Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

6. Історичний песимізм Лесі Українки

Микола Жарких

Управління

Леся Українка не прощає християнству того самого, чого йому не прощала і вся гностична традиція – відмови визволяти світ в історичному часі, тепер-і-тут. Не прощає, інакше кажучи, конформістського погодження християнства з наявною, в різних формах поневолення, суспільною історією. В остаточному підсумку питання між двома таборами стоїть не про що, як про сенс історії – про те, чи можлива в історії духовна свобода, чи ні?

Відповідь Лесі Українки на це питання однозначно негативна. Рідко хто із сучасних їй мислителів зіставний з нею за пафосом історичного песимізму – просто-таки цілковитою відсутністю будь-яких історіософських ілюзій (с. 217 – 218).

У ряді творів Лесі Українки «наскрізним тлом виступає глибинна недовіра до майбутнього (щоб не сказати – страх перед ним)» (с. 220).

Історія не має сенсу так само, як не має її обертання Землі довкола Сонця.

Духовна свобода знаходиться всередині людини, і якщо людина хоче бути духовно свободною, то вона може нею бути за будь-яких умов, незалежно від якої б то не було історії. Інша справа, коли людина, з одного боку, хоче бути духовно свободною, а з другого боку, хоче стати секретарем райкому комсомолу, чи одержати Шевченківську премію, чи щоб її книга з викладом духовної свободи була видана на казенний кошт і предписана до обов’язкового вивчення у школах. Тут справді, бувають такі історичні періоди, коли за пориви до свободи нагороджують чинами й орденами, а бувають і такі, коли за ці самі пориви знищують книги і кидають авторів до в’язниць.

Але що може зробити начальство (яке часто в порядку самоцензури звуть «історією») з духовно вільною людиною, такою, яка повністю несе царство боже всередині себе? Не пригадую, хто з отців християнства писав: «Ну як мене можуть покарати? Вигнати – але бог буде зі мною хоч і на краю землі; забрати майно – але я прийшов у світ без майна і відійду з нього, не взявши ані шеляга; позбавити життя – але я все одно помру…»

Історичного песимізму у Лесі Українки нема – є здоровий оптимізм суспільного руху, який знаходиться на піднесенні і впевнено йде до перемоги. Оцю перемогу вона наближала своїми творами.