4

Григорій Мачтет

Переклад Лесі Українки

Сонце все ще пече, і блискучі проміння його, просвічуючи крізь нечисті шибки і білу перкальову, досить брудну, завіску, лягають довгими жовтавими смугами на темний мальований стіл і немиту підлогу. У вікні б’ється велика муха, а воздух у малесенькій кімнатці душний, затхлий і тільки запах свіжого сіна моєї постелі перебиває трошки цю душну затхлість…

– Пане! ви ще спите? – питає Лейба, буцім і обережно, але настільки голосно, щоб безпремінно мене збудити.

– Ні, не сплю, – відмовляю я, позіхаючи. – А що?

– Нічого! – якось загадково сумно відмовляє Лейба. – А тільки я не знаю, що ми тепер будемо робити?

Я вдивляюсь і тільки тепер примічаю його сумний вигляд і відрізняю його зітхання.

– Як що робити? – кажу я ще не розуміючи. – Запрягати і їхати…

Але Лейба якось безпорадно б’є себе по ногах батогом.

– Їхати?! А коли моя коняка ногу розбила і далі не може йти… Ось яка пригода скоїлась! – каже він, важко зітхаючи.

Я схоплююсь і переполошеними очима дивлюся на Лейбу.

Він чує, що вже давно я загубив віру в нього, але безпомічно жалібний вигляд його виключає усякий сумнів, а в очах бачиться докір найменшому руху недовірства. Увесь Лейба – одне безнадійне зітхання туги та жалю. Так прикинутись міг би тільки найкращий артист, а не фірман Лейба, і я вірю йому цілком, забуваючи класичну пересторогу, що найкращі артисти не на кону, а в житті… Я турбуюсь, дорікаю Лейбу, вимовляю йому, що він піддурив мене, обіцяючи пишність, котра виявилась на ділі дохлими шкапами, але в душі я йому спочуваю і готовий тужити вкупі з ним… Він догадується об цім, присягається, що йому дуже мене шкода, такого пана, ах, такого гарного! – зітхає, проклинаючи свою долю і на моє питання: що робити? – відповідає жалібно, що є тільки один спосіб, умовитись з стрічним канівським фірманом, котрий все однаково, їде назад, бо віз людей тільки до цього села…

– Мені тільки дасте, що буде належатися за цей кінець! – щиро каже Лейба, – це, скільки схочете, бо, звісне діло, ви хороший пан, не скривдите бідного жидка!

Прикликаний балагула, чорний, з бородою трохи не до самих очей, з густими бровами, охоче згоджується везти мене, чому не запомогти доброму панові, за домовлені з Лейбою гроші, сам береться виплатити з них Лейбі, що йому належиться за кінець і править тільки доплати коповика… При цьому він каже мені, що він вже везе одного пана, теж дуже хорошого, і що я буду його попутчиком… Радіючи, що діло ладнається, я на все згоджуюсь і дарую бідолашному Лейбі коповика на чай. Лейба зітхає, роздякувався і зникає разом з чорним Абрумом.

Але не більш, як через годину я довідуюсь, що і в цьому ділі зрадливий Лейба зостався вірним собі. Ця скалічена нога коняки виявилася тим же, що й розкішна балагула і запевняння не спізнитись і всі інші обіщанки… Він простісінько зробив добрий гешефт, «замінив» мене чорному канівському Абруму, забравши усіх його пасажирів і поїхав назад, бо обом, і Лейбі й Абруму, було корисніше повернути до дому. Коли мій несподіваний супутник, з вусами, чорний, хвацького вигляду, з червоною околицею і кокардою вияснив мені усю цю подію, запевняючи мене чесним словом «благородного человека и русского дворянина», я не хотів вірити ні цьому слову, ні «русскому дворянину», хоч Абрум зазорливо мовчав, не відмовлявся і тільки ньокав на коней.

– Постривайте, ви зовсім не знаєте цієї жидівсько-польсько-хамської сторони! – образилась червона «околиця» на мою неймовірність…

Він вспів вже відрекомендуватись мені «страстотерпцем» на службі, а він так щедро служив обмоскалюванню, відкривав зраду, ловив злодіїв, вгамовував і замість заплати дізнавав одних неприємностей, коли начальство відбирало хрести та нагороди. «Постраждав» по виказу і попав під суд, після чого махнув рукою на службу:

– Хай, конче, гинуть, коли не вміють цінити людей! – і тепер він єсть агентом якоїсь фірми для скуповування хліба на винниці і бураків на цукрові фабрики.

Такі хвацькі «околиці» трапляються на окраїнах і поборених краях, куди їх викликають «служити ідеї», не маючи віри до місцевої людності. Вони лупцюють, батожать, годують жидів салом, поки не попадуться під суд, як оце мій супутник, після чого лають уряд, що не цінить вислуг, і пишуть слізні статті ображеної безвинності, посилаючи їх у підходячі газети, котрі стоять «на стороні»… Я не знаю, як з ними жити, але їхати разом, далебі моторошно…

– Помилуйте! – образливо продовжав він, обурюючись все більше і більше. – Та хіба тут люди!? – і він лається, аж захлипується… Галушки, пейси, усякі «вшендзє, бендзє», хіба це народ!? Вішати їх треба, коли хочете, щоб було що путяще, усіх вішати, інакше…

Але тут обертається чорний Абрум.

– А хто ж буде, дозвольте спитати, гроші платити та хліб сіяти, коли всіх вішати? – каже він здивовано.

Це отуманює «русского дворянина» своєю сміливістю… Спочатку він замовкає, сидить хвилину з відчиненим ротом, але потім у нерухомих очах спалахує огонь, а з губ зривається якесь шепотіння…

– Мм… о… о… в… чать!

Абрум миттю вужчає, але це не запомагає і ображений «дворянин» хапає його за рукав.

– Замінив? Кажи, замінив твій Лейба, а!? Признавайся, свиняче ухо, а то…

Абрум безпорадно звертається до мене.

– Ну, то що ж, – каже він, не стверджуючи і не відказуючись: – у бідного Лейби жінка вмирає… У бідного Лейби семеро дітей, котрих треба годувати, а хто їх нагодує? І чим тепер, скажіть, будь ласка, пане, бідолашному жидку заробити? І овес дорогий, і сіно дороге, а заробити нема де…

– Здихай! – шепоче ображена «околиця», але Абрум вже осміливсь, не звертає уваги на цю уставку, зовсім повертається до мене і каже далі: – Знову пан сказав, що мужик лінивий. А хто ж хліб сіє і молотить, коли мужик ледащо, дозвольте спитати? – каже він, протестуючи. – Що він горілку п’є? Так на теж і шинки ставлять, щоб він горілку пив…

Але «дворянин» не дає Абруму казати… Захлипаючись з пересердя і гніву, він повертається до мене, простягає руку в повітря, грізно тиче пальцем і шепоче злорадо і гнівно:

– Чуєте, чуєте, які ідеї, а?! В повітрі, кажу вам, носяться в повітрі…