Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

Леся і Драгоманов

Михайло Драй-Хмара

Перебуваючи і в Києві, і в Колодяжному, і в інших місцях, Леся ввесь час листувалася з своїм дядьком. Листування це має переважно літературно-науковий та суспільно-політичний характер, і Леся виступає в ньому в ролі скромної учениці, а Драгоманов – в ролі друга, порадника й учителя, якого вона побожно любить і шанує. «Духова дочка» Драгоманова – вираз вжитий Л.Шишмановою-Драгомановою, – дуже влучно характеризує взаємовідносини поміж Лесею та її дядьком.

Ні однієї серйозної праці Леся не розпочинала, не порадившись перед тим із ним. Ми вже говорили про те, як складала Леся свою «Стародавню історію» та як допомагав їй у цьому Драгоманов. Так було завжди. Дядько стежив за її лектурою, рекомендував до читання ті чи інші, французькі або німецькі, книжки, надсилав їй свої власні писання.

«Скільки ти читала листів Вартового? – питав він її в одному листі. – Я можу тобі прислати кінець, вирізавши з «Буковини». Так само пришлю й свою одповідь, або, власне, дві, – бо одну я послав у «Буковину», а другу П-ку» [Недруковані листи М. Драгоманова до Лесі Українки. Червоний шлях, 4-5, 193].

І трохи далі: «Радий би я був прислати й другі свої писання, якби знав, яких, власне, тобі не траплялось бачити» [Там само, 193].

Леся, як було зазначено раніш, дуже цікавилася народними піснями. З приводу цього вона запитує Драгоманова, як саме треба записувати їх. І той пояснює це, подаючи при цьому літературу французьку й німецьку [Там само, лист 1-й від 24/12 – 5/1 1890 р. З цього листа видно, що не тільки Леся, а й Михайло, її брат, захоплювався етнографічними працями: Драгоманов подає йому матеріали щодо народної математики]. А то Леся запитує про «Ріг-веду». Драгоманов вказує їй переклади – німецький Людвіґа та французький Ланґлуа. «Уривки, – пише він, – що ти читала у Menard – з Ланґлуа» [Там само, 188].

У Лесі є кілька п’єс з стародавньої єврейської історії. Перед тим як писати п’єсу, Леся перечитувала цілу низку книжок, рекомендованих Драгомановим. «З історій Ізраїлю, – пише він їй, – найліпша Stade, по-німецькому, 2 т., – та вона дорогенька. З франц., окрім Ренана, котрий має свої хиби, ліпше М. Vernes – «Precis d’histoire juive» [Там само, 189]. Далі йде в цьому листі мова про книжку Верна, яку Драгоманов радить Лесі читати обережно. В іншому місці він знову вертається до Ренана, запитуючи, чи відомий він на Україні і чи його читають, і далі додає: «Коли не читають, то це показує, що ми, власне, не європейці» [Там само, 200].

Було вже сказано, що перші Лесині поезії, писані на біблійні теми, виникли під впливом її матері, але з листів Драгоманова до Лесі видно, що й він її підбивав писати на ці теми: «Коли хочеш попробувати свою ліру на біблійні теми і трохи помогти мені, то переложи віршами з Ісайї І, ст. 2-3, 11-18. Мені треба буде це вставити в одну статейку в «Хліборобі» [Там само, 190].

В одній статті Дм. Донцов говорить про Лесю Українку, як про «яркую европеянку» [Дм. Донцов. Поэзия индивидуализма. Украинская жизнь 1913, X, 27.]. Європеїзм цей Леся перейняла, безумовно, від свого дядька. Під європеїзмом розуміємо ми, по-перше, прилучення себе в широкій мірі до європейської культури, по-друге, розглядання всяких справ національних в європейському масштабі. Що Леся мала справжню європейську освіту й що до цього в великій мірі спричинився її дядько, для нас цілком ясно. Коли вона приїхала до Драгоманових, що довгий час жили в Європі, то в ній зовсім не помітили того, що характеризує людей сходу – відірваності від європейських інтересів.

«Між нами, – каже Л.Шишманова-Драгоманова, – я не почувала ніякого провалля, думаю, дякуючи її широкій освіті і такому ж інтересові до західних європейських культур. Європейські мови вона добре знала, літератури їх студіювала так, як і ми, ті, що вчились по французьких гімназіях та університетах» [Л.Шишманова-Драгоманова. Рада, 1913, № 253].

Друге розуміння європеїзму сходиться, власне, з космополітизмом. Що Леся й у цьому відношенні в сліди своєму дядькові вступала, видно хоча б з того, що їй не раз цей космополітизм закидався. «Так ти попала під інтердикт за космополітизм! – пише в одному листі до неї Драгоманов. – Цікавий би я знати, чи ти вийдеш і зрадницею, хоч «гнилої ковбаси» і не їси? О, stultissimi!» [Недруковані листи М.Драгоманова до Лесі Українки. Червоний шлях, 4-5, 197]. Європеїзмом Драгоманов просто-таки заражав Лесю, пишучи про нього мало що не в кожному листі: «Нема других задач у нас, окрім тих, які єсть і в Європі, нема других способів. Різниця тільки в кількості, а не в якості» [Там само, 195].

Вводячи Лесю в коло європейського культурного життя й надихаючи її космополітичними ідеями, Драгоманов тим самим відривав її від вузького націоналізму, від «звичайної дурниці російсько-українофільської про культурність і народність». Він учив її критично ставитися до «доморощеної премудрості»:

«Моя думка завше одна: твоя муза розумненька й тепленька дівчина, та ще молода, мало бачила світу й картин не набралась. Люди з неї будуть непремінно, а надто коли вона буде критично дивитись на «доморощену премудрість» [Там само, 188].

Оця «доморощена премудрість», оця страшенна відсталість українського громадянства від Заходу сильно дратували Драгоманова, що стояв уже на соціалістичному ґрунті:

«Що робити проти долі?! Я колись думав, що наші заведуть європейський соціалізм у себе, — а «Друг» Павлика ускочив у «что делать» і росейське «отщепенство»; тепер я думаю про європейський радикалізм, а навіть галичани не перескочать через «народничество». З Богом не битись! Коли б хоч швидше пролазили через цю фазу!» [Там само, 189].

У «Чудацьких думках» Драгоманов писав:

«Сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть державних справ. Треба пошукати чогось іншого, такого, щоб стало вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра б була спільною всім національностям [M. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу, 1915, 13]».

Оцією «всесвітньою правдою» для Драгоманова й був космополітизм. Космополіти – це світові горожани, що проповідують братство всіх народів. Національні рухи мусять спиратися на космополітичні думки, тобто коли всі народи однакові брати, то не слід, щоб один народ панував над одним. Виходячи з цих міркувань, Драгоманов всю силу свого удару скеровував у бік т. з. «примусового національства», характерною ознакою якого є ненависть до інших національностів.

Говорячи про такі високі матерії, Драгоманов не спускав свого ока з села, з тих низів, на які мусить спиратися кожний демократичний рух.

«Хочу відповісти на запити, – пише він до Лесі, – котрі вже рояться в «Народу», і вияснить вартість вільної думки і віри в поступ. Вся наша нова цивілізація на селу, а ми ліпимо до народу вироби її (національність, право, техніку і т. п.), не вияснивши йому основ і не вигнавши з нього двох думок: 1) Бог наказує: дедалі все гірше, 2) розум – гнівить Бога» [Надруковані листи М. Драгоманова до Лесі Українки. Червоний шлях, 4–5, 198-2].

Взагалі Драгоманов був проти всякої абстрактності і музу Лесину привчив бачити світ таким, яким він є в дійсності:

«Про «Aussichtslosigkeit» d. S. D. я мав уже пригоду писать в «Народі», – каже він їй в одному листі. – Книжка ця занадто абстрактно ставить справу і зовсім далеко од нас. Соц.-дем. не в конечних ідеалах, а в організації робітників, в порушенню таких справ, як 8 годин праці, а на континенті, а надто в Німеччині, ще в опозиції мілітаризму» [Там само, 195-196].

Привчаючи Лесю до такого погляду на завдання соціал-демократичного руху, Драгоманов тим самим ставив її в опозицію до байдуже-млявого оточення, всилюючи того контраста, що намічався вже в дитинстві. Висміюючи це інтелігентське оточення, Драгоманов вів Лесю в інший світ – робітничо-селянський. Особливо картав він галицьку інтелігенцію, серед якої довгий час працював і яку добре знав.

«Смійся, коли хочеш, – говорить він в одному листі до Лесі, – а я тобі скажу, що й досі з усієї галицької інтелігенції один єдиний П(авли)к має ясні (очі) і за нього одного можна ручатись, що він не стрибне до чорта в мішок. Інші, того і жди, що стрибнуть в таке, що «только плюнешь да перекрестишься» [Там само, 196]. Про Галичину справді можна сказати, що там одна надія на мужиків» [Там само, 196].

Леся, що жила серед наддніпрянських українців і не бачила Галичини, ідеалізувала останню. Вона думала, що там українське життя йде жвавіше, ніж на Великій Україні; вона знала, що там виходять українські часописи, в яких друкуються її твори, що там про неї пишуть, – але вона не знала суті того життя, тих внутрішніх пружин, які штовхали його. А Драгоманов все це добре знав і тому писав їй: «Ти Галичину дуже не ідеалізуй. Робучих людей там страшенно мало, а серйозно роблячих ще менше» [Там само, 194].

Навіть Франкові радить він не довіряти:

«На що вже Франко. Тебе дивує його стаття в «Зорі». Але він увесь свій вік такі сюрпризи робить направо і наліво» [Там само, 195].

«Коли хочеш, зовсім надежний чоловік один тільки й єсть на всю Галичину – П(авли)к, і я зі страхом думаю, що стане з усім рухом, коли він умре, – а це може стати і незабаром, бо він дуже слабий і вимучений. А не багато й треба – хоч би душ 5 твердих та робучих, поки просвітліє в головах мужиків, в котрих і тепер, противно всім примірам історії, більше світла в головах, ніж у академіків і професорів галицьких. П(авли)к іноді мені присила листи мужицькі, – так куди до них якому-небудь Мел. Бучинському, з котрим колись приятелювали я та мама твоя! Хай би хоч 100 таких мужиків зорганізувалось, – тоді ми з П(авли)ком спокійно могли б умерти» [Там само, 194].

Значно вище за галичан ставив Драгоманов наддніпрянських українців. Це стоїть в зв’язку з тим, що взагалі східних слов’ян цінив він більше, ніж західних.

«Зрештою, – пише він до Лесі, – я все-таки сподіваюсь більше од рос. укр. інтелігенції, ніж од галицької. Чим більше я пізнаю Європу і слов’янщину, тим більше впевняюсь, що для Європи більше ґрунту на Неві, Волзі, Дніпрі, ніж на Дунаю з Савами, Дравами і Моравами, і що націоналістична дрібнота інтересів і гризня в західній слов’янщині не дає людям зрозуміти основні думки теперішнього європейсько-американського життя і культури.

Навіть знаття німецької мови не помога нашим землякам, бо й по-німецькому вони читають те, що німці починають забувати. Хай би наші наддніпряни почали читати французькі та англійські й німецькі книжки та revues, то вони в 10 років випередять всіх тих братів, котрі, властиво, ні європейці, ні азіати і навіть не середній світ (видуманий Вол. Ламанським), а просто повітові панночки, котрі страх хотять одягтись по моді, та тільки моди беруть застарілі та ще й чорт-зна в яких прихвоснів справжніх модниць» [Там само, 194-195].

Українська молодь, її життя, її ідеали найбільше цікавили й турбували і Лесю, і Драгоманова. Леся часто писала дядькові про неї, давала йому характеристики поодиноких типів, настільки влучні, що він навіть просив її, щоб вона ці характеристики видрукувала. Вражіння від Лесиних характеристик у Драгоманова було сумне.

«Посмішила ти мене, – пише він їй, – хоч і попечалила афоризмами молодих філософів циклопічного періоду. Читаючи й раніше деякі твої характеристики, я не раз думав попросити тебе написати для печаті замітки про теперішню молодіж українську, причому вказати хиби її виховання. Пора вже поставить цю справу ребром, бо по всяким «Правдам», «Зорям», «Дзвінкам» видно, що народ страшенно посувається назад. Читаєш молодих літераторів наших і не можеш собі уявити, де вони учаться. Та пригадай, що я був у гімназії в часи Николая, і в університеті в мої часи (знамениті 1860 роки!) були професорами такі Ставровські, Лінниченки, Селіни і т. п., котрих тепер і в казці не скажеш: як єсть «монстри» і «раритети», – а таких дикунів, як, напр., Сердешний, і тоді ми не говорили. Це якесь добровільне самозадурювання, і пора до нього приставити мікроскоп і вивести його на світло. Іншого ліку нема» [Там само, 198-199].

Коли Леся проживала у дядька, їй не раз, очевидно, доводилося говорити з ним про українську молодь. Підносилося питання про те, що молоді робітники мусять зустріти старих, що на них прийшла вже черга. Згадуючи своїх молодих земляків та характеристики на них, Леся бачила, що то не бійці, і мовчки, з краскою сорому на лиці, приймала докори дядька. Під враженням цих розмов написаний, на нашу думку, вірш «До товаришів», помічений 1895-им p., коли Леся якраз перебувала в Софії. Початок його

О, не забуду я тих днів на чужині,

чужої й рідної для мене хати

також свідчить про те: чужина – це Болгарія, чужа й рідна хата – хата Драгоманова. Вислухуючи пекучу, гірку правду про своїх товаришів, поетка питає їх:

Та тільки хто ви, де? Подайте голос нам.

Невже ті голоси несміливі, слабкії,

квиління немовлят – належать справді вам?

Невже на всі великії події,

на все у вас одна відповідь є –

мовчання, сльози та дитячі мрії?

Більш ні на що вам сили не стає?

Голос української молоді – ці квиління немовлят, що можуть тільки плакати та мріяти по-дитячому. Як писав Драгоманов до Лесі: «Тільки що вже занадто багато плачуть» [Там само, 195.]. Докором, образою, іронією, одчаєм звучать слова поетки:

Що ж, браття, мовчите? Чи втішені собою,

Що вже й докори ці вас не проймуть?

Чи так задавлені неволею, журбою?

Чи, може, маєте яку яснішу путь?

Подаймо їм великую розвагу,

Скажем і докажем, що ми бойці сами;

А ні, то треба мать хоч ту сумну одвагу —

Сказать старим бойцям: не ждіть, не прийдем ми!»

Листуючись з Драгомановим, Леся так зрослася з ним ідейно, що назріла потреба побачити учителя на власні очі, почути з уст його ті слова, якими він чарував її з далекої чужини. Вона ж не бачила його вже майже 20 років, а чутки доходили, що він слабий, і серцем, мабуть, передчувала Леся, що жити йому вже не довго. Р. 1895-го вона їде в Софію, де дядько її був професором – їде вчитися, працювати під керуванням дядька.

Якою побачили її Драгоманови?

«Змінили роки і хвороби Лесю, – пише Л.Шишманова-Драгоманова, – але я пізнала світлу, тиху усмішку, що була, як одсвіт усеї гарної душі» [Л.Шишманова-Драгоманова. Рада, 1913, № 253].

«Дуже нам було приємно з Лесею, – продовжує вона, – але знали ми добре, що не для нас тільки приїхала вона у Болгарію, зовсім чужу їй країну, що давнішня її мрія була побачитись з своїм дядьком, якого вона була вже довгі роки духовою дочкою і з ким вона почувала себе ще куди більш близькою, ніж з нами» [Там само, 253].

Перебування Лесі у Драгоманова позначилося на її освіті, яку вона зміцнила, працюючи в бібліотеці дядька, та на її світогляді. Драгоманов був великий бібліофіл. Власна донька його каже про нього: «Між книжками він жив, з книжкою в руці він і вмер» [Там само, 253]. Крім такої праці, були й просто розмови, в яких Драгоманов розвивав свою доктрину, розкривав перед нею таємниці своєї душі, навчав її.

«Батько, – розповідає Шишманова-Драгоманова, – щиро привітав свою племінницю, і у той рік, що прожила вона у нас, багато часу просиділа вона біля його ліжка, слухаючи його навчання, одгуки його палкої душі, яку й жорстокі муки не могли загасити до останнього часу. Лесі припало на долю бігти у наш сусідній дім оповіщати нас, що батько наш вмирає» [Там само, 253].

Не довго довелося Лесі вчитися у дядька. Того ж таки року, коли вона й приїхала до нього, він помер. В листі від 13-го червня 1895-го року вона сповіщає про це свого батька.

Вплив Драгоманова на Лесю був величезний. Коли мати її вживала всіх заходів, щоб вона стала українською письменницею, то дядько її зробив те, що вона стала людиною й борцем. Мати їй дала тіло, дядько – душу, міцну як криця й бунтівливу як буря. Все, що для нас є дороге в Лесі, чим вона й досі хвилює нас – її мужність, непохитність, її палка віра в перемогу рабів-невольників, – все те посіяв в душі її отой вигнанець нещасливий, її дядько, якого по справедливості акад. Єфремов називає «апостолом правди і науки». Критичне відношення Лесі до архаїчних національних святощів, з яким не раз ми зустріваємось в її творчості, її європеїзм, ставлення національного питання в площу інтернаціональну, – все це плоди Драгоманівської науки. Під впливом Драгоманова, нарешті, Леся стала соціал-демократкою, утворивши вкупі з Стешенком, Каховським, Кривинюком та Черняхівським первісну українську соціал-демократичну групу [Подаємо це на підставі слів С.О.Єфремова.]. Вона завжди говорила, що вона соціал-демократка [Про це свідчить Л.М.Старицька-Черняхівська].

Деякі з критиків, як, напр., Стешенко, завважають, що Леся тільки спочатку була вірна ідеям Драгоманова, а потім емансипувалася, змінивши їх на інші [Ів. Стешенко. Поетична творчість Лесі Українки. Літературно-науковий вісник, 1913, X, 32]. Це почасти потверджує й К.В.Квітка. Ми не заперечуємо цього. Можливо, що деякі теоретичні міркування свого дядька Леся пізніше й одкинула, приміром, його ідею федералізму, – але те, про що ми говорили вище – свій запал, свою залізну волю, оте непереможне contra spem spero, вкупі з критицизмом щодо «примусового національства», з європеїзмом та інтернаціоналізмом, – всю оцю спадщину Драгоманова Леся берегла до кінця свого життя.