Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

9.02.1902 р. До М. В. Кривинюка

Сан-Ремо 9.02.1902

Дорогий брате!

Се ж таки справді у Вас був надто нервовий настрій, коли Ви могли подумати, що я хотіла Вам щось прикре чи насмішкувате сказати. Слово «водевіль», правда, взагалі було недоречне, але я його абсолютно не відносила до Вас, а сказала його з великого жалю, що завдали мені на той час київські обставини; то було сказано в таку хвилину, коли мені самій було далеко не до жартів, бо серце страшно рвалося. Мені жаль було за Лілю і досадно за Вас, що Ви попалися ні за що ні про що в те хронічне шарпання нервів, що зветься нашими родинними відносинами. В своєму листі я, було, на сю тему багато написала, та потім знищила, боячись, коли б то ще більше не розстроїло Вас, а тепер бачу, що я даремно то зробила, бо, може, й Ви ліпше зрозуміли мене і не мали б хоч проти мене жалю.

Я не знаю, чому се часто виходить так, що на мене ображаються люди власне тоді, коли я до них іменно «з щирим серцем» звертаюсь, – певне, не вмію я так виражати своїх думок, щоб воно зрозуміло було. А ще писателькою звусь! Чи не краще залишити мені всяке «писательство» і листи в тім числі, як то Ви мені добре радите…. З листів моїх нікому ні потіхи, ні користи не вийшло, а скінчилось тільки на тім, що я нашарпала себе аж до хрипу в легких, безсоння, болю голови і т. д., аж нарешті лікар наказав мені «звернути увагу на свої нерви», бо від них уже «приливи крови до легких» повстали. Наскілько можливо було, взяла себе в руки, поміг трохи й час – «найкращий лікар», ну, і якось обійшлось.

Писала мені дядина, що Ліля таки має їхати до Львова, – дуже я тому рада. Ліля сама щось мовчить, може, я й її чим розсердила в своєму листі. Коли побачитесь, то скажіть їй, що я готова взяти назад все, що могло її вразити прикро в моїх словах, бо я не на те писала, щоб вражати, а коли так вийшло, то се вже моє нещастя, але я з того не винна, бо свідомо не зробила нічого злого.

Простіть, сьогодні більш нічого не напишу, якось жаль обійняв, аж сльози тиснуться до очей, хоч се вже й сором. Видно, справді, треба «звернуть увагу на мої нерви»…

Вірте ж мені, брате мій, що в мене нема ні одної лихої думки про Вас і що мені теж не до сміху.

Ваша сестра Леся

P.S. «Волю» я тільки раз отримала, тоді, як Вам писала. «Мол[одої] У[країни] не маю зовсім. «Вістника» маю тільки XII книжку за 1901 р.

З моїми грошима нехай буде так, як Ви радите, затримайте їх про запас, може, на що здадуться.


Примітки

Подається за виданням: Листи так довго йдуть…: знадоби архіву Лесі Українки в Слов’янській бібліотеці у Празі. – К.: Просвіта, 2003 р., с. 33–34.

Лист опублікований з вилученнями фрагментів: Хронологія. – С. 595, де датований за новим стилем. Без вилучень подається вперше за автографом: Національна бібліотека Чеської республіки, LU1/31/00.