной не одобрил»?..
Лапку твою стискаю.
Леся
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 326 – 330.
Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 398 – 401.
Подається за автографом (ф. 2, № 328).
в газетах тривожні звістки з Москви – звістки про арешти серед студентів Московського університету, що були учасниками революційних заворушень.
«Книга» твоя – тобто довгий лист Ольги Косач.
гірше не попсувати справи – шлюбу М. В. Кривинюка з Ольгою.
Квіточка – К. В. Квітка.
приїду в маю в Боярку – Ліля жила тоді в Боярці під Києвом.
«Сию рукопись читал и содержание оной не одобрил» – бюрократична формула російської цензури.