7
Григорій Мачтет
Переклад Лесі Українки
Ми сидимо біля великого огнища, навколо мене ціла юрба молодих жвавих людей, знов прибувших гостей «могили».
Багаття весело потріскує і червоно-синій відсвіт його обмальовує руб залізного хреста, від чого той здається розпаленим, а також і величезний вінок з польових квіток, котрий тільки зараз поклали на нього… Молода красуня з карими, глибокими, як ніч, очима і темними довгими косами, вчителька, клопочеться біля самовара, поки її сестра розкладає закуски, брат відтикає фляшки, а останні метушаться, розшукуючи хмиз, котрий носять оберемком. Їм допомагають сторож, котрий повернувся, і його молода жінка… Тиша змінилась веселим вигуком молодих голосів. Цілу сю метушню прориває або пісня або молоді жваві жарти, або сміх, на котрий буцім відгукується повеселіла могила.
– Ну, здається все готово, – каже красуня, обводячи очима гурт: – усі тут… Наливай, Гнате!
Смуглявий парубійка, її брат, такий же чорнявий як і вона, бере фляшку і наливає вино, але раптом щось згадує і зупиняється.
– Стривайте, а Іван?
– Так, правда Івана ще нема, – підхоплюють усі. – Покличте ж його, чого він валантаєть?
Гнат прикладає руку до щоки і зо всієї сили гукає у нічну мглу:
– І-в-а-не… гов! Ждемо!
– І-ду-у! – несеться йому знизу відповідь…
Нарешті всі зібрались, смуглявий, присадкуватий українець перевізник Іван з густими вусами, що спускались аж на груди, в смушевій шапці, в короткій свиті, з люлькою в роті, теж стоїть в гурті і держить повну чарку вина. Жвавий Гнат швидко обертається до свого товариша-приятеля, єдиний поляк в цій купці українців, і каже йому, жартовливо усміхаючись:
– А нуте, пане шляхтич герба Огона, скажіть нам слово!
Той, жвавий, красун, стрункий, весело усміхається, бере чарку і піднімає на мене свої розумні веселі очі.
– Шляхтич герба Огона… Так! Задля вас, що родом від скитів, – каже він жартуючи: – а коли не від скитів, то у всякім разі мішанина обрів, чорних клобуків і берендеїв з славянами, задля вас ці слова: «шляхтич» і «герб» – пустий, дикий гук. Інакше не може і бути; згодьтесь, що у народа, котрий не має ні традицій, ні історії, бо ж яка справді це історія – дикі юнацькі напади, боротьба хочби і лицарська, позбавлена ясного розуміння справжніх ідеалів?!
– Однак… – перебиває його, спахнувши, красуня…
– Постривайте, дорога панно! – швидко перебиває її в свою чергу молодий панич, ввічливо кланяючись. – Я добре розумію, що ви хочете додати, краща з зірок любої України! Однак ви нас побили і відбились, чи так? Що ж, це правда, але ніскільки не зміняє становища діла! Побили, бо ми самі стали гнилі, а гнилі від того, що те, що колись було написано на нашому стязі, що складало наше «певне», ми замінили неправдою та брехнею. Проте, побивши і відбивши, ви поснули і замерли… Але це – відхиляння у бік, не об цім моя річ… Я хотів показати вам на те… що те, панове, що було вашою ахілесовою п’ятою, яко народа, що характеризує вас яко напів-азіатів, пішло вам на користь тепер. Брак історії і традиций допоміг вам раніш від нас вступити на той шлях, стягом котрого служить усе, чому вчив той, що лежить в цій незабутній могилі, великий поет… Вас ніщо не затримувало, не гальмувало, не відтягувало, у вас не було ваблячої шумихи минулості… І ось, я, шляхтич герба Огона, тут, біля цієї святої могили, підіймаю тост за вас, за наше єднання на цьому шляху, під цим стягом! Ну, що, панно?
Та усміхаючись, перша простягла до нього свою чарку. Гримнула гуртова пісня і коли вона замовкла, Гнат знов поналивав чарки і промовив до Івана.
– Ну, Іване, тепер ваша черга… Скажіть же нам слово…
– Що мені казати? – хмуриться Іван. – Я не вчений.
– Діло не в ученості…
Іван бере чарку, хмуриться ще більше, тягне свого довгого вуса, затим здіймає шапку і говорить:
– Ось що скажу я, чоловік простий… Хай на світі буде одна правда і любов між усіма… Хай буде так, як він заповів…
– Хто він?
– Хто?! – перепитує похмурий Іван. – А той, що лежить у тій могилі, он… Рядовий четвертого оренбурського лінійного батальона, ось хто! – каже він і вуси його нервово тіпаються.