Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

Початок літературної творчості

Михайло Драй-Хмара

Літературна діяльність Лесі Українки розпочинається дуже рано. Коли їй було всього тільки 12 років, вона написала першого свого вірша «Ні долі, ні волі у мене нема». Приводом до написання цього вірша стався сумний факт з життя Косачівської родини – тітку Лесину, сестру її батька, було заслано на Сибір. Після першого вірша з’явився другий, третій, і в скорому часі Леся стала письменницею.

Перші літературні кроки робилися, звичайно, під доглядом матері. Ми вже згадували про те, як Олена Пчілка хотіла перелити свою душу й думки в дітей, як вона намагалася зробити з Лесі та Михайла українських літераторів. Вона утворювала для них таку атмосферу, що сприяла розвиткові їх літературних здібностей та заохочувала до праці. В перших своїх поемках, наскрізь конвенціональних і несамостійних, Леся наслідує матір. Так, напр., поемка «Самсон», написана на біблійну тему, ясне діло, виникла під впливом Пчілчиної «Дебори», бо й манера переспівування біблійних тем у обох них однакова [Як свідчить К.В.Квітка, Біблію Леся Українка читала не раз, відносячись до неї як до фольклорного матеріалу]. Всім відомо тепер, що мати проглядала Лесині літературні вправи й дещо в них виправляла. Як Леся, так і її мати, друкувалися в одних галицьких часописах. Мати ж видала на свої кошти Лесині переклади Гайне та першу оригінальну її збірку «На крилах пісень». Можна сказати, що всі виступи Лесі Українки на літературному полі, принаймні в першому періоді її діяльності, не обходилися без тієї чи іншої допомоги матері, яка всіх заходів вживала, щоб її донька стала українською письменницею.

Лесин брат Михайло по скінченню класичної гімназії вступив до Київського університету. Старицька-Черняхівська характеризує його як людину надзвичайно гарну, молоду, чесну, енергійну й веселу. Леся й Михайло дуже любили одно одного – поміж ними ще з дитинства встановилась глибока приязнь, яку потім зміцнили спільні літературні інтереси. Коли Леся жила в Колодяжному, а Михайло в Києві, вони листувалися і в цьому листуванні відбивали свої погляди на життя та на письменство.

Ми маємо перед собою оце тепер два Лесиних допіру видрукуваних листи до Михайла: одного віршованого, другого прозаїчного [Див. Червоний шлях, 8, 246 – 252]. Перший датований березнем, другий 18-м травня 1890-го року. Це той час, коли Леся працювала над Гайне. Початок першого листа навіть в стилі має щось Гайнівське, жартівливе, що взагалі для Лесі не характерно:

«Которогось там марта

і 90 рік!

Сьогодні дням і числам

я загубила лік.

Михайлику мій любий!

Я зважила собі

сьогодні написати

у віршах лист тобі.

Перо й чорнило маю,

натхнення лиш нема!

А надо мною муза

стоїть, як стовп, німа.

В лихім гуморі муза,

так само як і я, -

прив’язана за ногу

фантазія моя» [Там само, 246–247].

Далі Леся дає братові справоздання. з свого життя – розповідає, з якою мукою переписувала вона Гайнові пісні та як збирається перекладати Мюссе:

«Тепера буду мучить

Альфреда де-Мюссе,

і як поможуть музи,

то подолаю все.

Перекладу найперше

елегію «Lucie»,

там «Le mie prigioni»,

а там і «ночі» всі.

Помучитись прийдеться

з усім тим не на жарт,

але ж «козацька слава»

теж чого-небудь варт!..» [Там само, 248].

Лесю цікавлять літературні справи Київської «Плеяди» і самого брата. Вона питає його, чи буде він писати своє «Нечімнеє», чи вже зібрався їхній conseil législatif, говорить навіть про обгортку якоїсь книжки, що мають вони спільно видавати.

З другого листа видно, як трудно було хворій Лесі писати, як мучила її недуга. Безнастанну боротьбу з нею сама вона прирівнює до здіймання «сізіфового каменя» угору. На тлі цієї боротьби й виникають ті «безнадійно-надійні» вірші, що вона посилає братові:

Я на гору круту крем’яную

буду камінь важенький здіймать

і, несучи вагу ту страшную,

буду пісню веселу співать.

Я співатиму пісню дзвінкую,

розганятиму розпач тяжкий, -

може, сам на ту гору крутую

підійметься мій камінь важкий! [Там само, 250]

«Як ти думаєш, чи підійметься? – питає вона брата. – Гей, навряд, – не такий то камінь!.. Бо то, бачиш ти, я так думаю, що не минути мені ножа чи то кацапського, чи то німецького (мама каже, що зимою поїду до Відня), а вже-бо мені так не минеться. «Кому-кому доведеться, а куцому не минеться!» Отож- то… Жаль якось і вимовить, але мушу сказати, що моє оце двохмісячне лежання у липких кайданах було зовсім надаремнісінько, отак-таки зовсім надаремно! А прибиток хіба тільки той, що тепер знов хожу на двох милицях, що болять ноги в ступнях і через те я хожу по-котячому, та ще й спина болить гірш, ніж перше – більше яких трьох минут не можу рівно сидіти, ні на що не спершись. От така-то твоя сестра ледача, Михайлику! Та таки й зовсім ледача я стала: пишу маленькі віршики для власної втіхи й розривки, а роботи – жаднісінької! перекладу – нікоторого. Lucie так на 15-ти стрічках і стала. Казки для галичан не написані. А мої незчисленні «теми» – гай, гай, що з ними бідними сиротами буде? То ж то здумай: поки переписала для «Буковини» (я тепер сотрудник «Бук.», «Бібліот. для молодіжі») два вірші, то тричі лягала – чи хто таке чув? Ти вже про цеє хоч нікому з Плеяди не кажи, або хіба для «отрицательного примера».

Однак що ти думав, коли питавсь, чи скінчені «Les nuits» і «Lucie», – ажеж це страшенне діло, ажеж це я тобі скажу так: за два місяці людина сказитись-то може, але перекласти «Les nuits» і «Lucie» Alfred de-Musset – ніколи в світі! Еге ж, надто ви швидкі, панове браття-молодці, бо це робота хоч би й не на мене, що вже зледащіла так, як от чуєш. А вже що я радісінька, що переписала Гайне перед тією капосною повязкою! бо тепер я вже не знаю, як би то я його переписувала.

Моя бідна «la grande Oulita» тепер, може, й на миші переведеться непереписана, коли не найдеться спасеної душі, щоб переписала, бо не хутко дочекається вона честі мого власноручного переписування… Тут іще біда – від якоїсь, невідомої мені, причини мій почерк ще гірше, ніж був, зробився!!! Сказано, одна біда не йде, а копу за собою веде. Одна тільки й потіха серед копи лих, що я на фортепіано немов трохи лучче стала грати (це вже, бачиш, мені так здається), але зате довго не можна грати, бо не всижу. От зовсім я тепер «немов птах над моря водами!» [Там само, 250–251].

Навколо розбурхані хвилі «житейського моря», а вона як птах самотній над ними. Де ж подітися, куди летіти? – В царство «дзвінкої пісні», в казку, бо ж іншого виходу немає, бо до життя, до «весняного раю» не пускають «липкі кайдани». «Невже ти так-таки й не приїдеш до нас – питає Леся брата, – а вже в нас позюмки настали! Ліси наші гомонять, жита наші хвилюють, садки буйно зеленіють, у нас тепер чистий рай…» [Там само, 252]. А через кілька рядків: «Я ще ні разу не була у гаю» [Там само, 252]. «Чистий рай» десь далеко гомонить і хвилює, а в думці одно: «не минути мені ножа чи то кацапського, чи то німецького». Тоді приходить «Аполло – ясний бог» і пригадує «дивну казку»:

Соловейковий спів навесні

ллється в гаю, в зеленім розмаю,

та пісень тих я чуть не здолаю,

і весняні квітки запашні

не для мене розквітли у гаю.

Я не бачу весняного раю,

тільки співи та квіти ясні,

наче казку дивну пригадаю

у сні [Там само, 252].

Відколи Михайло став студентом, мати з Лесею почали наїздити до Києва частіше. Вони спинялися в тім будинкові Сікорського на Тарасівській вулиці, де жив Михайло, і коло них почала гуртуватися молодь [Від К.В.Квітки довідалися ми, що Михайло Косач по скінченню університету був доцентом фізики спочатку при Дорпатському, а потім при Харківському університеті. Одружений був з Ол. Судовщиковою. Помер р. 1903-го в Харкові]. В Києві Леся знайшла для себе гарне літературне оточення. Перш за все вона зустріла тепле відношення з боку родини Старицьких, що була в дружніх відносинах з родиною Косачів.

«В наших обох родинах, Старицьких і Косачів – пише Л.Старицька-Черняхівська, – панував особливий літературний дух; тому, хто мав хоч іскру таланту, не писати тут було цілком неможливо. Тут завжди писали, розбирали твори, читали їх, видавали збірники і взагалі жили в осередку громадських і літературних інтересів. Як Ольга Петрівна [Мати Лесина], так і батько мій підтримували кожного, хто виявляв найменше бажання займатись літературою, розжеврювали найдрібнішу іскру таланту» [Л.Старицька-Черняхівська. Хвилини життя Лесі Українки. Літературно-науковий вісник, 1913, X, 15].

Друга родина, що радо привітала молоду письменницю, була родина Лисенків. Серед неї літераторів не було, проте ж в родині цій дуже цікавилися українським письменством, українською книжкою, і кожна нова сила, що прибувала до неї, зустрівалася щиро й привітно.

Літературна праця Лесина тимчасом посувалася вперед. Вкупі з товаришем її брата М.Славинським вона береться перекладати Гайне. Оця робота над перекладанням німецького класика спричинилась до того, що Леся удосконалила свою поетичну техніку. «Книга пісень» Гайне в перекладі Лесі Українки та Славинського вийшла у Львові р. 1892-го. Того ж року «накладом авторки» видано було у Львові й першу оригінальну збірку її «На крилах пісень».

День появи перших Лесиних книжечок у Києві Старицька-Черняхівська описує так:

«Пам’ятаю, як зараз, той день, коли Леся, молодесенька на той час дівчина, тоненька й висока, в гарному українському вбранню, прийшла до нас з цими двома книжечками. Це було спільне свято. Батько мій наклав на носа пенсне, взяв розрізалку, ласкаво погладив сіро-блакитний томик, як любу дитинку, і почав обережно розрізувати листи. Це ж було не те почуття, з яким ми беремо тепер нову українську книжку, – це було почуття святобливої радості: ця ж книжка, що переїхала з такою великою небезпекою чи то в конверті, чи то в чиїсь широкій кишені з-за кордону, – лежала тепер перед нами свіжа й лагідна, як реальна звістка про можливу долю українського слова, про якесь далеке майбутнє життя.

Ми всі, разом з молодим автором, посідали навколо, – батько мій чудово декламував, через те всі любили слухати, як він читав уголос. Перечитано було всі вірші Лесині, деякі по кілька разів. Тато був у захваті, він цілував Лесю і по своїй звичці так душив її, що можна було думати, він її й зовсім зламає в своїх дужих обіймах. Одначе справа не кінчалася тільки хвалою, зараз починалася й пильна критика, але критика дружня, котра бачить хиби твору і бачучи їх, завдається метою не принизити або висміяти автора, а звертає на них його увагу, щоб він сам зрозумів і завважив їх. Ця критика панувала в нашому колі: старші й молодші автори завжди читали свої твори товаришам і радились з ними!» [Там само, 16].

Літературне українське життя в той час, як Леся перебувала в Києві, мало переважно гуртковий характер. Гуртки існували нелегально, збираючись по приватних помешканнях – подалі від очей поліції. Відоміші з них – «Література», «Хрестоматія» й «Читанка». Гурток «Література» (він же звався й «Плеядою») збирався у М.В.Лисенка щосуботи. Сюди входили й старі, й нові письменники. В центрі стояли М.Старицький, Олена Пчілка й М.Лисенко. З старшої генерації тут були – О.Кониський, К.Михальчук та М.Ковалівський, з молодшої – Леся Українка, її брат – Михайло Косач, М.Славинський, М.Грушевський, Б.Боровик, Є.Тимченко, І.Стешенко, О.Черняхівський, О.Остроградський, О.Романова та багато інших. Літературний гурток мав завдання перекладами творів світового письменства збагатити письменство українське, що допіру почало виходити за межі вузького етнографізму. Самійленко перекладав Данте, Мольєра та Беранже; Леся – Гайне; Славинський – Гайне та Ґете; Стешенко – «Жанну д’Арк» та Беранже; Черняхівський -«Розбійників» Шіллера та «Подорож на Гарц» Гайне; Тимченко – «Калевалу» і т.д. Але поруч з перекладами читалися й власні, оригінальні твори.

Після читання та обмірковування творів поодиноких авторів починались мрії про українську пресу, школу, про українське життя, закладались програми нових праць. Деякі з цих мрій гурток намагався перевести в життя. Так, напр., ухвалено було зреформувати «Зорю» й «Дзвінка», для чого навіть складено було «літературне бюро». Молодшим доручили стати на чолі «Дзвінка».

Леся з великою охотою й запалом взялася за справу дитячого журналу. Було складено вже кілька чисел з оповіданнями, науково-популярними статтями, з віршами і навіть загадками та віршованими шарадами для менших дітей. Шаради Лесині були дуже дотепні й веселі. Але «мрії» скоро розвіялися: вийшло непорозуміння з львівською редакцією – старий Шухевич образився, коли «молоді» прислали йому кілька готових чисел «Дзвінка», і працю прийшлось припинити. Журнал залишився незреформованим.

Гурток не цурався й музики.

«Літературне коло, – пише Старицька-Черняхівська, – складалося з людей музичних; не кажучи про старших, згадаю, що сама Леся дуже любила й глибоко відчувала і розуміла музику; вона грала й сама, і хоч ліва рука заважала техніці її гри, але в її грі було почуття. Самійленко чудово грав на бандурі й часами приносив її на зібрання. Та й усі інші – хто грав, хто співав, – взагалі мали не повстяні вуха» [Там само, 17-18].

Розваги й забавка, що дозволяла собі гурткова молодь, мали літературний характер. Найбільше любили гру в «конкурс». Для теми давалося одно яке-небудь слово, напр., «Навіщо», «Нема», «Понеділок», і кожен повинен був написати на задану тему якогось вірша, або оповідання, або п’єску. Часу ж для цього визначалося не багато.

«То ж підіймалася хапанина! – розповідає Старицька-Черняхівська. – Кожен притулявся, де міг, з олівцем, з пером, з кавалком паперу. В хаті ставало тихо як у вусі, чутно було тільки, як дихали «автори». Подавалися речі без підписів; журі вичитувало їх вголос і присуджувало першу премію кращому творові. В нашій забавці приймали участь і старші – і Ольга Петрівна, і батько мій мусіли приймати в ній участь, і всі присутні, ті, які до оригінальної літературної творчості жодного нахилу не мали. Тим веселіші бували читання творів цих несподіваних літераторів. Багато з цих жартом написаних творів пішло до друку. Пам’ятаю особливо два гарнесеньких оповідання на тему «Понеділок» Михайла Косача і М.А.Славинського» [Там само, 18].

Ліля, молодша сестра Лесина, як почули ми з уст Л.М.Старицької-Черняхівської, написала на одному з цих «конкурсів» таке оповідання на тему «Нема»: «Студент пішов із панночкою в ліс. По дорозі вони здибали квітникарку, яка запропонувала їм купити в неї лісових квіток. Студент, не маючи в кишені грошей, почав говорити манівцями, що він квіток не любить і навіть дивується, як можна рвати живі квітки та ще й кохатися в них. Панночка, таку його нещирість зрозумівши, випалила йому просто ввічі: «Та в вас, мабуть, грошей нема». Леся за одно з своїх оповідань, написаних на такому ж конкурсі, одержала потім премію в Літер.-артист. товаристві.

Літературні забавки велися ще й у інший спосіб. Хто-небудь розпочинав оповідання на певну тему, обривав його всередині й кидав хусточку другому з тим, щоб той продовжував його; продовживши, той кидав її третьому, залишаючи його виплутуватись з цієї плутанини. Такі забавки не могли не сприяти розвиткові літературного хисту у молодих письменників, що входили в склад гуртка.

В родинах Косачів, Старицьких та Лисенків панував літературний дух, дух творчості, і ним-то й переймалася Леся, торуючи свій шлях у майбутнє. Тут вона знаходила дружню приязнь та моральну підтримку в хвилини розпачу.

«Навколо розпиналось рядно дрібного осіннього дощу, – згадує Старицька-Черняхівська, – а ми тулились до свого вогню й набиралися біля нього сили. Може, цей вогонь вірного товариства, може, ця атмосфера нашого рідного життя, сполучені з гордою й непереможною вдачею Лесиною, давали їй можливість contra spem sperare» [Там само, 18].

Наскільки цінила Леся це київське літературне товариство, наскільки дорожила вона провідниками його – М.Старицьким та М.Лисенком, видно з останнього її листа до Старицької-Черняхівської, написаного з приводу смерті Лисенка.

«З Миколою Віталійовичем, – пише вона – зв’язані в мене спогади найдорожчих молодих літ, в його хаті стільки незабутнього пережито! Старицький, Лисенко – ці ймення для інших належать тільки для літератури і хисту, а для мене вони вічно викликатимуть живі образи, як імення близьких і рідних людей, що, властиво, ніколи не вмирають, поки живе наша свідомість. Не знаю, чи буде хто з молодшого покоління згадувати коли про мене з таким почуттям, як я тепер згадую про Миколу Віталійовича і Михайла Петровича (я все їх бачу тепер поруч!). Але я б хотіла на те заслужити» [Там само, 19].