Раткліф
Генріх Гейне
Переклад Лесі Українки
З «Книги пісень»
Якось бог сну поніс мене в країну,
Там верби смутнії кивали на вітання
Зеленими та довгими руками,
Розумно квіти-сестри поглядали,
Лунали приязно пташині співи,
Собаки там брехали, – я пізнав їх,
І людські голоси мене вітали,
Мов друга давнього, однак те все мені
Чужим здалось, – чужим, чудним та дивним.
Перед сільським будинком гарним став я;
У серці щось озвалось, але думка
Була спокійна, я струсив спокійно
Собі з одежі порох подорожній.
Дзвінок озвався гостро, брама відчинилась.
Були пани та пані там, знайомих
Чимало. Тихий смуток був усюди
І скритий неспокій жахливий. Всі непевно
Та з дивним жалем на мене зглядались,
Так аж у мене серце похололо,
Немов якусь недолю віщувало.
Стару Маргрету хутко я пізнав там,
На неї пильно глянув, – не озвалась.
«Марія де?» – спитав я. – Не озвалась,
Взяла мене за руку стиха й повела
Через осяйні, довгії кімнати,
Там розкіш панувала й мертва тиша;
Аж ось прийшли ми в хату, і крізь сутінь
Вона мені вказала, одвернувшись,
На постать, що сиділа на софі там.
"Се ви, Марія?" – запитав я. Дивно
Мені самому стало, що так твердо
Я те промовив. Без луни, камінний
Почувся голос: «Так мене звуть люди!»
Я затремтів, пройнятий гострим жалем,
Бо то ж колись той гук, – глухий, холодний, –
То був коханим голосом Марії!
А тая жінка в фіалковій сукні, –
Недбало вбрана, груди впалі, погляд
Скляний, безтямний, те бліде обличчя
Так дуже схудло, щоки помарніли! –
Ох, жінка та була колись вродлива,
Мов квітка гарна, любая Марія!
«Вас довго не було! – сказала вголос,
З холодною та прикрою приязню. –
Ви вже не тужите, коханий друже,
Здорові, так поправились на тілі, –
Се вказує солідність!» – усміх солоденький
Їй затремтів на блідо-жовтих устах,
Не тямлячись, промовив я до неї:
«Мені казали, що ви заміж вийшли?»
«Ах, так! – покликнула, байдуже сміючись. –
Поліно маю, шкурою окрите,
Дружиною назване; та поліно –
Поліном!» – тут безгучно, прикро засміялась.
Холодний жах пройняв мені всю душу,
Непевність узяла: чи се ж ті чисті,
Мов квітка чистії уста Марії?
Вона ж устала з місця, ухопила
Кашмірну хустку і на плечі хутко
Накинула, взяла мене під руку
І повела через одкриті двері,
Геть повела, полями, чагарями.
Розжеврене, червоне сонце низько
Спустилося, багряним світлом грало
По деревах, по квітках і по річці,
Що віддалі велично протікала.
«Дивіться, як злотисте око плине
В воді блакитній!» – крикнула Марія.
«Мовчи, нещасна!» – мовив я й побачив
У сутіні якісь дивнії рухи.
З’явились постаті туманні в полі,
Пообіймались білими руками.
Зглядалися фіалки любо – із жагою
Одна до другої схилялися лілеї;
Палали рожі від кохання палу;
Гвоздики пахли і немов горіли;
У любих пахощах всі квіти потопали
І тихі сльози радісні ронили.
«Любов! любов! любов!» – зітхали втішно.
Метелики перелітали ясні,
Злотисті мушки грали співи ельфів,
Вітрець вечірній шепотів лагідний,
Дуби шуміли, тьохкав соловейко…
І серед співу, шуму, шепотіння
Безгучним, мов бляшаним, голосом холодним
Базікала змарніла жінка, йдучи поруч:
«Я знаю, як вночі велось вам в замку,
Та довга тінь для вас доволі добра,
Вона на все потакує й киває;
Блакитний плащ – то ангел, а червоний,
З мечем блискучим, – то ваш лютий ворог».
Речей багато дивних та строкатих
Вона провадила, а далі сіла,
Втомившися, на лаву, вкриту мохом,
Що там стояла під високим дубом.
Ми сіли поруч, смутні та мовчазні,
Одно на одного дивились і смутились.
Дуб шелестів, мов смертнеє зітхання.
Глибокий жаль лунав у співі соловейка.
Та впав червоний промінь через листя,
Заграв Марії на блідім обличчі,
І запалав той нерухомий погляд,
І давнім любим голосом спитала:
«По чім ти взнав, що я така нещасна?
Читала те в твоїх я диких співах».
Стис мені серце холод льодовий, жахнувсь я
Мов у своїй прийдешності побачив
Я божевілля, розум потьмарився,
І від тяжкого жаху я прокинувсь.
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 2, с. 170 – 172.