2
Григорій Мачтет
Переклад Лесі Українки
Проїхали ми три версти, чотири, п’ять, а жидочок все не злазить… Проте я не нарікаю, він нам тепер як раз до ладу… На кожній версті Лейба страшенно кричить: «тпрр!», зупиняється і затим довго вовтузиться з віжками, котрі щоразу рвуться.
На такі випадки у нього є в глибоких кишенях усякі мотузочки, ганчірочки, вузлики, котрі Лейба витягає з прокльонами і лайкою, сердито тикаючи кулаками безвинних коней і так довго морочиться, що якби Хаїм йому не допомагав, ми б більше стояли, ніж їхали.
Кожен раз Лейба запевняє мене, що більше такої пригоди не буде, що це вже в останнє, що збруя дуже гарна, кращої не буває, але ось верста, і знов: «тпрр!», знов божіння, клятьба, бійка коней, мотузочки, вузлики і нові запевнення, що це «востаннє!!» Я вже не серджусь, не ремствую, не докоряю, на мене напала безнадійність і я зрозумів, що це вже така моя доля, з котрою нічого не поробиш.
Цілі хмари густого, чорного та гарячого пороху сунуться з нами, заволікаючи небо, сонце, порох цей заліплює очі, залазить у ніс, рот, запорошує зелень при дорозі, роблячи її брудно-сірого кольору. Рудого ж Лейбу він зробив чорнявим.
Порох цей душить, гнітить, доводить до паморок. Вгорі розпалене сонце ллє цілі потоки сліпучого огню-світа, і пекельна спека здається ще страшніша у цих хвилях гарячого пороху, котрий сунеться з нами і за нами, висить, наче нерухома хмара, понад балагулою… Хоч би хмариночка, хоч би малесенький вітерець! В цій гарячій куряві добре тільки оводам, котрі гуділи і крутились понад конями і балагулою, сідаючи інколи відпочити на спині Лейбиної жилетки, до котрої попришивані заповітні китички і стьожечки [Цицелес. Вони повинні нагадувати правовірному десять заповідей.]. балагула стрибає, трусить, рипить; Лейба або кричить «тпрр!» і вовтузиться, лаючись з хомутами, або скажено смикає ліктями і ньокає; а я зовсім втомився, знесилився, очумів від цієї спеки, пороху, трясіння балагули, згаги і від Лейбиного ньокання і тпрр!
Знесилився і очумів до того, що байдужно покорився усьому, як та вівця, не серджусь, не нарікаю, і, здається, потроху трачу пам’ять.
Хитрий Лейба відразу схоплює все це своїм єдиним, але за те надто зірким оком, швидко зрозумів все і перестає навіть перепрошувати за припинки і казати своє «це востаннє!»
Я безглуздо витріщився на Лейбину спину і в якійсь дрімоті, в забутті слухаю невтомне не те герготання, не те муркотіння, незрозуміле, крикливе, котрим два приятелі, Лейба і Хаїм, переказують один одному свої враження і думи. Іноді мені здається, що вони лаються або щось ділять. Але ось вони відразу замовкли і Лейба повертає до мене своє чорне від пороху лице, з боків котрого теліпаються двоє довгих позапилюваних пейсів.
– А що я вас спитаю, пане, – каже він якось особисто підлесливо і зупиняється, неначе вагаючись.
– Що, Лейбо? – питаю я в забутті.
– Може ви акцизник будете?
– Ні, не акцизник… А що?
– Так!
Лейба робить якийсь чудний рух головою і шиєю, йому здається, повинен цілком запевнити мене, що він питав справді тільки «так», хутко відвертається, голосно ньокає і кричить на коней, що ледве плентаються. Знов таж пилюка, ті ж штурхани, ті ж тпрр і впин, те ж герготання приятелів, і в забутті чую я що разу знайоме: справник, суддя, начальник і таке інше. Герготання це все дужчає, переходить в страшенну спірку, остру, гнівну, з чудернацькими рухами голови і плечей, і здається, що ось-ось дійде до справжньої бійки. Мені вже стало шкода Хаїма, котрому напевне прийдеться летіти сторч з передка.
Ще трохи… але вмить два приятелі замовкли разом, і Лейба знов повертається до мене і підлесливо питає:
– Може ви на яку службу їдете, пане?!
І він зазорливо вдивляється в моє лице цікавим оком. Мене обхопила така утома, така сонливість, що я відказую зовсім знехотя, сердито, крізь зуби:
– Ні, не на службу… навіщо тобі?
– Я так!
Знов той же чудний рух головою і шиєю, ньокання, немилосердне хвиськання ледве живих коней і герготання.
Як не забиті в мене памороки, я все ж таки догадуюсь, що невпинне герготання тичиться до моєї особи і що свої питання цікавий Лейба загадує далеко не «так»… Обом страшенно бажається домислитись або вияснити, хто я і до чого їду, а мої відповіді ще тільки більш дратують їх цікавість. Принаймні, погерготавши трохи, вони разом замовкли, і Лейба знов обертається до мене з питаючим поглядом. Але тут, перш ніж він встигнув роззявити рота, скоїлось щось вельми погане.
Балагула страшенно підскакує на вибоїнах, потім стогін, тріскотня, вона низько нахиляється у лівий бік, а переляканий Лейба з жахом хапається за полудрабок і несамовито кричить: «тпрр!!».
– А що?! – вигукую я з гнівом.
Але Лейба ані трішки не звертає уваги на мій гнів і тільки чухає потилицю та лається на всіх звісних йому мовах. Увесь цей ворох лайки відноситься, звичайно, до зламаної, трохи не зовсім впавшої балагули і не так до неї, як до одного мотузочка, котрим та була зв’язана, і котрий тріснув на вибоїні. Хаїм метушиться, стукотить, бігає, щось радить, але Лейба гукнув на нього з презирством: «ша» – і той якось скорчився і замовк.
Пилюка уляглася, і з боків я бачу в золотій пшениці білі постаті женців, залиті сліпучим соняшним світом, котрі підіймають голови і, притуливши долоні до очей, вдивляються у наш бік. Очевидячки така картина, яку вони побачили, була для них досить звичайна, бо роздивившись, вони знов нахиляються і жнуть, жнуть і жнуть, не розгинаючись, полискуючи на сонці блискучими серпами. Я лишаю приятелів лаятись біля балагули, а сам спотикаючись, підіймаючи цілі клубки чорного пороху, біжу по стерні до женців попрохати напитись води, хоч краплиною освіжити пересохле горло, і боючись, щоб вони не подумали по моїй бороді, що я жид.
– Я свій, – кажу женцям, – а не жид! Ради Господа, дайте напитись води!
Сивий дідусь в білій вишиваній сорочці, худий, жилуватий, підвівся перший, подивився на мене, лишив серпа і каже повагом, дивуючи мене:
– Нам усе однаково, що жид, що не жид… В писанію сказано: «Несть ни эллина, ни юдея»… Напийся, брате!
Я жадливо схоплюю простягнений до мене глек з водою, затулений чистою ганчіркою, жадливо підношу його до запеклих губ, хоч згага неначе б то і не так мене мучить. Може бути, я просто її не примічаю за тим чаруванням, з яким я дивлюсь на цю показну, гарну старечу постать.
– Спасибі! – кажу я, напившись холодної чистої води.
– Нема за що, брате, – наставляюче відповів старий, також не швидко, повагом: – не моє це, а Боже. Він дав усім людям… Чи далеко їдете?
– За Канів, діду…
– Куди ж це за Канів?
– У Каневі візьму човен на Шевченкову могилу… Чули?
– Як же не чути – чули, усміхаючись каже старий, – Тараса Григоровича? Вічная йому пам’ять!
– Амінь! – підтакує дідові тоненьке дівоче сопрано.
Я обертаюсь на це «амінь», в котрому стільки щирості і теплого почуття. Попереду других з серпом в руці стоїть засмалена жниця-підліток, з тонким, наче вилитим, гарним лицем і трохи насупивши брови, поважно дивиться карими очима на мене, чужу людину з далекої сторони… Я питаюче поглядаю на діда.
– Уперше на жнивах, – усміхається він у відповідь мені, ласкаво хитнувши головою на гарненьку онуку. – До сього часу тільки у школу ходила, коло книжок падькалась або що у хазяйстві… Ну, а тепер, бач, захотілось нашої праці спробувати… Візьми, та візьми, діду, причепилась як нявка. Ну, а хіба ж їй можна відмовити? Де ж пак! Хоч і жалко бо ще, молоде, а узяв, нічого з нею не поробиш! Ач яка виросла!
Дід дивиться ласкавим, радісним поглядом на онуку і шуткуючи нападається на неї, не перестаючи усміхатися:
– Ну, що – втомилась? Еге, не солодко, хоч і просилася? Видко мужича праця не те, що пісні співати, га?! заледащіла?!
Вона спалахнула як огонь і щоб доказати, що це не так, хутко нахиляється і мовчки підмахує блискучим серпом, котрий так і ходить, так і вилискується у її маленькій, але дужій руці.
– Ач, як кладе, як кладе! – радіє старий дід, усміхаючись, увесь сяючи гордовитим щастям. – Стій, Катре, годі, годі, спочинь! Краще скажи нам яку небудь пісню батька Шевченка. Ось і люди послухають.
Але Катря не хоче. Нахилившись низько понад серпом, вона стримує молоду задоволену усмішку і працює ще хутчій. Щасливий дід голосно сміється, а зверху весело підспівує йому дзвінкою відривчастою піснею жайворонок. Що кружляє та поринає у теплій блакиті, немов теж милується на цю сільську ідилію.