Сер. 04.1897 р. До М. В. Кривинюка
Сер. квітня 1897 р. Київ |
Шановний і дорогий товаришу!
Я була вже раз написала до Вас на страсн[ому] тижні, та тоді лист не дістався до Вас, а потім він залежавсь, другого ж написать хутко не могла через Сап[єжка], що був добрий вприснути мені порцію 12-го «для веселих свят». Остатній же раз я проспала нагоду послати Вам листа.
Прикрі мені звістки Ваші про те, що, по Вашій думці, чекає Вас після тюрми, та я все надіюсь, що, може, так не буде зле. Життя за кордоном добре, та для нас мало чим краще від сибірського, се я знаю, бо я близько до нього придивилась. Хоч я сама думаю, що мені раніш чи пізніш прийдеться надовго скуштувати чужого хліба, — часто мені пригадується одна обіцянка, дана на чужині, — та я знаю, що се значитиме «спалити свої кораблі». Не можу зректися думки, що моя робота, чи, мовляв, «призвание» — укр[аїнська] література і то вільна у всіх значеннях, ну, а таке «призвание» може далеко закликати. Дурна людська натура, отже ми, укр[аїнці], родимось, живемо і гинемо в тюрмі, і все не можемо до неї звикнути, а вирвемось із неї і — сумуємо, немов за добром!…
Ну, та годі, се «несущественно». Скажіть Ів. М., що звісна йому моя стаття і стаття мого товариша ще не надруковані, що редактор просить мене, щоб я взяла свої слова назад, але я не беру. Які з того будуть наслідки, покищо не знаю. Але наше писання викликало таку бурю, що хоч не показуйся редакторові і на очі! І[ван] М[атвійович] Вам може се все роз’яснити [далі півтора рядки закреслені]. Я ще мушу належні Вам вірші списати, хоч вони вже й пристарілись, та виправляти вже пізно, отже пишу так, як було написано одразу ще давно (бо торік):
Чи згадали хоч раз Ви про мене в тюрмі,
Як про Вас я спогадую хвора?
Так ростинам бракує життя в вогкій тьмі,
Як обом нам бракує простору.
От тепера мене при недузі тяжкій
Не один розважа-потішає:
«Не годиться журитись в пригоді такій,
Адже іншим ще гірше буває».
Ох, які сі слова і даремні й нудні,
Хоч порадники щирі й охочі,
Та не знають ті люди, які то сумні
Дні без сонця, без місяця ночі.
І що гірше, ніж болі й неволя тісна,
Ся єдиная думка вбиває,
Ся розвага людська і ганебна й страшна:
«Адже іншим ще гірше буває».
В тім і жаль, що хоч би ми черпати могли
Непомірними чашами горе,
Скільки б ми отих кубків гірких не пили,
Ще зостанеться цілеє море.
В тім і лихо, що скільки б вінців не плели
На робітників діла і слова,
Скільки б тернів на тії вінці не стяли, —
Ще зостанеться ціла діброва.
А по сім слові бувайте здорові! В неділю ще що напишу. Я думаю, знайдуться люди, що й Вас визволять, як [нерозбірливо — якесь скорочення, ніби Нет[очаєв], але трудно сказати напевне] при першій можливості. А все таки, щоб вигинули Нов[ицький] et tutti quanti!
Л. Косач
Примітки
Подається за виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 381 – 382.
Вперше надруковано у книзі О.Косач-Кривинюк, з архіву М. В. Кривинюка.
Примітки О.Косач-Кривинюк:
Ів. М. – Іван Матвійович Стешенко, що теж тоді сидів у Лук’янівській тюрмі.
Нов[ицький] – жандармський генерал з тодішнього київського жандармського управління.