1

Григорій Мачтет

Переклад Лесі Українки

З фірманом я покінчив ще з вечора. Рудий, занадто меткий Лейба запевняє мене, що і коні і балагула будуть однаково чудесні, і що всі найкращі пани наймають завше його, Лейбу, бо другі фірмани нікуди не годяться. Я не міг не вірити, від того, що око Лейби не те, котре визволило його від військової служби, а видюще, світилося, здавалось, найщирішою правдою, а страшенне божіння і клятьба виключали усякий сумнів. Коли ж я хоч трошки виявляв неймовірність, він зараз же готовий був «ніколи не зійти з того місця, на котрому клявся». А те, що Лейба згодився везти мене за п’ять карбованців, хоч спочатку не розумів, як то можна поступитись хоч копійкою з десяти карбованців, котрі він з мене правив, і клявся, що не один фірман окрім його і за десять не повезе, зовсім зробило мене зичливим до нього.

– Ну, добре, Лейбо, так в шостій годині уранці… Дивись же не пізніше…

Лейба образливо смикнув плечима.

– В шостій! Пхе, навіщо в шостій. Я буду в п’ятій, а не в шостій, щоб мені з місця не зійти! Будьте спокійні, не спізнюсь…

Він виходить, лишаючи мені у заставу свій номер, і, на жаль, я йому вірю. У шостій вранці я вже зовсім готовий, напився чаю, спакувався і з нетерпінням чекаю його в затхлій кімнаті жидівського заїзду, котрих дуже багато в повітових містечках України. Минає півгодини, година, а Лейби все нема та й нема.

Я розпалююсь, в турбації посилаю за ним, відповідає «зараз», але все даремно… Тільки у восьмій, коли гаряче літнє сонечко починає прямо розпалювати повітря, повне пороху, його розкішна балагула загуркотіла коло ганку. Я чую страшенне «тирр» і цілий ворох божіння, клятьби і бажання «не зійти з місця», нарешті бачу на порозі Лейбу. Він усміхається, неначе нічого не було та ще мене ж підганяє.

– Швидче, пане, вже давно час! – наче з докором кричить він на своїм неможливім жаргоні. – Давно вже час їхати!

Це в кінець мене гніває, я спиняюсь і кажу йому червоний з пересердя:

– Я знаю, що давно вже час їхати, цілих дві години чекаю тебе! Чом ти так спізнився?

Все обличчя Лейби усміхається, все до найменшої смужечки, а єдине око дивиться надзвичайно приємно.

– Я це для вас, пане, – каже він і мене це так дивує, що мій гнів зараз стихає.

– Як це для мене? – питаю я здивовано.

– А так, для вас! Щоб мені не зійти з місця, коли не для вас! – клянеться Лейба. – Навіщо, думаю, рано будить хорошого пана? Хороші пани завше люблять спати довго, ну, і нехай собі!

Зі словами «ну і нехай собі» він зробив дуже приємний рух, призначений хорошим панам, що люблять довго спати. Але мені вже було не до Лейбиної брехні і не до його рухів.

Повний глибокого сум’ятіння стояв я біля балагули, що ледве держалась, усюди позв’язувана та позчеплювана мотузочками, запряжена парою ледве живих понурих шкап, і все ще не хотів вірити, що це та розкішна балагула і чудесні коні, що обіцяв Лейба.

– Що це таке? – питаю я з нерозумінням.

Лейба дивується, підіймає плечі і відповідає вільно.

– Це балагула, пане!

– А це… це?

– Це?! Звісно, що це… Це коні.

Така нахабність і крутійство зовсім виводить мене з терпіння. Я гнівно накидаюсь на Лейбу з докором, що балагула на першій же вибоїні розпадеться, а коні поздихають, не зробивши ні кроку, бо це не коні, а живі кістки та шкура, і доводжу Лейбу до того, що він з жахом б’є в долоні.

– Ця балагула розпадеться? Ці коні впадуть? Борони Боже, що це кажете, пане?! – кричить він, відступаючи на крок не те з ремством, не те здивовано. – Найкращі пани їздять, завше контенті, спитайте кого хочете. Такої другої балагули не знайдете в цілому місті, а на цих конях я зроблю у день сто миль. Ви дивитесь, пане, що вони такі худі? Але це краще, щоб мені не зійти з цього місця, коли не краще, бо як коні гладкі, вони нізащо так не побіжать.

Нас оточив цілий кагал Лейбиних приятелів і всі вони разом вихваляють і балагулу і коней і Лейбину їздню… Такого другого фірмана може і в цілому світі нема, він не дасть нікому обігнати себе! Навіть справник ніколи не їздить так швидко, як Лейба! І неначе щоб справдити хваління, ображений Лейба тикає навіщось ліву коняку у морду і грізно кричить: «ньо!»

– Щоб такі коні не побігли!? Пфе!

Нічого робити… Приголомшений гвалтом, божінням, клятьбою, я лізу у балагулу, котра страшенно рипить і хитається… Лейба гергочучи з приятелями то на один бік, то на другий, бере віжки і махає батогом; тоді саме в одну мить у балагулу ускочив один з його приятелів, кинув під себе великий клунок і сів, а Лейба сіпає ніжками і страшенно кричить: «вйо!». Балагула стрибає по каміннях, трусить так немилосердно, що я мимоволі хапаюсь рукою за передок, потім голосно кличу Лейбу, але той не обертається, наче не чує і ще більше лупцює коней.

Нарешті він обертається, неначе дуже здивований.

– Чого вам, пане?

– Як, чого? А це що? – показую йому на несподіваного попутчика.

– Це? – дивується Лейба. – Це жидочок один… йому зовсім близенько… Одна-дві версти! Хаїм, слухай, лізь до мене на передок. Пан добрий, позволяє.

Хаїм лізе на передок, усміхається, запевняє, що йому близько і дякує, а я сиджу, почуваючи себе ніяково від такого вчинку обох.

– Та як же це так, – пробую я ще змагатись. – У нас же не було договору за попутчика…

– Ой, і який же це попутчик? – відмовляє Лейба, неуважно здвигнувши плечима. – Хіба ж це попутчик? Це так собі жидочок, і все! Не сердьтесь, пане, я за те краще їхатиму…

І він починає безмилосердно лупцювати бідолашних шкап, гукати, ньокати, і ті скачуть якимсь чудернацьким галопом, важко підскакуючи усім тулубом, опускаючись і підіймаючись на одному місці… А Лейба все лупцює і кричить: «вйо, вйо!».