5
Григорій Мачтет
Переклад Лесі Українки
Тихий вечірній присмерк. Синє небо, вже не таке глибоке, і блідніє все більше і тільки захід тремтить ще смугами жовтогарячого та рожевого світа, помалу зникаючи у якійсь фіалковій сутіні. Смугова хмара прорізала довгим темним пружком ці гаснущі світові смуги і повисла над обрієм, немов птиця, що розкинула нерухомо величезні, тонкі крила; до ранка вона зникне, а тепер віщує знов на завтра спеку. Вечірній присмерк дихає живущою прохолодою, в котрій відпочиває все змучене спекою, і все потроху обхоплює тиха дрімота, а в горі спахує бліда жвава зірочка, до котрої ніяк не дійде цей засипаючий присмерк. Назустріч йому усміхається з блідого неба вузенький рогатий місяць, він любить ніжний присмерк, перевізник Охрім мовчки радіє, що молодик прийшовся йому з правого боку – це добра прикмета.
Я жадібно вдихаю бадьорне, вогке повітря, у котрому нероздільно змішались вкупі пахощі лугової трави і гаю, що ріс по берегу, світові проміння сутіні, річна вогкість і запах смоли нашого човна-дуба, на котрому переїздили Дніпро ще діди. Ми пливемо трохи не біля самої кручі високого берега в глибокій темряві, де вода відбивається чорним кольором і відки низька сторона лівобережжя здається неначе вкрита якимсь сіруватим кольором. Незахована береговою тінню кришталева гладкість річки, обмальована усіма вечірніми кольорами неба, а відбиваючими зірочками, з рогатим місяцем в глибині, повна пестощів і якоїсь таємнечі, дише смутком з легким усміхом, як спів української думи.
Щось згадується, якісь нерозбірні уривки пробігають мимо, щось щемить і якось мимоволі прорізується в пам’яті і обхоплює душу той важкий вкупі з тим ваблячий настрій, з яким було дитиною слухаєш казки про скарби водяного… Навколо така тиша, що я чую плюскання легенької хвильки, котра звивається коло носа нашого човна, що хутко пливе…
– Мабуть сом, – каже Охрім. – Ну, і здорова ж рибина!
І справді плюснуло щось велике, важке ляпнуло об воду і ляск від цього неначе дрижить і колихається у нерухомому повітрі. Присмерк стає все густішим, темна зоряна ніч незримо насувається на нього звідусюди. Охрім сильно б’є веслом і обминувши обміль, ми випливаємо з темної берегової тіні на середину річки, в густій глибині котрої колихаються, наче золоті краплі, відсвічуючи зірки. Уся річка блищить так само золотом, від того, що в потемнілому небі вже давно блискає безліч зірочок.
Десь з боку в низькій темній мглі лівобережжя блиснув червоно-синій відблиск огнища і на нас пахнуло злегка димком, котрий принесли незримі хвилі все більше насуваючої темряви. Ці ж хвилі приносять до нас відти і далеке ірзання і мелодійний голос сопілки. Здалека, в нерухомій тиші, її тремтячі тони чуються ще глибше, ще сумніше і здаються похожими на здавлене безслізне голосіння. Охрім, котрому очевидячки заважає і ця густа мгла ночі, і тиша, і безлюддя, і мовчання, наче підбадьорений цими голосами життя, не витримує. Він обертається до відблиску далекого огнища і глибоко вдихає дужою груддю повітря, силкуючись набрати його якомога більше.
– Еге… ге!! – несеться його довгий, тягучий вигук по воді, тихо віддаляючись в темну густу мглу, котра несе його далі ще тихше, начеб розтягуючи.
Так кричить самотний журавель, коли побачить здалека рідну зграю… Крик з протягом довго висить в повітрі, потім, наче вдарившись десь далеко, відскакує, глухо лунаючи, замирає і тоне без сліду. Наступає коротенька пауза могильної тиші і разом переривається відповідним гуком, котрий несеться здалеку, спочатку не міцно, а потім все дужчає і дужчає протягуючись, стає глибший і міцніший і нарешті вдаряється у берегову кручу.
– Конярі, – каже Охрім, прислухаючись до відповідного відклику, – коней стережуть… Лихо тепер з конями, пане, так і дивись, що вкрадуть… Аж за Дніпро заженуть, а там шукай вітра в полі… І таке пішло тепер конокрадство, що не знаєш, чи заводити тобі коней, чи не заводити…
– Від чого ж се так? – питаю я Охріма, котрому страшенно хочеться побалакати.
– А від того, – відмовляє задоволений Охрім, – що дуже народ охляв. З того недороду, що був, так зубожів, що хто найпершим господарем може був, то тепер останнім став… І поладнатися нема чим, бо й землі у кожного все менше та менше, та й земля гірше почала родити… Нема худоби – і гною нема, а гною нема, і хліба нема… Задовжились кругом і цілком зубожіли, ну, з того й кидається чоловік на все. Що раніш і в думці не ворушилось, на що й рука не підіймалася, тепер з біди та з горя, нічого, йде! Найкращий чоловік, здається, а дивишся, на погане йде! Ось воно як стало… А друге те, що жидів потурили зо всіх міст… Зібрали їх у кучу, а звісне діло, харчуватись чим-небудь треба, не росте хліб на вулицях, камінням дітей не нагодуєш… Ось і іде воно так…
– Ну, Охрім, – кажу я, -ти вже, здається надто. Послухати тебе, то й жити стане нудно…
Але Охрім докірливо хитає головою на мою річ.
– Ех, пане, от-то б то й є, що ви живете у великому місті і про нашу недолю не чуєте… Та й як вам побачити, або почути? А ось хочете, я вам розповім, що на світі буває, тільки послухайте.
Був собі чоловік, багатий, не багатий, а так собі з достатком чоловік, добрий господар. Усього в нього було досить, і хата добра, і худоба, і хліба запас, і всього, чого треба. Сім’я велика була, окрім нього та жінки, п’ятеро малоліток та старий сліпий дід, котрий сливе не сходив з печі, ну, а нічого, усе було гаразд, ніхто рук не простягав…
Тільки ось підійшов лихий рік, нічого у нього не вродило, навіть насіння не зібрав! Ну, перемагався чоловік, який був припас, з’їли, худобину одну за одною поспродував, як-не-як перемігся… Дасть Бог вродить, поладнають… Добре!
Тільки ось другий рік, ще гірше, ні травиці тобі, ні соломинки! Заголосили чоловік з жінкою, та що голосінням поробиш? Хоч і бачать, що кінець приходить, а жити все ж якось то треба… Стали останню худібку продавати, а ціна їй шаг, тільки одну шкуру й цінують. У самих нічим кормити, бо вже й стріху давно скормили, то й пустили все за шаг, ну, а на шаг таку сім’ю не прогодуєш… Діти плачуть з голоду, старий дід смерті собі просить, а узяти нічого і нема де, бо у всіх навкруги така ж бідота, а хто був бідніший, тому ще гірш приходилось.
Врешті жінка не витримала, померла; занедужала, кілька днів пролежала без пам’яті, та й віддала Богові душу… Ховати нема чим, хвалити Бога, батюшка був добрий, у довг поховав, потім, каже, віддаси, а труну люди запомогли зробити, хто дошку, хто пів дошки, так і зробили. Опустились у чоловіка руки і зовсім стерявся бідолаха з горя, нічого і змислити не може.
Пішла чутка, що запомога бідним іде, та тільки це село ніяк не хотіли записать в голодне, бо раніш лічилися багатирями, ну, і запомоги ніякої не було, викручуйтесь, значить, як хочете! Хто в цьому винуватий, хто його знає, один каже, що писар, другий, що старшина, третій, ще на когось, і не розбереш, а тільки так і не записали…
Ось і стали добрі хазяїни бідніші старців, хто з торбою пішов попідтинню; кому пощастило, за чверть ціни понаймалися на літню роботу і завдатки повідбирали, хто ще що там що, ну, а той чоловік друге надумав… Гордий був, не простягалася рука за милостинею, звик до шани, бо завше добрим хазяїном вважався, а на роботу найнятись і завдаток взяти не пощастило, ну, і вигадав своє…
В один торговий день, дивляться люди йде по місту між народ чоловік як сама смерть і двох старшеньких хлопчиків своїх на мотузку веде, наче телят поперед себе жене. Став серед базарю, та й вигукує:
– Гей, кричить, люди добрі, послухайте! Був я хазяїном, тепер ось купцем став… Увесь крам, який був, спродав, ось останнє продаю… Гей, люди добрі, хто з вас хоче паном стати – купуйте! Дві вільні козацькі душі, кричить, продаю, щоб тройко малих спасти!
Ось як, пане! гукає, а сам плаче…
– Ну, і що ж, Охріме?
– Ну, звісно що, відмовив Охрім: – пожалів його народ… Хоч і всім біда була, та громада великий чоловік, пане, громада все може! У декотрих сльози показались на очах, і відгорнула громада свої свити, як один чоловік і стала шукати по кишенях. Хто шаг тягне, хто три, а хто, дивись, і більше кладе… Повну шапку йому наскладали, а потім він підняв свиту, і у полу йому сипали.
Бери, чоловіче, кричать йому, та бери своїх хлопців, викупає їх у тебе громада. Хай ростуть в батька, яким ми тебе знаєм, та й громаду пам’ятають!
Кланяється чоловік на всі чотири сторони, від сліз слова не промовить, а тут ще й жид виходить з крамниці, що раніш в селі крамарював, поки було можна… Пізнав він чоловіка і сивою головою хитає.
– Ой, каже, Дмитро, невже ж і ти дійшов до такої біди?! Дивлюсь, каже, і своїм старим очам не вірю… Усяке бачив, а такого то ще й не гадав… Ох і жалко ж мені тебе! На, каже, і від мене візьми запомогу, знаю тебе, коли буде спромога, віддаси! Справляйся, добрий чоловіче!
І дав йому старий Сруль цілих десять карбованців. Уся громада, що була на базарі, здивувалася, а Дмитро йому у ноги вклонився.
– Спасибі, каже, Сруль, ніколи я тебе не забуду, а, дасть Бог, то може й відслужу… Не дасть Бог віку, дітям накажу! Хоч і другої ти з нами віри, а мабуть, Бог один у всіх і душа у всіх однакова!
Так ось, як воно, пане, буває… Ге, та ніяк вже і хрест видко!
Охрім вдарив веслом і повернув човен. Темна берегова круча розірвалась наче на дві глибокі балки і у просвіті визирнуло небо, вкрите зірочками… По другу сторону цього просвіту, з темної берегової кручі, наче врізавшись в зоряне небо, здавалось, плив до нас назустріч чорний хрест, а понад ним, трохи не доторкуючись до його верху, блищав дворогий вузький місяць. Здавалось, хтось кликав до себе в обійми, хтось простяг могутні руки для привітання… Охрім зняв шапку і побожно перехрестився.
– Царство йому небесне! Ось і могила, пане… такий же був простий мужик, пане, як і ми, ще й кріпак був – таке лихо бачив, якого ми і не знаємо, а Бог дав йому талан і на увесь світ прославив. Скільки людей тепер наїздить що літа на його могилу!
– А ти відаєш, чим він прославився?
– Як же не відати, пане! – відмовив Охрім. – Пісні складав, та все про нас, та нашу долю… Нехай йому земля пером!