Початок хвороби
Михайло Драй-Хмара
Ще замолоду, коли Лесі було 11-12 років, у неї з’явилися перші ознаки туберкульозу, хвороби, з якою боролася вона усе своє життя і яка кінець-кінцем подолала її. Постать «блідого дівчатка» з «хворобливим виглядом», накреслена товаришками дитинства, пояснюється, очевидно, тим, що Леся ще тоді, на зорі свого молодого життя, переживала інкубаційний період страшної хвороби. З цієї причини мати часто приїздила з Лесею до Києва, а в кінці 1880-х та на початку 1890-х років відбувся ряд Лесиних подорожей до Криму, враження від яких зафіксовано в циклах віршів – «Подорожі до моря» та «Кримських спогадах».
Хвороба змушувала Лесю пролежувати цілі місяці в ліжку, а кругом буяло життя, розцвітали весни, сміялося сонце. Товариші й товаришки її були щасливі – вони були вільні, вони тішились, що в них не було ніякого горя. Та Леся ніколи не скаржилась на своє лихо, мовчки переносила його і терпеливо, наче доросла людина, вилежувала в своїм ліжку. Вона всіх запевняла, що це нічого, що вона хутко вичуняє, що все буде гаразд. Але роки йшли, і Леся не видужувала. Іноді помічалось поліпшення в стані здоров’я, потім знову ставало гірше.
Спочатку недуга вдарила на руку. Це завдало багато горя маленькій Лесі, бо вона дуже любила музику, а слаба рука не дозволяла їй грати на фортепіано. Перше горе своє Леся оспівала в одній елегії – «До мого фортепіано». Вона прощається з своїм інструментом, немов з другом, з живою людиною, з якою звикла ділитися журбою, сумними думами і веселими. Момент цей передчувався нею ще раніш:
Картина повстає: зібравсь гурточок,
провадить речі, і співа, й гука,
на клавішах твоїх швидкий, гучний таночок
чиясь весела виграва рука.
Та хто це плаче там, в другій хатині?
чиє ридання стримане, тяжке?…
Несила тугу крить такій малій дитині,
здавило серце почуття гірке.
Чого я плакала тоді? чого ридала?
Тоді ж кругом так весело було…
Ох, певне, лихо серцем почувала,
що на мене, мов хмара грізна, йшло!
Знову той болючий контраст! На клавішах чиясь весела рука виграє швидкий гучний таночок, а в сусідній хатині душиться від стриманого ридання мала дитина, що серцем передчуває біду. Вона нікому не признається, що в неї на душі, ні з ким не поділиться своїм горем, – тільки від «друга» не ховається вона й перед ним одним сповідається:
Хоч я не завжди щиро говорила
з людьми, хоч тяжкий розпач мій
від рідних, милих, найлюбіших крила, -
та не від тебе, любий друже мій.
Яка сила волі! Розпач гнітить її, жаль розриває серце, але ні скарг, ні сліз нема. Ніхто їх не чує й не бачить – вони залишаються в ній, щоб потім вибухнути в звуках натхненних пісень. Чим було для Лесі-дитини фортепіано, тим для Лесі-поетки стала творчість.
Самотність, відірваність від молодого товариства привели Лесю в світ фантазії, надзвичайний і дивний. Вона цікавилась малюнками, що знаходила в великих книжках, і, розглядаючи їх, придумувала для них таємничі історії, до яких вони ставали ілюстраціями. Це дитинство Лесі, як оповідала вона сама Старицькій-Черняхівській, перейшло в хмарах фантазії. Дуже вабила її до себе середньовічна романтика, вік лицарства. Тільки ж чарували її не принци, укриті таємницею, не вродливі королівни і не ті горді переможці, що зваливши сперечника, промовляють люто: «Здайся!» – ні, погляд її спускався нижче «на того, хто розпростертий, до землі прибитий списом говорив: «Убий – не здамся!». Останні слова стали назавжди девізом для Лесі Українки, бо й вона була під загрозою, бо й до її хворих грудей переможне життя приставляло списа, – а жити хотілось і вірити хотілось, що світ хороший, чудесний. Відціля й ненависть до переможця, відціля й девіз: «Убий – не здамся!».
Пройшло дитинство, зникла гарячка, що між примарами її грали мрії, але сами мрії не зникли:
як весняні води зникли,
але гомін вод весняних
не забудеться повік.
В гомоні вод весняних чути вже й іншу нотку – громадську. Леся ототожнює себе, поваленого на землю, але ще не подоланого лицаря, з цілим народом українським. Не раз здається їй, що вона сидить у полоні, невидимою рукою закута в кайдани. В руці у неї ще неполамана зброя, але кайдани не дають їй порушити рукою. І сниться їй бойовисько, і прислухається вона, чи чути наше гасло, чи видно нашу короговку. Стало глухо навколо і тихо – не чути гомону з бойовиська. І хочеться гукнути їй:
Хто живий? Зійди на вежу,
подивися наоколо!
Подивись, чи в полі видко
нашу чесну короговку?
Коли ні, не хочу жити,
хай мені відкриють жили,
хай джерелом кров поллється,
згину я від згуби крові.
Будь проклята кров ледача,
не за чесний стяг пролита!
«З братом Михайлом – розповідає Старицька-Черняхівська про Лесю та її брата – вони були великі приятелі і доповнювали один одного. Життя їх внутрішнє точилося цілком окремо, в їх потайний світ не заходив – old people. Одною з улюблених забавок Лесі і Михайла було відогравання різних сцен з лицарського або героїчного життя, і Леся, як оповідала вона мені, так захоплювалася самою дією і становищем особи, яку вона мусила уявляти, що цілком забувала за дійсність» [Л.Старицька-Черняхівська. Хвилини життя Лесі Українки. Літературно-науковий вісник 1913, X, 15].
Оці факти з дитячого життя Лесі Українки проливають світло на деякі моменти її творчості. Найголовніші з них – це екзотичність сюжету та драматизм в її творах. Екзотичність сюжету, на нашу думку, треба пояснювати якраз тим, що Леся в дитячих літах дуже захоплювалась лицарською поезією. Про те, що це захоплення середньовіччям, поривання в світ фантазії стоїть в тісному зв’язку з її відокремленим життям, з її самотністю, ми вже говорили. Звичайно, це не єдина причина, бо нею однією і не з’ясуєш усього явища, але безперечно, що цим стимулом викликані були, напр., ранні поеми Лесі, написані на екзотичні сюжети – «Давня казка», «Роберт Брюс» тощо. Що ж до драматизму Лесиних творів, то нам здається, що він почасти випливає з того драматизму, яким просякнено було власне життя письменниці.