3
Григорій Мачтет
Переклад Лесі Українки
Нарешті, балагула підв’язана, закріплена, задля чого Лейба поступився добрим шматком мотузяної віжки, і ми знову плентаємось з герготанням, рипом, цьоканням, підіймаючи куряву густою хмарою.
Але ось, на щастя, курява зменшується, зникає, ми заїздимо у густий жовтий пісок і їдемо ще тихіше, ледве, ледве посуваючись уперед, не дивлючись на те, що Лейба ньокає з усієї сили і немилосердно б’є коней батогом.
Гаряче сонце прямо пече зверху, але спереду ясніє смуга лісу, темна, густа, в котру врізується піскуватий шлях, і всі ми відживаємо, чекаючи лісної цілющої свіжості, запашної прохолоди. Навіть ледве живі шкапи підбадьорились і силкуються бігти швидче, хоч, кажучи правду, це їм ніяк не вдається.
Помалу-малу, однак, густий темний ліс світліє і робиться виднішим, приваблюючи очі усякими тінями зеленого листя, що неначе виблискує на сонці, то знов здається чорною тінню, а дерева узлісся простягають до нас, наче дрімотні від спеки, широкі, буцім для привітання розгорнуті руки, рясні важкі віття.
Ще трохи нестерпучого сподівання, і глухі балабончики Лейбиної пари якось боязко дренчать у густій лісовій гущавині; коні зразу повеселішали і радісно махають хвостами і пирхають; наші очі, змучені блискучим світом, спочивають, а стомлені груди і пересохле горло жадненно п’ють бодьоряще вогке лісове повітря, скрізь наповнене змішаними запашними пахощами ліщини, липи, лісного деревія, щемелини і ромен-зілля… Десь сумує і співає в самоті горличка, десь відривчасто і полохливо насвистує очеретянка, стрибаючи з гілки на гілку… і відкілясь, зовсім здалека, наче припливаючи легкими запашними хвилями, глухо доноситься глибоке контральто: ку-ку! ку-ку! – смутне і таємне, самої журливої птиці…
– Як гарно! – зривається у мене несамохіть.
– Тепер гарно, а що тут перш було! – хитає докірливо головою повеселівший Лейба. – Тепер, хвалити Бога, повирубували, а хіба тут такий ліс був?! На сто миль один був ліс, аж за Київ…
Лейба очевидячки забув вже за пригоду з розкішною балагулою, через котру прийшлось поступитись віжками і тепер силкується загладити погане враження.
– Що тут тільки діялось! – хитає він головою.
– А що ж таке, Лейбо?
– Ай, що діялось! – каже він, трохи обертаючись. – Скільки тутечки розбійників було, ні проходу, ні проїзду… Ще за панщини, коли я зовсім маленький був і ще куди раніше, за козаків, коли й діда на світі не було! Ай, скільки тутечки і панів, і жидів різали… фа! – здригається з огидою Лейба, крутить носом і навіть спльовує…
Я знаю, які то ліси були тут, я розумію, від чого Лейба плює. В цих темних непролазних лісах ховалось ціле джерело невичерпаної енергії, з котрою колись народ обороняв своє право і волю; з цих глибоких таємнеч виливались незримі, нечутні струмочки, що збираючись разом, робились бурхливим, грізним морем народних розрухів, криваві хвилі котрого затоплювали часто усю долину від Случі до моря, нічого не розбираючи, не зупиняючись ні перед чим. Таємними стежками, крадькома проходили тут за порадою до Межигірського Спаса сміливі ватажки і посланці Запорожжя, тут складалось військо Остряниці, перше сильне народне військо, котре присилувало шляхетство боятись його…
Тут ховалась і зростала та невпинна енергія, з котрою Дорошенко добувався справити діло Богдана; відси гримнула потім страшна «Коліївщина», ця остання народна буря. В таємничі цих непролазних лісів спільники Гонти святили ножі для боротьби за свою правду і дожидали умовного [знаку] на сполох. Ці ж глибокі пущі, в тяжкі часи панщини, ховали усіх, хто не хотів миритись з цією панщиною, хто боровся з нею, навіть не маючи надії побороти, і котрих за це прославили в піснях і народних переказах.
Так чи інак, але ці темні, мовчазні ліси жили колись кипучим життям, бачили довговічну драму, шалену суперечку двох народів, двох розмаїтих початків, котрі несли ці народи, двох противостайних світоглядів шляхетства і народовства. Перше наступало, друге боролося, захищене рідним лісом. Так завше буває, коли у чужу суперечку замішується «третій», йому приходиться дуже скрутно, так скрутно приходилось тоді дідам і батькам Лейби, для котрого все це тільки розбійство та розбійники… Від того він і плює з огидою…
– Фа! – все ще здригається Лейба. – Хвалити Бога, зрубали… Теперечки настав другий мужик – тихий… Еге, зрубали…
Було колись – минулося, але воно зоставило свої могили та руїни, близькі серцю нащадків. Багато літ потім на цих могилах та руїнах росли тільки мертві квітки старої боротьби та ворогування, незабутих рахунків і недовірства, котрі додавали всьому якийсь безнадійно сумний, журливо мертвий вигляд. І ось тільки тепер з глибоких нетрів сирої, чорної землі вийшли другі сходи, барвисті, як зелень повійки, що оплітає сірий запорошений камінь, на котрих живою квіткою зростає вже зовсім інша, хоч би і та ідилія, котру я бачив і котрій підспівував жайворонок в блакиті, зігрітій сонцем… Але Лейба знов обертається до мене з підлесливим лицем.
– А чи можна спитати вас, пане? – питає він надто ласкаво і незважно.
– Що, Лейбо?
– Може у Каневі у вас є «папенька і маменька», або родичі?
– Ні, Лейбо, – кажу я, усміхаючись, – у мене там нікого нема, навіть знайомих… Але навіщо тобі?
– Навіщо?! Так! – відмовляє Лейба з тим же рухом, що і перш.
– Ну, ні… Кажи, навіщо?
– Так! Щоб мені з місця не зійти, коли не «так»! – клянеться Лейба. – А тільки звісно, дуже дивно, за чим пан їде у Канів, коли і служби нема, і нікого нема! – хитро ставить своє питання Лейба.
Я мимохіть сміюсь що, очевидячки осмілює Лейбу, і кажу йому:
– З Канева я поїду човном на могилу, чув?
– На могилу!?
Вже обидва і Хаїм і Лейба дивляться на мене здивовано і з недовір’ям, але через хвилину Лейба догадується…
– А… га! На могилу! – радісно кричить він. – Що понад Дніпром, чув! Туди, кажуть, багато панів їздить щороку… І пан туди?
– І я туди… Ну, а що ж ти ще знаєш про цю могилу?
– Що ж ми маємо знати, коли ми темні!? – хитрує Лейба, смикаючи плечима.
– Однак? Хто там похований?
– Хто?! – смикає Лейба плечима. – А Бог його знає хто, а тільки чув, що дуже розумний пан, котрий книжки писав.
– Дійсно так, Лейбо!
Моє стверджування ще більш осмілює Лейбу і він вже сам зачинає мову трохи згодом:
– Усяке кажуть, а тільки хто його знає…
– Що таке? – підхоплюю я. – Кажи, Лейбо, кажи!
– А те, – відмовляє Лейба, – що у того чоловіка розум за розум зійшов, кажуть…
– Як це так?
– А так… Він хотів так зробити, щоб все одна віра була…
– Одна віра?
– Еге ж… Щоб, значить, не було ні ляха, ні жида, ні руського, а все одна віра… Того ж його і поховано після смерті там, що ні одно кладовище до себе не приймало… Звісно, не наш, і не хоче приймати! Куди не понесуть, скрізь кажуть: нам не треба, несіть у друге місце!
Такого варіанта легенд, що починають складатись, я ще не чув і це мене дивує: чи це плід вдатної вигадки самого Лейби, або справді з’являється такий новий варіант. Лейба запевняє, але я знаю вже, що таке його запевняння, до того ж цей варіант не має нічого спільного з другими.
В глухих селах, що далеко від Дніпра, де ходить легенда, кажуть друге. Там жива поголоска зробила великого поета лицарем Нечаєм, або Дорошенком, своїм оборонцем, котрий поліг на березі Дніпра, де його вбила ворожа рука. Пісні його, котрі знають і співають усюди? – але який же народній лицар України не лишав після себе пісень, або народ не приписував їх йому?! Лицар і поет, творець пісень або дум, це улюблений, звичайний тип лицарів України, яким з’являє собі її народ… Та й правди тут багато…
Хіба поет, котрий виступає один, з відкритими грудьми, з піднятою правицею, на боротьбу зо всією кривдою, що оточає його, не той же лицар-перебієць? Хіба не зіходить він, як і той, за народ кров’ю, гарячі краплі котрої переливаються у чудові невмирущі пісні. І хіба ця віща пісня не рве так само ланцюгів неправди, як меч лицаря?
Але Лейбин варіант зовсім друге… Тут, певно, чоловік щось чув, щось схоплював на льоту, знав і про «розумні книжки», але все це уклав в рамки, котрі цілком відповідають Лейбиному духу і його жаданням. Дуже страшною була б задля Лейби думка не лежати на своєму загальному кладовищі, що могло б статись тільки тоді, колиб Лейба відступився від «своїх», тим то самотня могила співця викликала його на відповідні міркування, котрі при палких мріях могли перейти у своє власне твориво.
– Ой, Лейбо, здається, це твоя власна вигадка…
Але Лейба клянеться, що чув це від різних людей.
– Щоб мені не зійти! – Але він разом обриває і радісно показує у бік пужалном, де у ліво від дороги вимальовується довга біла коршма.
– Тутечки будемо попасати, – кричить він, наче зрадівши новій темі, – і пан може закусити! Добра коршма, все що треба є… Один німець держить!
Так і не вияснив я собі питання, звідки цей варіант; ми звертаєм до коршми з ньоканням і криками «вйо!», при чому від нетерпіння Лейба смикав ліктями і ногами… Разом з нами під’їхала стрічна балагула канівського підводчика, повнісінька жидів, котрі, зустрівши земляків, підняли страшенний гвалт, не те радісний, не те лайливий…
– Чого це ви сваритесь? – питаю Лейбу, шуткуючи.
Але Лейба думає, що я кажу це без жартів і поспішає мене заспокоїти.
– Борони Боже, хіба ми сваримось! Це ми «так»!