10.01.1902 р. До сестри Ольги

Лілея моя лілейная!

Хотіла я тобі написати другого дня після написання «універсалу» до всіх вас, але залінувалась і не написала. Позавчора возилась, споруджуючи собі відповідне до літньої погоди убрання, а вчора нахмарило (без дощу), і я своє убрання сховала в кошик, сьогодні знов тепло, тільки трохи вітряно (отож, вітер і розігнав хмари), і я, притаївшись під стіною, щоб не досягав вітер, сиджу все-таки на своєму балконі під одкритим небом і пишу тобі листа, від часу до часу оглядаючись, чи вже зникли остатні хмарки з горизонту. Ся практична метеорологія хутко стане зовсім моєю манією, та я й сама, як той барометр, то падаю, то здіймаюсь духом відповідно станові погоди. Що ж, коли се тут головний інтерес!

Вчора був у мене лікар, вислухав мене ще раз, сказав, що бачить велику зміну до кращого, що хрип чутно тільки при значно глибокому диханні, а інакше тільки «некоторая жесткость чувствуется, но без хрипа» (ти вже, певне, знаєш, «против чого» се, а я й не тямлю), похвалив мене за збільшення ваги і за нормальну t°, наказав знов якнайменше ходити (позволив їздити, і то не багато) і знов повторив заборону всякої серйозної роботи. Зробив він уже і аналіз мокроти (добре, що зробив, бо тепер би вже не можна було – кашлю нема), каже, що бацил туберкулів нема, а єсть якісь там «отложения», що показують на слабкий стан легких, але не на справжню хворобу. Зрештою, я просила його послати (або дати т[ьоті] Єлі для того) самий «протокол» аналізу папі, то вже там самі побачите і зважите, що воно і до чого. Лікар ще й мені повторив, що, на його думку, мені не варт переїздити в Каїр, бо подоріж мене втомить, а ще, може, й простудить, та й в самому Каїрі буде трудно врядитись так, як тепер тут, щодо їди і т. і.

Отже, я сидітиму тут. Чого ж мені треба, коли й тут я поправляюсь добре? Се вже більш місяця, як я тут сиджу, привикла вже трохи, обжилася. Життя чисто санаторське: нічого не роблю і все нема часу (от розв’яжи таку загадку!). Читаю по-італьянськи багато, а говорю мало, бо нема з ким: в домі тільки один хлопець служить італьянець (кухарка французка), та й з тим, хоч би й говорити багато, користі мало, бо він говорить місцевим лігурійським діалектом, а про той діалект в Італії така слава йде, ніби ним примушують в пеклі говорити – за гріхи б то! Але від сьогодні буду вже говорити з Путиною учителькою-тосканкою, ми з нею Conversations-stunden врядили через день: один день вона зо мною годину по-італьянськи говоритиме, а другий день я з нею годину по-французьки.

Писати жадних вправ, учити жадних слів і т. і. я не буду, бо вважаю зайвим і втомним (так і їй сказала), а так тільки балачка буде, та й годі. Де трапляється, то я й тепер говорю по-італьянськи, але то мало, бо я мало ходжу і мало справ маю, знайомості ближче теж якось не клеяться.

Живеться тут, як в раю Котляревського: «не холодно й не душно, не весело й не скушно», так собі, середнє. Тьотя Єля збирається вже хутко виїздити, через те по цілих днях шиє всяку накуплену контрабанду (могла б уже й на дверях написати: «здесь шьются платья»). На її місце має приїхати одна панночка, з тих, що жили торік у Садовських. Сей приїзд не заважає мені і надалі тут же зостатись, бо ми будемо, значить, все в однаковому комплекті, а тепер нам не тісно, кожний має окрему хату. Тут мені, окрім вигоди, що я, може б, і в пансіоні якому знайшла б (за більшу ціну, запевне), багато значить ще загальне відношення всіх до мене і певна ферула в справах гігієнічних (мені ж, як Свіфтовому математикові, часом не вадить «людина з паличкою»), часом я на неї лиха, але, зваживши об’єктивно, не смію бути лихою…

Скінчу, то, може, ще сьогодні піде лист. Мені взагалі не слід би довгих листів писати, та все не вмію стримувати свою красномовність (ох, не тільки в листах!). Оце вже виплатила всі задавнені листовні довги, то аж полегшало, а тепер уже писатиму тільки постійним кореспондентам, себто тим, що сами часто пишуть і хутко відповідають. Від тебе залежить прилучитись до сеї категорії. Врешті, я не беру тобі за зле, що ти мені рідко писала, де вже тобі там у Петербурзі листи писати! Там хоч би головочка здорова була. Добре робила, коли замість листів пішла часом погуляти. Ну, а тепер, може, напишеш мені обіцяного листа, поки в Києві? Я така рада завжди, коли отримую «графійку» від моєї Лілеї лілейної! Так же вона славно дряпає завжди і такого багато різного наскребе. Mio Giglio d’ôro! А знаєш, тут єсть вілла «Giglio d’ôro», – я завжди згадую тебе, коли її бачу (се буває досить часто, бо вона близько).

Нехай Рада вибачить, що я не спом’янула її в «універсалі», се якось ненавмисне вийшло. Я хутко їй напишу зате окремо. Я маю написати тепер теж Дорі й Оксані, тільки з інтервалами, а не за одним махом, то й втоми буде менше і цікавості більше.

Тим часом всім ще раз (і вже остатній раз сього року) мій новорічний привіт – се ж таки вже по всіх світах буде 1902 рік, коли мій лист прийде до Києва. Привітай там од мене всіх знайомих, – коли я не пишу «поклонів» кожному зокрема, то не з браку пам’яті, а через те, що маю багато добрих знайомих і сподіваюсь, що вони самі обізвуться, кому з них мій привіт належить.

А тебе, моя Лілія, моя білая, моя любая, міцно, міцно цілую. Поцілуй за мене всіх наших. Пиши! Садовські і т[ьотя] Єля всім кланяються.

Твоя Леся

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 310 – 312.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 389 – 391.

Подається за автографом (ф. 2, № 326).

Живеться тут, як в раю Котляревського: «не холодно й не душно, не весело й не скушно» – перефразовані рядки з третьої частини поеми «Енеїда» І. П. Котляревського:

Ні холодно було, ні душно,

А саме так, як в сіряках,

І весело, і так не скучно,

На великодніх як святках.

часом не вадить «людина з паличкою» – У третій частині «Мандрів Гулівера» англійського письменника-сатирика Джонатана Свіфта (1667 – 1745) «Подорож до Лапути» зображені люди, настільки заглиблені у свої думки, що їх треба бити паличкою з пухирцем по роту або по вухах, щоб вони говорили чи слухали.