Леся Українка – читач

Михайло Драй-Хмара

Незважаючи на свою хворість та на відокремлене, курортне життя, Леся ніколи не переставала цікавитись книжками, письменством. В кожному листі чи то до матері, чи до яких знайомих звертається вона з проханням, щоб їй прислали книжок. «Будь-ласка, пришли мені «1001 ніч» і «Оповідання» – я їх не маю і дуже ними інтересуюся» [Недруковані листи Лесі Українка до матери. Червоний шлях, 6-7, 192], – нагадує вона матері в одному листі. Мати присилає, і жодна майже українська книжка не минає Лесиних рук. «Спасибі за переслану книжку «Вісника», – читаємо в іншому листі до матери. – За цей рік я більш його не одержувала, та й за минулий рік 11 кн. таки не маю» [Там само, 8, 246]. Поруч з українськими книжками надсилалися й російські, французькі, німецькі, англійські.

Навіть перебуваючи в Єгипті, на такому віддаленні від культурних центрів, Леся не пориває зв’язків з європейським життям. Як розповідав К.В.Квітка, вона завела там знайомство з двірським аптекарем єгипетського хедива галичанином Білинським, родичем празького професора Горбачевського, і той, навідуючи Лесю, привозив їй з Каїру європейську літературу. Прочитавши нове оповідання, драму, статтю, Леся завжди ділилася своїми вражіннями з приводу прочитаного.

Пробуваючи в Криму, на Кавказі або десь інде, Леся підтримувала зв’язки з місцевими літераторами або з тими, що випадково, як і вона, приїздили туди. Живучи, напр., в Ялті, вона знайомиться з Надсоном, Гарином та Станюковичем. Про останніх двох вона пише матері:

«Позавтрому тут в театрі Гарин [Надруковане «Гарик» читаємо за «Гарин», тому що письменника Гарика не знаємо. Вважаючи це за друкарську помилку, ми все ж дивуємось, як Ткаченко, що подавав ці листи, міг допустити цілий ряд таких помилок. Особливо часто трапляється це в чужомовних словах та виразах. Так, напр., з імені славнозвісної жирондистки Шарлотти Корде вийшла просто якась нісенітниця – charleffe cardoy, – ще й з маленької літери] і Станюкович мають читати прилюдно свої «уліти», піду послухаю, які то літературні вечорі «у здешнего государя» бувають, воно ж до речі й розривка буде» [Недруковані листи Лесі Українки до матері. Червоний шлях, 6-7, 189].

Зо слів К.В.Квітки ми довідалися про літературні симпатії Лесі Українки. З європейських письменників Леся найбільше цінила Байрона, Гайне та Метерлінка. Дуже високо ставила й любила Шекспірового «Макбета». З Гайне вона багато перекладала ще замолоду, а з Байрона пробувала перекладати «Каїна» (перекладено невеличкий уривок). Метерлінк приваблював її своїм оптимізмом, безмежністю кругозору й твердою свідомістю невпинності та поступовості людського розвитку. З Метерлінкових творів їй подобалось «Оливне гілля». Р. 1900-го вона видрукувала в «Літ.-наук. вісникові» переклад його драми «Неминуча» (L’intruse). «Ткачів» Гауптмана Леся перекладала тричі, тому що переклади ці робилися для революційного українського студентства і, яко нелегальщина, десь затрачувались, – залишилося тільки 1½ дії. Шанувала Леся одну австрійську письменницю – Делле Граціє, з якою була знайома особисто. З творів її Лесі прийшлася до вподоби поема «Робесп’єр».

З українських письменників старшої генерації Леся шанувала Старицького та Куліша. Старицький впливав на неї найбільше в молоді роки, коли вона писала переважно вірші. Іноді вона запозичала в його мотиви. Так, прим., її «Дочка Ієфая», видрукувана в збірникові «За красою», виникла, очевидно, під впливом вірша з таким же заголовком М.Старицького. До Куліша Леся ставилася з великим пієтетом. Європейська освіта його, очевидно, імпонувала Лесі, і її екзотичні, не національні теми, на нашу думку, якнайкраще в’яжуться з широким діапазоном творчості Куліша. Крім того, для Лесі, мабуть, не було чуже й оте роздвоєння Куліша, що характеризує великі, гарячі душі. Правда, Леся була монолітною натурою, але цієї монолітності вона досягала тільки на верхів’ях творчого натхнення, а в підґрунті вихорили й шумували різні стихії, що завжди боролися поміж собою. Як казала Леся сама про себе: «Не одна «сліпа богиня» владає мною» [Там само, 191]. Це стоїть в зв’язку з контрастом, про який ми згадували раніш і який має чимало спільного з тими хитаннями, що їх переживала неурівноважена, бунтлива душа Куліша.

З галицьких письменників Леся високо ставила Стефаника. З Кобилянською її зв’язувала щира товариська приязнь.

Як ставилася Леся до хатян? Не можна сказати, щоб це було вороже відношення. В «Українській хаті» вона не працювала лише тому, що її туди не запросили:

«Українська хата», – пише вона матері, – мене не просила, і я тільки через те до неї не пишу, бо звідки ж знаю, що мене хотіли б там бачити. Це ж тільки «починаючим» випадає пробувати щастя хоч і не проханим, бо інакше ніхто не довідається про їх існування, а з руки людини вже відомої добре – це було б накиданням» [Там само, 8, 242-243].

Але принципово Леся не поділяла тієї позиції, на якій стояли хатяни, і не погоджувалась з їхнім гаслом – «мистецтво для мистецтва». Для неї таке гасло було порожнім звуком. Колись сама вона написала одну поезійку в хатянському дусі, і от її відношення до неї, оцінка її. Це – поезійка «Хвиля».

«Я зовсім згоджуюсь з твоїм присудом про неї, – пише Леся до матері в справі цієї самої «Хвилі», – доказ тому, що вона три роки ждала посилки до друку (писана ще в Євпаторії). Тепер послана більше на доказ того, що й «старі» поети можуть, коли хочуть, «дзеньки-бреньки» писати, і писали їх раніше, ніж той великий приклад подали «молоді», та тільки не спішаться з тим межи люди, бо вважають це марницею – для того й точна дата стоїть під віршиком» [Там само, 242].

Таким чином хатянська поезія була для Лесі тільки «марниця» й «дзеньки-бреньки». Взагалі вона за новим не ганялася, хоч і вміла те нове знаходити не тільки у молодих, не тільки в сучасників, а і в старих письменників. І з іронією вона розповідає матері про Євшана, що хотів обов’язково з молодих українських літераторів скласти якусь нову групу:

«А от Євшан вважає, що пора б уже якусь нову літературну команду набрати, а то що ж – «усе ті самі». Ну й швидким же темпом іде у нас життя, коли для наших критиків уже й Олесь і Чупринка – «ті самі». Хто ж для них «новий», коли так? А у людей 50-літній Метерлінк все ще «молодий» [Там само, 245].

Олесь подобався Лесі Українці. Перейшовши від ліричної форми до драматичної, вона була вдоволена, що в царині лірики місце її заступав поет, де в чому навіть сильніший від неї. З Олесевих творів вона цінила найбільше «Над Дніпром». Тільки кінець цієї, речі, на її думку, зіпсований – останні рядки розхолоджують читача. Дуже любила Леся «Тіні забутих предків» Коцюбинського. Вона була вражена тим, що майже одночасно з’явилися три однакових по тону й композиції речі – Олесева «Над Дніпром», «Тіні забутих предків» Коцюбинського та її «Лісова пісня».

Леся уважно стежила за кожним новим ім’ям в українському письменстві і дуже раділа, коли бачила в кому-небудь проблиск таланту. Так, напр., вона з цікавістю зустріла появу на літературному обрії тоді ще зовсім молодого поета М.Рильського й казала, що «Ізольду Білоруку» треба було б писати не їй, а Рильському.