Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

12.11.1893 р. До О. С. Маковея

Київ Київ, 31/X 1893

Високоповажний пане!

Думала я над Вашою заміткою в «Зорі» і прийшла врешті до того, що єдина рада в біді галицьких газет – страйк! Не знаю, чи таку раду у вас можна подавати публічно, а то б я подала. Справді, єдиний вихід такий, щоб усі газети застрайкували до того часу, поки всі псевдопередплатники не стануть передплатниками à la lettre. Чи стане ж у галицьких журналістів солідарності та витривалості для сього, се вже я не знаю. Іншого виходу я не бачу, бо видно, що ваші передплатники дуже деморалізовані довголітнім досвідом, що можна читати газету і не платити за неї, отже, треба взятись до якого надзвичайного способу, щоб навчити їх звичаю.

Щодо з’їзду літ[ераторів], то я тут де з ким говорила про нього; звичайно, ми б раді прибути на нього, але тепер ніхто з нас ще не може сказати напевне, чи приїде. Я думаю, що нам не можна було б виступити публічно, хоч би й за кордоном, з тими думками про українську літературу, її завдання і т. і., а теж і про деякі технічні справи, щодо розширення наших книжок і т. і., бо після сього можна було б вернутись не до своєї хати, а може, до якої зовсім іншої і не з великим комфортом урядженої. Хотілось би знати, де і в який спосіб буде уряджений сей з’їзд. Врешті, сподіваюсь, що ми могтимем прибути, хоч і не в великому числі.

Я не зовсім розумію, що Ви хотіли сказати в своїй замітці, пишучи, що нам би треба порадитись про те, «аби-сьмо вже раз всі однаково писали». Яка ж то може бути така література, де б усі письмовці писали однаково? Чи не краще тоді було б, якби вже був один великий письмовець, з одним великим пером, з одним великим шматком паперу… Вибачайте, коли се вийшло неначе яка присмішка, – се тільки у мене такий façon de parler.

Я б могла більше образитись за Вашу філіпіку українців взагалі і українських письмовців зосібна, однак сього не зроблю, а тільки виражу Вам дещо з поводу сього. Не знаю, чим се об’яснити, тільки галичани краще говорять, ніж пишуть, а українці краще пишуть, ніж говорять. Що ж до того, що часто українські сім’ї говорять по-російськи, то, здається, не так давно було, що галицькі русинські сім’ї говорили по-польськи; якби у нашої мови були такі права в Росії, які є в Галичині, то я твердо вірю, що й ми не зосталися б позаду, а тепер нехай хто хоче кидає камінь на українців, пригнічених школою, урядом, громадськими інституціями, тільки я сього каміння не зважуся здійняти. Щоб Ви вірили в мою безсторонність, я мушу сказати, що вихована я в українській мові і що до нашої сім’ї той камінь патріотичний все одно не долетить, хоч і буде кинутий. Жаль мені, що межи Галичиною і Україною в остатні часи частіше перелітають такі камінці, ніж слова щирої поради. Ви у Вашому листі неначе зрікаєтесь українців і вважаєте їх мало не за шарлатанів, що дурять чесну громаду, виставляючи себе знавцями мови і чесними робітниками. Як хочте, а се мене прикро вразило, хоч і не особисто (в сьому прошу мені вірити). Запевне, Ви маєте право і навіть повинні критично дивитись на українців, їх мову і працю, але ж через те, що якийсь недотепа всадив у свою писанину якусь «ганджу» (не знаю, впрочім, чи не була там річ про Ганджу Андибера, лицаря запорозького), нема ще рації вимітати геть з Галичини усі українські писання вкупі з письмовцями. Ми не винні в тому, що галичани нас так ідеалізували досі і що тепер в них наступила реакція. Однак годі про се, бо, може, Ви й самі не хотіли того сказати, до чого дійшла моя логіка, ставши на шлях, показаний Вами.

Ви запрошуєте мене до «Народної часописі». Що Вам на се скажу? З Ваших слів про неї я не набралася великого довір’я до сього офіціального органу. Бувши у Відні, я бачила перші числа сієї часописі – вони мені не сподобались, мені здалось, що редакція грає в ляльки з народом… Врешті, я б просила прислати мені одно з остатніх чисел, щоб я знала, яка вона тепер, ся часопись, – може ж покращала? Не бачивши, обіцяти нічого не можу, тим більше що я тепер дуже зайнята. Коли «Народна часопись» видається зовсім в напрямку «Правди», то вона, значить, не зійдеться з моїм напрямком, бо я, наприклад, не бачила досі можливості писати в «Правді».

Спасибі, що Ви казали мені вислати «На крилах пісень», але я їх ще не отримала. Будьте ласкаві, кажіть вислати один примірник наших перекладів з Гейне («Книга пісень») (під опаскою) на таку адресу: France. Paris. Rue Corneille, 5. A monsieur Alexandre Pokrowsky. Дуже буду Вам вдячна за се.

Про фольклористичне видання п. Франка я вже знаю з його листа і дуже рада, що у нас буде видаватись такий журнал. Постараюся допомогти йому, чим можу. Чи вийшов уже збірник пані Кобринської? Я не знаю теперішньої адреси пані Кобринської, хоч і хотіла б довідатись до неї. Хотіла б я бачити її видання, та не знаю, як його спровадити собі.

Бувайте здорові! Та не гордуйте так дуже українцями, бо, справді, не все те лихе, що йде від них. Вітаю Вас щиро.

Л. Косач

P. S. Моя адреса зостається та, що й перше: Ковель, Волинської губ.


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 179 – 181.

Вперше надруковано у вид.: Сімович В. Листування Лесі Українки з Й. Маковеєм, с. 27 – 29.

Подається за автографом (ф. 2, № 956).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 218 – 220. Виявлено, що в цьому виданні стоїть: «не бачила можливості писати в «Правді»» – слово «досі» пропущене, мабуть, випадково, але це трохи деформує зміст.

Над Вашою заміткою в «Зорі» – Йдеться про статтю О. Маковея «Нема грошей» («Зоря», 1892, 12 грудня, № 23, с. 457 – 460). В ній автор кидає гнівні звинувачення галицькій суспільності, яка не підтримувала матеріально українських видань. Як результат – періодичні українські видання ледве животіли.

Щодо з’їзду літ[ераторів] – У статті «Нема грошей» О. Маковей пропонував такий з’їзд провести на початку літа 1894 р.

«А може, подобаєсь така гадка: в р. 1894 буде у Львові вистава крайова, як можна сподіватись, дуже величава. Чи не з’їхатись би тоді нашим письменникам, українським і галицьким, у Львові та обговорити справу видавництва і всього, що з тим в’яже ся?» («Зоря», 1892, № 23, с. 460).

На цю думку пристали українські письменники з Галичини та Наддніпрянщини (див.: Листування Ів. Франка і М. Драгоманова. К., 1930, с. 46), справою організації з’їзду займалося Наукове товариство імені Шевченка, яке вирішило приурочити відкриття його до початку роботи загальних зборів товариства – 29 червня 1894 року. Дехто з наддніпрянських письменників мав запрошення прибути на з’їзд і надіслати до 18 травня 1894 р. тексти рефератів на теми, що мали стати предметом обговорення: стан літератури, літературна критика, видавництва, періодичні видання, театр, псевдоніми, справа літературної мови і т. д.

Підготовка велася мляво, ще в квітні 1894 р. львівські письменники не мали запрошень на з’їзд, його відклали на осінь (див.: «Зоря» 1894, 27 червня, с. 288). У «Зорі» від 27 жовтня 1894 р. читаємо гірку замітку О. Маковея, що «з картоплею в яму треба було на сей рік закопати проект про з’їзд літератів…». Поза родину Косачів і Старицьких (М. Старицький на цей час збирався із своєю трупою до Львова) зацікавлення з’їздом на Наддніпрянщині не поширилося. Є підстави гадати, що від’їзд Лесі Українки в Софію до родини Драгоманових на початку червня 1894 р. планувався з наміром побувати у Львові на з’їзді, а потім їхати далі.

Вернутись не до своєї хати – Тобто потрапити до в’язниці. Леся Українка говорить про цілком реальну загрозу. Як свідчать архівні документи, царські жандарми «заглядали» в листування поетеси. Саме з цього листа було зроблено виписку для департаменту поліції, на якій вищим жандармським чином накладено резолюцію: «Собрать сведения о Косаче, имеются ли данные о Маковее. Сообщить генералу Новицкому для сведения. 10.XI» (детальніше див. у вид.: Леся Українка. Документи і матеріали. 1871 – 1970, с. 99 – 103).

Аби-сьмо вже раз всі однаково писали – У згаданій вище статті в «Зорі» (с. 460) О. Маковей писав: «Тоді можна би також умовитись, як нам писати, щоб уже всі ми однаково писали».

В остатні часи частіше перелітають такі камінці, ніж слова щирої поради. – Леся Українка говорить тут про мовну дискусію 1891 – 1892 рр., викликану статтею Б. Грінченка «Галицькі вірші» («Правда», 1891, т. 3 – 4, вип. 8 – 10, с. 103 – 111, 150 – 158, 200 – 206). Дискусія набрала досить гострого характеру. У ній взяли участь:

І. Франко Авторові статті «Галицькі вірші».–«Зоря», 1891, с.356–358;

І. Кокорудз Причинки до спору язикового. – «Зоря», 1891, с. 471–472;

І. Верхратський (Лосун) В справі язиковій, і декотрі замітки про книжки для українського люду. – «Зоря», 1892, с. 137, 157, 173, 433, 454, 472.

Із Східної України полеміку вели: А. Кримський (Хванько) Наша язикова скрута та спосіб зарадити лихові. – «Зоря», 1891, с. 472 – 476;

Б. Грінченко (В. Чайченко) Додаток до замітки «Галицькі вірші». – «Зоря», 1891, с. 476 – 477; Кілька слів про нашу літературну мову. – «Зоря», 1892, с. 297, 310.

Леся Українка, як свідчить лист, обстоювала єдність української літературної мови.

Про фольклористичне видання п. Франка – Тобто про журнал «Житє і слово» (1894 – 1897), що виходив у Львові за редакцією І. Франка.

Чи вийшов уже збірник пані Кобринської? – Леся Українка запитує про видання «Наша доля, збірник праць ріжних авторів» (Стрий, 1893), що вийшов як перша книжка задуманої Н. Кобринською «Жіночої бібліотеки». Друга книжка альманаху вийшла у Львові 1895 р.