4.01.1902 р. До Л. М. Драгоманової-Шишманової

Бідненька моя товстенька Лідочко!

(а може досі вже й не товстенька, тільки бідненька?)

Господи боже, як ми давно одна одній не писали! Просто не знаю, з чого починати… Хіба з того, що просити вибачення, але я не знаю, хто, власне, винен з того, що я не писала, я чи ти, чи «доля», нехай краще «доля», так буде приємніше. Я до тебе озивалась раз з Карпат, але ти, може, не отримала моєї картки, може, розсердилась, що то тільки картка, а не лист, а може, так не зібралась «за всякими околичностями», досить того, що мені твоя мама і Рада не раз возвіщали: «Ліда збирається тобі писать», але так на тому й стало…

А я, Лідочко, так за сей рік свою кореспонденцію запустила, що, може, й до смерті своїх довгів не виплачу, – далебі, щодня пишу листи і все краю їм не бачу. Се не значить, щоб взагалі для мене листи до родичів і приятелів були тяжкою повинністю, ні, але, знаєш, бувають такі періоди, коли взагалі не пишеться або пишеться тільки до тих, що самі дуже часто пишуть і дуже інтенсивно визивають на відповідь. Важно «установити» кореспонденцію, тоді вже йде як з води, але хто її знає, чому вона часом не установляється. Се правда, що до мене й писати навряд чи було цікаво сей рік, така я була…, а самій «починати» після довгого перериву мені було надто трудно. Певне, мама твоя дещо писала тобі про мене, то, може, ти знаєш, який був для мене сей недавно минулий рік, я не буду повторяти тобі всеї його історії, бо то мені даром не дається, а завжди розшарпує до крайності мене саму і, боюсь, моїх кореспондентів теж. До того ж я не знаю, як ти до того всього відносишся… ну, та сподіваюсь, що нема причини тобі відноситись гірше до мене тепер, ніж було раніш. Правда ж?

Починаю з середини. Поки була енергія, то була і на роботу і на все, а як наступила détention des forces, то я мусила втікати в гори і там трохи прийшла до пам’яті, але всеї енергії не вернула. Морально стала міцніше (так чи інакше змогла взяти себе в руки і стала до людей подібна), а фізично не дуже-то. Спочатку мені здалось, ніби й дуже, бо кашель пройшов, припадки теж та мовби й енергія вернулась. А не вспіла приїхати в Київ, як за першою простудою знов закашляла і розкисла. От мене лікарі і вигнали в Сан-Ремо, знайшовши якесь там «предрасположение» до хвороби легких.

Тут лікар теж знайшов всі «предрасположения» до чахотки, але самої чахотки не знайшов (впрочім, хоче ще раз вислухать і зробить аналіз мокроти для «пущей важности»), Я не придаю, властиве, значення тим «предрасположениям», бо в кого їх нема? У мене вони, певне, й зроду були, та не зверталось уваги за більшим лихом, а тепер от нічого гірше нема, то хоч се. Тільки ж наші всі іменно тепер найбільше за мене бояться, то я і мушу лічиться від «предбудущих» бід, – нехай буде спокійна головка! До остатнього тижня мені і тут було не дуже добре, маленькі лихорадки були і кашель, навіть немаленький, але остатній тиждень вже добре і кашель зійшов на minimum, остатніх два дні зовсім його не було, тільки сього вечора знов трошки єсть, але зовсім пустий, так що я і про морфій, недавно прописаний, забула (навіть не купила). Сподіваюсь, що тепер вже мусить бути добре, бо наладилось уже і моє здоров’я, і тутешня погода. Тут тепер так гаряче, що я собі сьогодні білу солом’яну шляпку мусила купити, а то в чорній фетровій мало не вмерла. Тут тільки вечори холодні, і я їх пересиджую в хаті (часом навіть грубку палю), а вдень тепло, зовсім літо, всі одягаються по-літньому. Зрештою, ти знаєш Рів’єру і взагалі Італію, ти ж по всіх усюдах бувала, то я тобі не буду описувати того всього.

Живу я тут у папиних земляків і трошки ніби родичів (родство ледве дослідиме, але у Мглині, як і в Гадячі, всі якось трошки родичі межи собою). Я у них на пансіоні і дуже добре устроїлась, головне без всякого клопоту і по-санаторськи. Тут же тепер гостює і моя тітка Елена Антоновна, так що [я] не сама і не безпомічна, хоч би й розклеїлась часом. В Сан-Ремо тепер живе (тільки, слава богу, не зо мною) і п. Нестроєва. Живе вона в санаторії «Riviera», але вже сьогодні, чую, хоче вибиратися звідти і шукає по всьому Сан-Ремо собі нової домівки, та не може ніяк знайти rien de convenable. Капризна вона пані і не дай боже тому, хто з нею увійде в ближчі відносини. Вона все жалує, що «Людмилочки» нема тут при ній, – мало вона ще тую Людмилочку в Києві морила шуканням квартир і т. п., то ще б тут недоставало. Ти, може, скажеш, що я до неї несправедлива, але я зостаюсь при особій думці. Приїхала п. Нестр[оєва] сюди з компаньйонкою і з котом (!!), скучає і жалує, чом не поїхала на Кавказ, однак здоров’я її тут ліпше.

Більш тут знайомих земляків не маю, а незнайомих маса бродить по вулицях, та що мені з них. Зрештою я не скучаю, бо скучать не в моїй натурі, так тільки часом досада візьме: чого се я весь вік по курортах волочусь?.. Та на сю тему не варто багато говорити.

Їхала я сюди на Львів, бачила, натурально, Павлика; він уже має гроші на подоріж до Софії і жде, коли ти дозволиш приїхати. Твоя мама просила, щоб ти помістила папери конечне в таких скринях, щоб замикались, – чи ти так і зробила? Тепер з тими паперами чиста біда: галичани підлазять з усіх боків до дядини, щоб оддала все в Товариство ім. Шевч[енка], а ми (я і товариші) не радимо їй сього, бо з галичанами не можна мати певності, що якої несподіванки не утнуть; вона склоняється на нашу раду, а ті лютують, – ну, та дарма!

Пиши мені, Лідочко, тепер ти, я давно вже від тебе нічого не читала (ну, таки й сама я винна, та що вже! в Євангелії сказано, що 77 раз треба прощать, а мої провини ще до сього числа не дійшли). Мушу признатись наперед, що навряд чи буду писати дуже часто (ну, звісно, все ж частіше, ніж досі), хіба що позволиш картки писати, бо мені, сказать по правді, всяку роботу заборонили і писання теж, а я, коли б бути акуратною в кореспонденції, то мусила б щонайменше по 30 листів на місяць писати (я й так уже 25 написала, відколи тут), а я се не завжди в силі робити, тим більше що мої листи не вміють бути короткими.

Ну, годі, ще до другого разу. Цілую тебе з обома мечками. Обізвись, «не пам’ятаючи зла». Бувай здорова.

Твоя Леся

А! З Новим роком!!

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 306 – 308.

Вперше надруковано у вид.: Леся Українка. Публікації, статті, дослідження, вип. 2, с. 217 – 220.

Подається за машинописною копією (ф. 2, № 1548).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 582 – 585. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

який був для мене сей недавно минулий рік – Леся Українка згадує хворобу і смерть С. К. Мержинського у 1901 р.

все жалує, що «Людмилочки» нема – тобто Л. М. Драгоманової, двоюрідної сестри Нестроєвої.

щоб ти помістила папери – документи і матеріали М. П. Драгоманова.