1 – 2.01.1902 р. До О. Ю. Кобилянської

До когось дуже любого, дуже дорогого, що ніколи не сердиться на когось і завжди когось розуміє.

Хтось до когось давно хоче писати, та ніяк не може прийнятись, то якийсь спішний лист на заваді стане, то хтось розкисне сам, та й так нема ладу. Послав картку, а вдруге вже картку не зважився послати, боявся, коли б хтось і не нагнівався: «Що се мені все картки?» А сьогодні і надто не хтів картки посилати, бо то ніби офіціальна гратуляція з Новим роком, а хтось та ще хтось не мають собі нічого гратулювати, хоч в календарі стоїть червоно надруковано 1 січня. Und was weiter? Хтось і першого, і другого, і завжди-завжди готовий привітати когось чорненького ніжними словами і ще ніжнішими пасами, от через те не може посилати гратуляцій, бо знає, що хтось невеселий тепер і не того хоче. Хтось йому хутко тутешнє море пошле, але вмисне потім, не на Новий рік. Тільки хтось буде добренький віддати татарській дитинці карточку – їй тепер, може, й гратуляції до ладу, то нехай. Я мала її адресу, та десь згубила, а числа не пригадаю.

Хтось тепер сидить над самісіньким морем, під ясним-ясним сонцем і пише до когось, поклавши відому комусь таблицю з бібули собі на коліна, пише не менше відомим «аршином» – без нього і в Італії хтось не міг би жити – комусь гаряче (але то славно!), хтось тільки од вітру, що лине з Франції (Францію видко звідси), причаївся під стіною кам’яною, але сонце під тою стіною ще ліпше гріє, одбиваючись.

2.I. Комусь не дали вчора дописати, прийшли кликати до гостей (тут єсть одна пані з Києва, знайома), а потім обідати, а потім комусь трохи голова боліла, хтось залінувався, ліг і читав італьянські журнали, а потім увечері прийшов лікар, дещо радив мені, а більше балакав, досить того, що по тих розмовах хтось уже був втомлений і час було йти спати (тут хтось знову спить по-чернівецьки і пізніш 10½ не сидить). Сьогодні хтось уже не сидить над морем, бо день похмурий, сонця нема, хоч і дощ не йде, море так розсердилось, так хвилями кидає, що на тому місці, де хтось звичайне сидить, уже не можна всидіти – водою заливає. Хтось пише у себе в хаті, але з вікна бачить море широко й далеко і чує, як воно лютує, хтось тут його бачить цілий день, а чує часто навіть крізь сон, бо воно тут близько, тільки город перейти – та вже й море. Перед моїм вікном нема ні чужих кам’яниць, ні вулиці, ні людей, а тільки город (перерізаний залізницею) і море.

Комусь взагалі тут так добре, як лише може бути добре на чужині, та ще й на Kurort’i. Хтось, правда, дістався в виключні обставини, бо жиє в родині, та ще й між кревними (хоч досі їх не бачив ніколи, але був позаочі знайомий). Молода господиня моя навіть подібна до когось білого на вроду, така сама біла, і тонка, і слабовита, така сама нещасна, як хтось, а навіть ще гірше, бо хтось тільки сам слабував цілий вік і тільки в останні роки дізнав, що то є слабість і смерть дорогих людей, а ся бідна жінка ціле своє життя глядить когось хворого: батько їй помер на сухоти, як вона ще дитиною була, мати їй 6 літ була паралізована і німа, прослабувавши цілий вік на істерію, і з того вмерла, тепер уже скілька літ, як чоловік їй хворий безнадійно (Rückgrat-Seuche, чи що), не може ходити, возять його в кріслі… Мимо того ся жінка вміє бути не раз веселою, як тьотя Саша, і підтримує в домі зовсім не шпитальний настрій. Правда, відколи вони оселились в Італії, чоловікові значно поліпшало і навіть з’явилась якась надія, що се й не така фатальна хвороба. Отже, се дуже підняло духа в родині, і настрій запанував ліпший.

Сам господар має вдачу зроду (так кажуть ті, що його знали давно) досить егоїстичну і непривітну, хтось навіть трохи боїться його зачіпати, але, зрештою, ми один одному не заважаємо і тримаємось в гречних відносинах, ми навіть бачимось мало, бо мешкаємо в різних поверхах (хтось нагорі, а господар вдолині). Може, се когось чорненького мало інтересує, але хтось написав, аби дати поняття, в яких він обставинах мешкає.

Хтось як приїхав сюди (6.XII), то перший тиждень було славно, бо тепло (хоч не так, як тепер), і так се було дивно після російських та й австрійських снігів, дощу, вітру та всякої біди. Потім і тут почався дощ, але не було холодно дуже, отак було, як тоді в Чернівцях, коли дощі йшли, проте хтось мусив подумати про грубку і казав її поставити в себе в хаті (тут грубки на двох ніжках і на двох коліщатках, їх можна ставити і викидати з хати je nach Laune). Ледве хтось поставив грубку, як уже знов стало славно, тільки хтось за грубку не жалує, бо все-таки часом і дощ перепадав, і похмуро було, то приходилось трошки «сушити повітря» в хаті. Тут, властиве, завжди так, що поки сонце світить, то дуже тепло, а по заході сонця робиться досить раптова зміна і хворі вже мусять сидіти в хаті, бо ввечері тут легко застудитись.

Рано, до 9-ї год[ини], теж холодно (ступнів 6 – 8 тепла, а часом і 5), зате від 9-ї рано до 5-ї пополудні буває таке літо, що [до] 23 ст[упнів] тепла доходить, отже, 8 годин денно можна сидіти на свіжому повітрі, се ж не мало! Тепер уже хтось добре знає всі можливі капризи тутешнього клімату і вміє так до них пристосуватись, що й повітря заживає і не застуджується, а спочатку було не вмів, і через те раз таки розклеївся, їздив частенько з своїми господарями (вони мають коня і їздять щодень) в гори та й пізненько додому вертав, вже по заході сонця, та й напала на когось маленька пропасниця, та й почало когось млоїти, та й почав хтось голову клонити, і знов йому руки палило, і знов він спати не міг… не чічо було геть! Але когось вигоїли хутко (тут в хаті лікар дуже часто буває і до когось заходить), і він вже давно здоровий. Се тільки перед трьома днями почав було кашляти «залізним» кашлем, але й то минуло, і тепер хтось зовсім добре почувається, ну, там часом трошки голова заболить, та то вже пусте.

Хтось уже зважив покласти сю зиму на те, щоб склеїтися, то вже дуже статкує і слухається лікарів. Тільки одне зле, що, певне, хтось нічого не заробить за цю зиму, бо лікарі заборонили йому всяку серйозну роботу, наказали, щоб хтось не смів нічим томитися, а хтось мусить признатися, що таки його статті досить томили. Хтось чорненький пам’ятає, як хтось білий писав розправу про М. Крамера? Таки немало «аршином» намахався, нігде правди діти, а то ще була найлегша робота, бо цілком не вимагала перечитування всякої всячини. Отже, хтось тепер тільки буде читати собі та нотатки робити (ну, часом там якого вірша складе, вже не без того!), а як склеїться, тоді напише якусь більшу роботу про італьянську літературу і тоді, може, й більше грошей заслужить. То, певне, буде аж літом. Тут студіювати італьянську літературу саме добре, бо книжки і журнали хтось тут завжди може мати навіть задарма. Хтось тут познайомився з одною італьянською літераткою, і вона обіцяла комусь випозичати свої книжки, отже, хтось тут вже не буде відчувати літературного голоду.

Нехай хтось не боїться, що, може, хтось та ще хтось вже восени до моря не збереться через те, що комусь заборонили працювати. Чей же хтось поправиться і ще вспіє щось зробити.

Хтось тільки тепер уже так слухає лікарів, бо таки сам почуває, що неміцний дуже і аби від якої дурниці може розклеїтись, але як уже склеїться на добре, то зовсім іншої пісні заспіває… А що там чиїсь «Відгуки», чи відгукнулись?

Що ж там мій хтось дорогенький за новелку пише? Чому хоч не скаже комусь, на яку тему? Чи плагіату боїться? Чи там друкується чиясь велика повість? Хтось її у «Віснику» не бачить – що з нею сталося?

А правда, хтось комусь говорив, що хтось чорненький таки буде писати і багато і, може, ще ліпше, ніж досі? Хтось уже те знає… Цвіт папороті не може зовсім загинути від якоїсь «ведмежої» лапи, так тільки на який час прив’яне, а потім знов розцвіте, як прийде та чарівна хвилина, коли дух свою силу виявляє серед темної ночі, коли цвіт-поломінь здіймається раптом від землі вгору, до неба, в невідомі простори. Так завжди буває.

Хтось отримав чийсь лист у Києві, та й не вспів відповісти, бо тоді збирався їхати. Хтось хотів ще з Венеції цілого листа написати, але не був в силі, бо там тільки день пробув і поїхав далі, хоч і втомлений трохи. Хтось комусь хотів свою подоріж описати, але не може, то було б дуже довго і все-таки не дало б поняття. Хтось комусь так згодом все розкаже, як побачиться, а дещо, може, одіб’ється згодом в чиїхсь творах. Хтось хотів би ще побачити Рим і Флоренцію, може, на поворіт їдучи, побачить, але все ж думає, що вони не кращі від Венеції, бо та, здається, найкраща в світі, ота цариця моря й краси.

Хтось надумав ще один маленький драматичний етюд, до пари «Міріам», але не знає, коли напише, тепер ще не має сили. Колись напише. Хтось просить поклонитись всій родині і поздоровити. Як здоров’я св[ятої] Анни?

Ну, треба ж колись і сього листа скінчити. Нехай хтось хутенько напише, тоді і хтось писатиме, тепер уже писатиме.

Хтось когось хотів би поцілувати, і погладити, і багато чогось сказати, і багато подивитися, і багато подумати…

Хтось

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 301 – 305.

Вперше скорочено надруковано в російському перекладі у вид.: Собр. соч. в 3-х т., т. 3, с. 254 – 255. Українською мовою повністю вперше опубліковано у вид: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 386 – 389.

Подається за автографом (ф. 14, № 895).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 579 – 582. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

Молода господиня – Наталя Садовська (з роду Байдаківських).

смерть дорогих людей – спогад про смерть С. К. Мержинського.

часом там якого вірша складе – в перший місяць перебування в Сан-Ремо написано вірш «Ой я постреляна, порубана словами».

роботу про італьянську літературу – Цієї праці Леся Українка, очевидно, не здійснила.

познайомився з одною італьянською літераткою – з Альбіною Візі.

Чи там друкується чиясь велика повість? – «» О. Кобилянської була надрукована 1902 р. в «Літературно-науковому віснику» (кн. 1, 2).

ще один маленький драматичний етюд – драматична поема «Вавілонський полон».