Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

З подорожі до Гарца

Генріх Гейне

Переклад Лесі Українки

З «Книги пісень»

Пролог

Фраки, шовкові панчішки,

Рукавці блищать гарненько,

Гречні речі, залицяння, –

Ох, коли б їм ще серденько!

Серце чулеє у грудях,

В серці щирі почування…

Мене мучать їхні речі

Про нещиреє кохання.

Я піду собі у гори,

Там стоять хатки тихенькі,

Вільно дихають там груди,

Віють вітри там буйненькі.

Я піду собі у гори,

Темні сосни там стрункії,

Спів пташиний, шум струмочків,

Хмари гордії прудкії.

Прощавайте, ясні зали,

Ви, панове й пані ясні!

Сміючись, на вас я гляну,

Як зійду на гори красні!

На Гарденбергу

Давні сни мої, повстаньте!

Серця брамо, відчинись! –

Красні співи, сльози туги

Дивно з серця полились.

Я піду між ті ялини,

Де джерело виграва,

Де олені горді ходять,

Де мій любий дрізд співа.

Я зійду на тії гори,

На ті бескиди стрімкі,

Де на замку на руїнах

Грають промені палкі.

Там я сяду собі тихо

І згадаю ті часи, –

Давніх лицарів хороших,

Час минулої краси!

Он майдан поріс травою,

Гордий лицар там стояв;

Він, найдужчих подолавши,

Надгороду з бою взяв.

Плющ повивсь по тім балконі,

Де вродливиця була,

Що й такого переможця

Поглядом перемогла.

Переможця і вродливу

Поборола смерть бліда, –

Той сухий з косою лицар

Всіх додолу поклада!

Пастух

Так! пастух у полі – владар,

Трон йому – гора крута,

Сонечко над головою –

То корона золота.

У ногах у нього вівці,

Мов підлесники двірські,

Двораки його – телята,

Гордовиті всі такі.

Козенята – то актори,

А пташки та корови,

З сопілками та з дзвінками, –

То музики дворові.

Все бринить, співа так любо

І так любо гомонить

Джерело та бір сосновий, –

Що король здрімавсь на мить.

А тим часом мусить править

Вірний пес, міністр його,

Люто бреше він, луна йде

Геть від галасу того.

Сонний владар промовляє:

«Влада ся така тяжка!

Я волів би дома бути, –

Королева там чека!

Там я голову владарну

Їй на ручки покладу,

В королеви ясних очах

Царство все моє знайду!»

На Брокені

Сонце ледве променіє,

І на сході вже світає,

А верхів’я гір, як в морі,

У тумані потопає.

Якби мав я скороходи,

Я б помчав, як вітер, прудко

Через дальнії верхів’я

До хатинки любки хутко.

Одхилив би я запони

Біля ліжечка дівчини,

Стиха чоло цілував би

І ті устонька-рубіни.

І промовив би ще тихше

На лілейне ушко любці:

«Мила, вір в кохання наше,

Вір, що завжди будем вкупці!»

Ільза

Зовуся я Ільза-принцеса,

Зовуть Ільзенштейном мій дім;

Хто щастя захоче дізнати, –

До мене в мій замок ходім!

Голівоньку там тобі змиє

Джерело ясної води,

Там всі свої жалі забудеш, –

Мій смутний молодче, ходи!

Впадеш там в кохані обійми

На білії груди мені,

І мріями будеш літати

У давні часи чарівні.

Я так тебе пестити буду,

Тебе покохаю сама,

Як владаря Генріха свого, –

Вже ж Генріха мого нема.

Хай мертві лежать в домовині, –

Живим треба в світі пожить;

А я ж бо вродлива, мов квітка,

І серце веселе тремтить.

Ходи лиш до мене до замку,

З кришталю мій замок ясний,

Там лицарі, й панни, і джури

Заводять таночок дивний.

Шумлять там шовкові убрання,

Залізні остроги дзвенять,

Там карлики грають у сурми,

Там бубни й сопілки бринять.

Як Генріха, владаря свого,

Отак я й тебе обійму;

Як сурма, було, загукає,

Затулюю вуха йому!..

Гірська ідилія

1

На горі стоїть хатина,

Там живе гірняк старий;

Там шумить ялина віттям,

Світить місяць золотий.

Крісло єсть у тій хатині,

Все в мережанні дивнім,

Хто сидить там, той щасливий,

Я – щасливцем був таким!

На ослінчику дівчатко,

Я держу її ручки;

Оченята – сині зорі,

Квіт рожевий – устоньки.

І в тих любих синіх зорях

Бачу я небесний світ,

І кладе лілейний пальчик,

Хитра, на рожевий квіт.

Ні! нас мати не побачить, –

Пильно так вона пряде;

Батько гра собі на цитрі

Й пісню давнюю веде.

І дівчатко шепче тихо,

Тихо, ледве чуть мені,

Все розказує про справи

Ваговиті, таємні:

«А тепер бабуся вмерли,

І не ходимо ми вже

На стрілецький двір у Гослар,

Ой там надто хороше!

Живемо ми тут самотні

На холодному шпилі.

А зимою сніг засипле,

То й зовсім ми як в труні.

Я ж дівчина полохлива,

Мов дитина, боязка,

Я боюсь гірського духа,

Що вночі людей ляка…»

Раптом любка мила вмовкла,

Як сказала ті слова,

І від страху оченята

Рученьками закрива.

Гомонить гучніш ялина,

Веретенечко шумить.

І дзвенить до того цитра,

Пісня давняя бринить:

«Сила зла, дитино люба,

Не страшна зовсім тобі!

День і ніч ти маєш, любко,

Янголяток при собі!..»

2

У вікно рука зелена

Від ялини стукотить.

Місяць, той підслухач тихий,

Шибки світлом золотить.

Батько, мати вже поснули,

Вже не чути їх обох;

Але ми собі кохано

Розмовляємо удвох:

«Щоб то ти молився часто,

Не йму віри я тобі,

Ти порушуєш устами, –

Та не молишся тоді.

Той холодний рух, недобрий,

Завжди він страшний мені.

Але страх той розганяють

Погляди твої ясні.

Чи ти маєш віру праву?

Маєш ти закон твердий?

Віриш ти, що є небесний

Бог отець, син, дух святий?»

«Ох, дитино, як малим я

Ще на лоні неньки був,

Вірив я, що бог отець є,

Силу й добрість бога чув !

Знав, що бог хорошу землю

Й гарний люд на ній створив,

Сонцю, місяцеві й зорям

Путь одвічну призначив.

Як підріс я, любко мила,

Більше розуму вже мав,

Зрозумів тоді я більше,

В бога сина вірить став.

В сина любого, що любо

Нам провадив про любов,

І за теє, як звичайно,

На хресті пролив він кров,

А тепер дійшов до літ я,

І читав, і мандрував,

Я в святого духа віру

Щирим серденьком прийняв.

Дух святий із давніх-давен

Та й тепер вчиня дива,

Він ярмо неволі й замки

Злих тиранів розбива;

Давні смертні рани гоїть,

Відновля людські права,

Поміж людом чесним, добрим, –

Рівність, воля настава.

Дух святий жене темноту

І химери чорні пріч,

Що псують кохання й втіху,

Дражнять нас і день і ніч.

Збройних лицарів багато

Дух святий собі обрав,

Щоб його чинили волю,

Душу їм одважну дав;

Дорогі мечі в них сяють,

Корогви святі у них!

Ти б хотіла, любко, бачить

Гордих лицарів таких?

Ну, поглянь на мене, любко,

Сміло глянь і поцілуй,

Бо святого духа лицар,

Сам такий я, – не здивуй!»

3

За ялину зелененьку

Тихо місяць заховавсь,

А в кімнаті огник блимав,

Ледве-ледве прокидавсь.

Та в моїх блакитних зорях

Ясне проміння сія,

Рожі-устонька палають,

Люба дівчина мовля:

«Люд маленький, гурт дідочків

Наше сало й хліб займа,

Покладем надвечір в бодню,

А на ранок вже й нема.

Ті дідки щораз приходять

З молока сметанку пить,

Не накриють потім глеків, –

Кицька решту докінчить.

Отже, кицька наша – відьма, –

В горобину ніч тіка

На закляту скелю, – башта

Там стоїть, стара така.

Замок був там; зброї поблиск,

Сміх і співи там гули,

Пані, лицарі та джури

В коло з світочами йшли,

Закляла людей і замок

Чарівниця зла колись;

Тільки звалища зостались

І сичі там завелись.

Та казали так бабуся:

«Як на певнім місці стать,

В певний час вночі на скелі

Певне слово проказать, –

Знову ясним замком стануть

Всі руїни ті сумні,

Пані, лицарі і джури

Поведуть танки дивні;

Хто ж те слово скаже, – того

Замок буде й люди всі,

Сурми й бубни честь заграють

Молодій його красі».

Так цвіли картини-мрії

На тих рожах-устоньках,

І блакитнеє проміння

Грало в синіх зіроньках.

Почала мені на пальці

Мила злотий кучер вить,

Пестить, грається, цілує,

Усміхнулася й мовчить.

Речі всі в хатині тихій

Щиро дивляться на нас, –

І, здалось мені, що бачив

Шафу й стіл я вже не раз.

Б’є дзигар поважно й мило,

Цитра, – чується мені, –

Почина сама бриніти,

І сиджу я, мов у сні.

От тепера час той певний,

В місці певнім я сиджу –

І, здається, я от зараз

Певне слово те скажу.

Чи ти бачиш, любко мила,

Північ міниться й тремтить!

Давня скеля пробудилась,

Став з ялиною шумить.

Духів спів і бренькіт цитри

Із розскелини луна,

Раптом гай квіток з’явився,

Наче ярая весна.

Квіти сміливі, непевні,

Листя дивне і буйне,

Пахнуть, красні-ясні, в’ються,

Їх жага додолу гне.

Рожі, наче дикий пломінь,

Раптом блиснули в гаю,

І знялись лілеї к небу,

Мов колони з кришталю.

Зорі, мов великі сонця,

Погляд любий, палкий шлють,

В келих лілії великий

Променисті хвилі ллють.

Але ми з тобою, любко,

Теж змінилися в сей час:

Злото, шовк, походні ясні

Сяють скрізь навколо нас;

Ти принцесою зробилась,

Замість хати замок став,

Пані, лицарі і джури,

Танці… гомін залунав.

І те все моє: той замок,

Ти і люди тії всі,

Бубни й сурми честь гукають

Молодій моїй красі!


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 2, с. 173 – 182.