Леся Українка і літературний процес

Михайло Драй-Хмара

За цей час, про який ми говорили, Лесею написано було чимало творів. Крім згаданого, вона ще написала драму «Блакитна троянда» (1896) та видала другу збірку поезій «Думи і мрії» (1899). В 1900-х роках Леся стає співробітником журналу «Мир божий». З листа її до матері від 29 січня 1903 р. видно, що вона готує для цього журналу статтю про Делле Граціє.

Літературне життя України в ті часи, як уже було згадано, мало виходило на поверхню, а ворушилося на задвірках, купчилося коло приватних гуртків. Людей, що вміли й хотіли працювати, було обмаль. Тому й картина цього життя здавалась і здається якоюсь блідою, неживою. Це «оскудение» України почувала й Леся, і тому не дивно, що вона останніх сил своїх прикладала до того, щоб зрушити її з мертвої точки.

«Твій лист, – пише вона до матері, – розбудив в мені такий порив, що ще хто-зна, чим він скінчиться. Звістка про «оскудение» України… вразила мене так, що я подумала, подумала – та й смальнула телеграму Славинському, щоб рекомендував мене в редактори «Южных записок!» [Там само, 191].

Леся була в цьому відношенні настільки героїчною, що її ніщо не спиняло – ні переїзд зимою до Одеси, ні самотнє життя там, ні маса не зовсім привичної роботи. При її тендітному та кволому здоров’ї це був би ризикований крок, але нею керувала ідея, проти якої нічого не могли зробити ні докази тверезого розуму, ні цілком природний егоїзм:

«Я таки мушу їхати, – намагається вона. – Мені досадно, щоб вважалось, ніби українців-літераторів «просто нема», і досадно, щоб і такий, хоч не український та все ж сприяючий і, поки що, єдино можливий, орган зовсім уплив з наших рук» [Там же, 191].

Не ради конвенансів, не ради фальшивих гордощів, а в ім’я ідеї Леся йде на цей крок, в ім’я того, чому служила ще з дитячих літ. Не одна «сліпа богиня» владає нею:

«Я не скажу, щоб мені це було легко, я почуваю, немов дві великі сили тягнуть мене в різні боки і розривають, але як не вмішається ще одна «велика сліпа» – Доля, то я-таки піду за давнішою богинею літературою» [Там само, 191].

Література, творчість – це був той єдиний її кумир, якому вона завжди вклонялася й якого ніколи не забувала, їздячи на курорти та лежачи по лікарнях в «липких кайданах». Як каже Л.Шишманова-Драгоманова: «Єдиною втіхою для неї у тому мученицькому житті було письменство» [Л.Шишманова-Драгоманова. Рада, 1913, № 253].

Матері цим вчинком Леся хоче показати, що вона самостійна, що вона може бути при активній, організаторській роботі, що вона не «рабиня»:

«Ти, я думаю, не огорчишся ні моїм планом, ні тим, коли він-таки виконається. Навпаки, це повинно тобі бути приємно, що твоя дочка не така вже «рабиня», як ти думала; тому я й не боюся сповіщати тебе про це, хоч, може, з того ще й справді нічого не буде» [Недруковані листи Лесі Українки до матері. Червоний шлях, 6-7, 191-192].

Дійсно, з того нічого не вийшло. Незабаром Леся одержала від Славинського телеграфну відповідь: «Известие ваше сомнительно». Це значило, що вже хтось знайшовся на редактора. «Ця телеграма, – пише Леся – трохи бризнула на мене холодною водою; mir ist ich weiss nicht wie» [Там само, 192].

Хоча Леся й не мріяла про популярність і тільки жартома часом згадувала про «козацьку славу», проте ж її дуже цікавило відношення близьких їй людей, товаришів по перу, а також і ширшого кола читачів до її творчості. На Україні наддніпрянській про Лесю писали мало, мало цікавились нею, бо сюди майже не доходили її твори. І це її не дивувало й не ображало:

«Не здивувало мене і навіть не огорчило, – пише вона до матері, – що на мою книжку нема отзивів. Положим, один був, в «Одесских новостях», глупо зложений, але з добрим заміром. Може, через те іменно там був отзив, що Комаров конечне намігся послати в ту газету примірник «для отзыва» від себе. Може, тому в інших не було, що ми не схотіли піти за цим звичаєм, а це, кажуть, конечне потрібно, коли хочеш, щоб про книжку знали.

Може, знайомим і ніяково писати отзиви про «авторский подарок», а хто-небудь чужий з редакційних людей і написав би. Зрештою, я ж і не покладала рожевих надій на свою «славу» – недарма тепер поети французькі йдуть… в прикащики! «Fais-toi chroniqueur, mon ami Gringoire, fais-moi chroniqueur, – згадую я пораду іронічно-меланхолічну автора «La chèvre de M-r Seguin» і марю вже про хронікерство хоч в «Южн. записках», чей ще тоді хоч лаяти будуть!» [Там само, 192].

Більше писали про Лесю й цікавились нею в Галичині. Це тому, що Леся там друкувалася й що там була більша воля друку. Мати Лесина, очевидно, ставилася до галичан так, як її брат Драгоманов, і тому Леся їй завважає:

«Але будь тепер справедлива до галичан – вони не мовчали ні на одно моє видання і власне в тім краю, можу я сказати, nennt man die besten Namen, so wird auch der meine genannt» [Там само, 192].

Найбільше Леся цінила критику з боку близьких їй людей, що уважно стежили за кожним її кроком, бо рецензенти, що писали про її твори, робили це неуважно, іноді навіть не читаючи їх. Про Русову в одному з листів до матері вона сама пише: «Русова, напр., не читала нічого рецензуючи» [Там само, 8, 241]. Взагалі їй здавалося, що її «ковані» речі – драми належать до речей «хвалимих, але не читомих».

«Авжеж годі заперечити, – додає вона в тому ж таки листі, – що бути голосом, волаючим у пустині без відгуку, все-таки нікому не весело, хоч би він мав і так мало претензій на популярність, як я. Та не думай однак, що я мало ціню уважне читання з руки ближчої родини, ні, я його ціню найбільше, це я зовсім щиро кажу, і успіх «Лісової пісні» серед вас вважаю за великий тріумф собі, тим більше, що я його не сподівалась чогось» [Там само, 241].

Хоча мовчання критики й не дивувало Лесю й хоча вона уміла бути «гласом вопіющим в пустині», проте ж часте нагадування в листах про це мовчання показує, що воно її турбувало.

«Мені т. Еля теж писала про мою книжку, – скаржиться вона матері, – спасибі їй, я дуже порушена її листом. Писав мені теж і Грінченко подяку und Komplimenten genug. Ну, а в печаті – мовчання. Та що ж, поділю цей фатум з Шевченком, в його компанії й це не сором» [Там само, 6-7, 192].

І тому, коли мати їй, поруч з іншими книжками, прислала статтю Гехтера, вона була дуже задоволена:

«Дякую за переслану статтю Гехтера; не скриваю, що мені ці речі інтересні. Хоч я уміла і «в пустині» бути «гласом вопіющим», але все ж цікаво, як той глас може відбиватися не в пустині» [Там само, 8, 245].