6

Григорій Мачтет

Переклад Лесі Українки

Другої такої могили у нас нема… Багато у нас великих умів, поетів, сподвижників, але на долю їх святих могил не випало поки того, що випало на долю цієї… Багато ще літ мине, перш ніж ці могили стануть задля народа і нас тим, чим з’являється могила Шевченка для його земляків. Для них вона національна гордість і слава… Як би не розходились часто люди, але у всіх там є одно спільне, однаково близьке, однаково дороге, що зв’язує, могила рідного співця… що співав їм тільки про народ і його щастя… Ця одинока могила на високій береговій кручі Дніпра з її залізним хрестом, вбогою огорожею – народний пам’ятник.

Люблячі руки друзів-прихильників перенесли сюди дорогий порох співця, щоб його заповіту йому було видко з могили широкий Дніпро і рідну долину любої України, і з того часу цей глухий куточок коло Дніпра став святим місцем для краю.

Коли повз пробігає парохід, очі всіх обертаються до самотнього хреста, що високо підіймається на горі і се рідкість, щоб яка людина не зняла шапки під тихій шепіт людей: «Шевченко… Тарас Шевченко»! В цю хвилю зникає розділ на стани, щезає різниця літ, усі, і пошарпана сіра свитина і легка дорога чесуча, і вбогий і багатий, і старий і молодий, всі переживають одно і те ж…

Ця незабутня могила великого талану, люблячої душі, що був «кріпак», нарешті рівняє і єднає усіх. І кожну весну і літо, щороку, від роду до роду, біля цього хреста, на цю високу зелену гору, де-не-де вкриту старими мовчазними дубами, збігаються усі, щоб скинути з себе хоч на часину світовий клопіт і дрібниці щоденного життя, відпочити душею і пожити хоч день тим, що придавлювалось і глушилось туманом сірого буденного життя…

Тиха самотня могила так багато говорить серцю кожного, підіймає в душі стільки питань, будить стільки поснувших дум в голові, в цьому блакитному просторі, під впливом згадок про пісні незабутнього співця, повних коханням до народу, груди дишуть так вільно і легко, що чоловік наче оживає… Тут знайомляться люди і зустрічаються старі знайомі, біля огнищ розмовляють, співають пісні, згадують давнє, дихають тим, що заповів в своїх піснях великий співець… Чимсь молодим, здоровим, бадьорим, невмирущим віє від цих огнищ, розмов і пісень біля незабутньої могили.

Я лізу на гору по крутій, дуже протоптаній, стежці, прямуючи до самотньої чистої хати. Вона стоїть на ліво від могили і нижче її, захищена деревами, з маленьким городчиком з високими стеблами кукурузи і з невідмінними в Україні кущами рожі. Хата ділиться на дві половини, в одній живе сторож з жінкою; друга, чиста призначена для гостей, що приїздять на могилу. Мене привітно зустрічає молода, гарна жінка з дитинкою на руках, питає, чи не хочу я чаю, каже що тільки з годину, як з могили від’їхала купка гостей, котрих поїхав проводити її чоловік, сторож, але хутко повернеться, і запрошує мене у чисту половину, з свічкою в руці. На моє питання: хіба вона не боїться в такому глухому місци? – вона дивується трохи, і просто відмовляє.

– А чого нам боятись? Хіба ми з чоловіком гроші пильнуємо… Та й хіба ж найдеться такий чоловік, щоб зробив що лихе в такому місці?

Я входжу в простору чисту хату, заставлену, як у всіх хатах, дерев’яними ослінчиками… По середині стоїть простий білий стіл, а на ньому лежить «Кобзар». З стінки прямо проти дверей дивиться на мене, трошечки усміхаючись, тихими вдумливими очами і наче ховаючи під густими вусами усміх привітання, чудесний портрет поета без шапки (в якій завше його малюють) з відкритим великим лобом. Це мистецька копія одного з кращих наших малярів з відомого репінського портрета. Темна артистичної роботи рама уся уквітчана свіжими і пов’ялими пучками квіток і гарно вигаптованими українськими рушниками.

– Ось і Тарасова хата, – каже привітна хазяйка, – багато в ній народу перебувало, ге, і не перелічити! Посидьте, почитайте, самовар зараз закипить, а то може пройдете на могилу… Тепер там гарно, місяць ще світить!

Так, гарно, така чудова ніч не часто трапляється. Вже цілу годину сиджу біля дерев’яної огорожі могили і як вчарований, не зводжу очей з дивної панорами, що відкривається поперед мене. Унизу стемнілий Дніпро дрижить усіма зірочками, котрими всіяне небо. У праворуч від кручі довгою стьожкою тягнеться річна гладкість, котра в далечині здається світлішою і яснішою, ніж біля кручі, миготить голубеньким світом, освячена місяцем і незримо тоне в сріблястому річному тумані вельми фантастичних нарисів. Десь далеко, дуже далеко у самій густій глибині темряви стоять нерухомо червоно-сині цятки огнищ, наче огнисті очі… Тиша така глибока, що я чую, як б’ється мій пульс, як спахує папіроска…

Враз, пісня, ледве чутна, далека пісня, нерозбірний спів, мелодично-журливий голос котрого, то обриваючись, то знов оживаючи, плине десь глибоко і глухо у низу вкупі з течією річки… Якби я був суєвірним, я б напевне подумав, що це співають дніпрові русалки, граючись з відбиваючим у воді місяцем, котрих тільки і бракує для повної картини цієї ніжної, темної, фантастичної української ночі.

Прислухаєшся, і ніяк не вгадаєш: де і відки несуться ці ледве чутні голоси, чи річка їх несе, чи земля співає, а може співає це широка синя височінь з її падаючими зірочками… Але пісня росте, наближається, голос стає ясніший, я відрізняю жіночі і мужеські голоси, вони співають відоме: «Реве та стогне Дніпр широкий» і чари зникають, тепер нема сумніву, що пісня несеться з річки…

Іноді вона переривається, стає глухіша, коли човен з співцями повертає у заворот Дніпра і голос вдаряється об кручу, але затим відразу стає чутнішим, гучнішим, наче виростає, вийшовши з завороту. По голосу пісні я чую, як пливе цей незримий поки човен, все наближаючись… Але ось, де вже зовсім близько, у низу, пісня відразу переривається, замовкає і в тиші хтось вигукнув: «могила»!

– Дивіться, дивіться на хрест! – каже поспішаючись молодий збурений жіночий голос. – Чи ж не правда, здається начеб він простяг до нас у воздусі руки?!

Хвилина, і знов все мовчить… Але тільки хвилину, бо чиїсь зрушені груди не витримують:

– Вічна тобі пам’ять і слава, наш отче, з роду в рід, від віку й до віку, поки світить сонце і місяць, поки живе твоя Україна!

– Амінь! – підхоплюють молоді голоси і це «амінь» відгукнули і глибока мгла ночі, і клубки туману, і широка синя високість неба, і спляча земля, і моє серце, що сильно б’ється…