Матеріальний стан Лесі Українки

Михайло Драй-Хмара

У Старицької-Черняхівської є згадка про те, що Леся одержала від батька «добру спадщину» [Л.Старицька-Черняхівська. Хвилини життя Лесі Українки. Літературно-науковий вісник, 1913, X, 28]. З цього можна було б зробити висновок, що вона взагалі була людина забезпечена з матеріального боку. Але це в дійсності не є так. Про ту спадщину, власне субсидію, згадується в одному з Лесиних листів до матері, писаному з Єгипту, і вона вже не така й велика, навіть зовсім невелика, як порівняти її з тими сумами в кількадесят тисяч карбованців, що одержували російські письменники, сучасники Лесі Українки, від видавців своїх творів.

«Щоб уже раз скінчити з грошовими темами, – пише Леся, – я нагадаю іще про одну справу, не з тим, щоб просити тепер її залагодити, а тільки для того, що як не мати на увазі цього тепер, то може потім воно трудніше буде для всіх. Річ власне про ті гроші, що папа не міг мені додати до повної суми, як продав землю. Власне то не 1000, а 900 p., хоча папа казав мені в Ялті, що хоче мені «для круглості» 1000 згодом прислати.

Я тієї «круглості» не вважаю обов’язковою, а що то було саме 900 р., то тямлю з того, як папа писав, посилаючи мені 8000 після продажу, що він взяв з моїх грошей 500 p., щоб дати заставу за Мих. Вас. (саме тоді був той арешт) 250, щоб послати екстрено Оксані, за кордон, і півтораста пішло на домашні потреби в Києві.

Це саме папа повторив мені в Ялті, обіцяючи вернути «кругло», як будуть гроші, а я тоді щиро казала, що це справа не нагальна (хоча, звісно, вже і в той час, через «лічебні бюджети» мої фонди потерпіли вже чималу аварію – майже два роки життя в Ялті без заробітків, Євпаторійська санаторія, Берлін… ну, а тепер долучився ще й Єгипет…» [Недруковані листи Лесі Українки до матері. Червоний шлях, 6–7, 195].

Таким чином «добра спадщина», одержана Лесею від батька, складає коло 8 тисяч карб. Як узяти на увагу те, що всі ці гроші в скорому часі витрачені були на лікування, то доведеться сказати, що Леся була з матеріального боку людина не забезпечена.

Це стверджується й тим, що Леся мусила працювати на сторінках російської преси. Про це ж говорить нам історія з її гонорарами. Перший літературний зарібок Леся дістала тільки після 15-літньої праці на полі українського письменства. 15 років вона працювала дурно, бо жила в батьків і не потребувала літературного заробітку, але коли вона почала самостійно жити, то вже без нього обійтися не могла.

«Я тепер без заробітку прожити не можу, – пише Леся до Старицької-Черняхівської, – коли могла, то й писала даром, ви ж це знаєте, dearest friend! А коли заробляю чим іншим, то вже на писання сил не стає. Так, напр., було ту зиму в Єгипті, коли я давала по 4-6 годин удень лекції для заробітку» [Л.Старицька-Черняхівська. Хвилини життя Лесі Українки. Літературно-науковий вісник, 1913, X, 28].

Про своє нужденне життя в Єгипті, куди Леся буквально втікала від смерті, вона пише не раз і в листах до матері. Оскільки скрутно їй там приходилось, видно з того, що їй бракувало грошей навіть на літній одяг:

«Гонорарів моїх щось не чуть, заробітки мої тутешні зменшились, бо учеників тільки двоє лишилось, а то всі повтікали від хамсину (alias самум); так само й ті мільйонери, що давали мені перекладати торгові контракти, – то ж фінанси мої тепер у такому стані, що їх либонь хіба дуже в обріз стане на поворіт додому. Взагалі мене це «підрізує» – от навіть одежі літньої не можу собі як слід справити, бо вже ж «лічебного» бюджету скоротити ніяк не можна, то треба вже на чомусь іншому натягати.

Я, правда, може й сама винна, бо відмовилася в свій час від «авансу», до якого мене призволяв «Вісник», та я непевна була, чи справді коли «излезе на свет» моя поема, а при таких умовах аванс скидається на «подачку», – я ж ще до таких злиднів не дійшла. Може б тепер написати, щоб прислали за той шматок, що вже видрукуваний у III кн., та трохи ніяково й це робити.

Однак, якщо ти не можеш прислати мені тепер за «Йоганну», то будь ласкава передати ред. «Вісника» цю просьбу про скоре надіслання частки гонорару. Не пишу поки що про це просто до «Вісника», бо, натурально, мені легше писати про такі речі тобі, ніж чужим людям. Хоча, взагалі, мушу признатись, неприємно про це писати до кого б не було – така вже моя вдача зроду.

Я б таки й на цей раз нічого не казала, якби ти не написала якось, що справи «Р. Кр.» [«Рідний Край» – маленький журнал, що його редагувала Олена Пчілка] поліпшали і що тобі не дуже трудно буде заплатити мені. Тепер, може, ти просто думала, що скоро побачимось і що не варто до того часу посилати, але я тобі пишу по правді, як стоять мої діла, і буду вдячна, коли ти звернеш на це увагу» [Недруковані листи Лесі Українки до матери. Червоний шлях, 5-7, 195].

Писати отакі «жебрущі листи», як їх звала сама Леся, було їй надзвичайно тяжко:

«Мені якось неприємно, – звертається вона до матері, – і з тебе конче брати гонорари, як з інших (бо я й так же взяла від тебе гроші на «Єгипет» ні за що, ні про що), а не брати, на жаль, не можу, бо це тепер не розкіш, а потреба, от і це мене якось стісняло, та стісняє й тепер» [Там само, 8, 242].

«Стіснялася» Леся ще й тому, що вона дивилася на свої твори як на «дар богів» – бо «вдохновенья» ніколи не продавала. Крім того, вона боялася почути докори за ці гонорари, які іншим людям могли здаватися великими.

«Гонорарів, повторяю, я від тебе не хочу, – пише вона матері. – Взагалі я з найбільшою втіхою зріклася б усякої плати за свій «дар богів», хоч би вже ради того, щоб потім не чути докорів за «великие и богатые» гонорари (тільки, Господи, хто це з нас їх коли такі одержував – невже я?), але от замість того мушу просити тебе передати вложену сюди записку – все в тій же гонорарній справі, прошу тільки передати чи переслати помимо Сірого.

Що ж робити, коли я – хвора й бездипломна людина – іншим способом не можу нічого заробити (в Єгипті, правда, могла «хедер» одкрити, тут же й цього не можу), а заробляти мушу. Звісно, якби я вміла продавати не так рукописи, як «вдохновенье», то може б досі з самих «авторських» забагатіла, та коли ж маю таку прокляту натуру, що замість «хлебных пьес» вирощую з серця якісь лісові, мовляла ти, «квітки», а з квіток же, відомо, хліба не їсти… Ет, та цур їй, цій темі – від неї тільки «t° повышается» [Там само, 244-245].

Смішно навіть говорити про якісь «великие и богатые» гонорари, коли нам відомо, що Леся друкувала свої твори в українських журналах, які в той час ледве животіли. Але й той злиденний зарібок не виплачувався акуратно, і Леся, людина надзвичайно скромна й делікатна в грошових справах, мусила про це нагадувати.

«Ox, my dearest friend, – звертається вона до Старицької-Черняхівської, – навіть до Вас, хоч ми з Вами давні приятельки, якось тяжко й ніяково писати про ці речі, а я мусила писати про їх зовсім чужим людям, то ж те либонь до душі їм не доходило, а мені, далебі, здоров’я коштували оті, як я називаю, «жебрущі листи» [Л.Старицька-Черняхівська. Хвилини життя Лесі Українки. Літературно-науковий вісник, 1913, X, 28].

Одержавши ті нещасні копійки за «квітки, вирощені з серця», Леся передовсім думала, чи не потурбувала вона цим кого-небудь, чи не завдала кому клопоту. В одному з листів після одержання гонорару Леся пише до Старицької-Черняхівської:

«Пробачте, що я й досі не сповістила Вас про одержання тих 50 карб., що Ви мені послали і за які я, розуміється, дякую Вам. Мені шкода, що ця присилка, як бачу, завдала Вам клопоту, а я ж, коли пригадуєте, і в найскрутніші для мене часи просила, щоб залагоджування моїх інтересів не було нікому в ущерб» [Там само, 28].

А «інтереси» ці полягали в тому, щоб вирвати у смерті кілька місяців чи днів життя!