О.Забужко не розуміє текстів Лесі Українки
Микола Жарких
Управління
|
||
Увірувавши раз в аксіому про гностицизм Лесі Українки, О.Забужко сміливо й послідовно проводить цей погляд через всю свою книгу. Сміливість її полягає в тому, що вона не вагається записати й оприлюднити найабсурдніші із своїх тлумачень і побудов, якщо вони логічно випливають із аксіоми. Зокрема, вона систематично перекручує і фальсифікує зміст ясних слів Лесі Українки, демонструє якусь дивовижну сліпоту і глухоту на цю ясність – аби тільки провести свій гностичний погляд.
Приклад 1
О.Забужко цитує і пояснює вірш «Fiat nox!»:
«Хай буде тьма! – сказав наш бог земний» (курсив мій – оце ж він і є, «деміург» гностиків і маніхейців, «Сатанаїл» богумилів, Rex Mundi катарів… – О.З.) (с. 218).
Це така дурість, у порівнянні з якою усі попередні – просто ума палата. Бог земний в даному випадку – це цар Микола 2, або загальніше кажучи, зовнішня політична сила, яка гнобить Україну. Фальсифікація змісту цілком ясного політичного вірша Лесі Українки, запропонована О.Забужко, геть недоречна.
Приклад 2
О.Забужко цитує і коментує вірш «Légende des siécles»:
Стогнав він під напасницьким бичем,
тиранам груди пробивав мечем,
укупі з бранцями ридав він у полоні,
пророкував у гордім Вавілоні,
горів пожаром, в небо линув з димом,
і ріс, і падав з Карфагеном, з Римом,
і гартувався серед бучних чвар,
від різновірних мучився примар,
на міліон часток він поділився,
і все ж він ні на йоту не змінився.
Коли стрічав гурти рабів німих,
свій голос гучно подавав за них,
і в їх гіркій, давно минулій долі
все бачив образ рідної неволі.
Хто це такий, про кого мова? Перед нами доволі точний «пророцький» опис земних дій того самого первісного (єдиного) духа гностичної космології, або ж гегелівського абсолютного духа (с. 225).
Тлумачення О.Забужко нещасливе і разить якимось хворобливим небажанням розуміти цілком ясний текст Лесі Українки. Абсолютний дух існує тільки як абстрактна категорія в головах людей, і ніяких земних дій чинити не може. Земні дії чинять люди, а не дух – це ясно, як тричі нуль буде нуль. Так завжди розуміла земні події сама Леся Українка, і будь-яке видобування з її творів об’єктивного існування (= земних дій) бога (= абсолютного духа) є прямою фальсифікацією її творчості.
Якщо ми приймемо на хвилинку тлумачення О.Забужко, то перед нами постають тяжкі проблеми: як абсолютний дух може стогнати під бичем, якщо він знаходиться поза межами матеріального світу? Це питання, їй-богу, нітрохи не менше важливе за питання, чи ростуть у праведників в раю нігті і як вони їх стрижуть.
Якщо абсолютний дух здатен убивати тиранів, то, здається, даремно покарали Желябова та інших народовольців, які вбили царя Олександра 2. Суд не вник у справу і не збагнув, що тут діяв абсолютний дух, а народовольці геть ні до чого. Виходячи з цього відкриття О.Забужко, слід визнати, що вулицю в Києві назвали іменем Желябова не по заслугах і її треба перейменувати на вулицю Абсолютного духа.
Але з іншого боку, від здатності абсолютного духу вбивати можна мати користь для народного господарства. Справді, скільки років в Україні шукають убивць Євгена Щербаня, Вадима Гетьмана, Георгія Гонгадзе та Максима Курочкіна – і все ніяк не можуть нікого знайти. Тільки відкриття О.Забужко проливає світло на всі ці події: це абсолютний дух їх убив, а люди до цього непричетні. Отже, не варто й шукати – спускайтесь краще на дно.
Як абсолютний дух може горіти пожаром і линути в небо з димом, якщо він не є матеріальним? Яке йому діло до різновірних примар, якщо він – абсолютний?
Всі ці проблеми усуваються, якщо ми відмовимось від основного припущення – що тут фігурує абсолютний дух. Насправді тут ідеться про народ, про ідеальний образ народу, який прагне національного визволення. Це народ стогне під напасницьким бичем, народ в особі героїв-визволителів вбиває тиранів, народ співає думи про турецький полон, висловлюючи солідарність з бранцями, народ в особі своїх речників – ідеологів визвольної боротьби пророкує у Вавілоні (тут Леся Українка посилається сама на себе, на свою драматичну поему «У полоні»), народ гартувався серед бучних чвар Руїни, народ український був поділений на багато частин загарбниками, але він не змінився у прагненні національного визволення.
Народ український, визволившись сам, подає голос за тих, хто попав у рабство (хоча б своїм протестом проти ганебної окупації Іраку), і саме цього голосу панічно боїться населення Московського Кремля, вигадуючи, як йому оборонитись від «експорту помаранчевої революції».
Текст Лесі Українки абсолютно ясний, і зрозуміти його інакше просто не можна. Мені навіть незручно його коментувати, бо коментарі в даному випадку тільки відволікають увагу від карбованих рядків, а розуміння не додають. Отже, якщо О.Забужко зуміла заплутатись в цьому тексті, то тільки з власного бажання вкласти в нього невластивий зміст. Даремна праця!
Приклад 3
О.Забужко цитує «Камінного господаря» у такий спосіб:
Кохання в мене в серці, наче кров / у чаші таємній святого Грааля (с. 467)
Я мушу сказати, що у Лесі Українки стоїть «Граля», не «Грааля». Ясна річ, вона знала, що з двома а правильніше, але одне а потрібне для розміру (двоскладовий вірш з наголосом на другому складі – ямб зветься, є такий літературний термін). Леся Українка скаржилася свого часу:
Адже, наприклад, «Вісник» все «виробляє» форму моїх віршованих творів, хоча я виразно просила «лишити мої гріхи на моїм сумлінні», виробляє старанно – аж до повної руїни розміру… [лист до Н. К. Кибальчич, 24.10.1910 р.]
Але всі ці заперечення даремні, і О.Забужко продовжує руйнувати розмір:
І Бертольдо потрудився…
Приклад 4.
О.Забужко коментує драматичну поему «На полі крові»:
Юда, нічогісінько не второпавши в Ісусовій проповіді, точніше, второпавши рівно стільки, скільки Служебка з підслуханої Лицаревої промови, – а саме, що через цього пророка йому, простому каріотському селюкові, відкривається шлях до панування, і то не над «якимсь там хутірцем у Каріоті», а над «народами всього світу» (с. 582).
Добра була євангельська настанова – перш ніж добувати соломинку з ока ближнього, витягнути гілляку із власного – та якось вона лишилась геть не зауваженою феміністичною критикою. О.Забужко поспішно і безпідставно звинувачує Юду в нерозуміння проповіді Ісуса. Насправді тут О.Забужко не розуміє тексту Лесі Українки.
Що написано у Лесі Українки?
Юда
Ти думаєш, що він задовольнився б
якимсь там хуторцем у Каріоті?
Ні, він хотів – усе або нічого!
Тобто в тексті Лесі Українки цими словами Юда пояснює наміри Ісуса, а О.Забужко пише, буцімто таким був намір Юди. Це – елементарне нерозуміння змісту написаного.
Далі О.Забужко приписує Юді намір панувати над «народами всього світу» і бере ці слова в лапки неначе якусь цитату. Але такої цитати нема ані в тексті поеми «На полі крові», ані взагалі в жодному з творів Лесі Українки (я перевіряв повнотекстовим пошуком по власному сайту, так що заперечувати марно). Тут О.Забужко помиляється в квадраті – і обґрунтуванням своєї думки через неіснуючу цитату, і через приписування Юді такого наміру, якого він у поемі не висловлював.
Приклад 5.
О.Забужко коментує драму поему «Лісова пісня»:
Мавка спускається в український Ад-Аїд-Гадес наслідком власного вільного вибору, укладеної з дияволом угоди (с. 273).
Той, що в скалі сидить – це справді якась ворожа сила, щось подібне до сатани. І я це знав завжди, ще від першого прочитання «Лісової пісні» у школі. В тому, що це розуміння записане (на с. 272), я ще великого відкриття не бачу. А от угода Мавки з дияволом – то справді щось нечувано нове; шкода тільки, що воно ніяк не пов’язане з текстом Лесі Українки. У первісному варіанті була сцена укладання угоди між Левом і Куцем, викреслена в остаточному варіанті, але угода Мавки є недоречною фантазією О.Забужко.
Ця незграбна фантазія знадобилась авторці для того, щоб оголосити «Лісову пісню» українською версією «Фауста» («Я планов наших люблю громадьё…»). А наявність такої української версії, за якимись неясними для мене феміністичними розрахунками, має підкріплювати думку про гностицизм Лесі Українки.
Звичайно, простіше було б покинути той гностицизм – тоді й Фауст не знадобився би, і не довелось би вигадувати неіснуючий договір Мавки. Але авторка не шукає простих шляхів.
Приклад 6.
Нерозуміння цитованих текстів у О.Забужко не обмежується самою Лесею Українкою, а поширюється і на інших авторів. Вона цитує і коментує вірш Якова Драгоманова (з поч. 19 ст.):
О, Аристидов век, о, век Алкивиада!
Отчизна Пиндара, Сократа, Мильтиада,
Что ныне жребий твой?
Чей меч, защитник прав, свободы, чести, славы,
Сверкает на твоих пустующих полях?
Отчизна славных душ заржавела в цепях.
На их заброшенных гробах
Бушует буйный сын кровавого пророка!..
Навіть сьогоднішньому не надто освіченому читачеві зрозуміло, що це не «про Грецію», а таки «про Україну». Питома менталітетові «шляхетської нації» апеляція до меча як оборонця «прав і вольностей», як і алюзія до російського самодержця – «буйного сина кривавого пророка» – точніше координують алегорію у просторі і часі (с. 357 – 358).
Цей вірш стосується боротьби Греції проти турецького панування, яка розгорілась на початку 19 ст. Турецький султан – буйний син кривавого пророка (Мухамеда) – тримає Грецію в кайданах. Ніякої алюзії до російського царя тут нема. Коментар О.Забужко є нездалим і не відповідає загалом легко зрозумілому тексту.
Висновок: «Не бреши, як не маєш хисту». Елементарне нерозуміння змісту написаного Лесею Українкою ставить всі інші «здобутки» О.Забужко поза межами критики. Критикуючи такі божевільні тези, недовго і самому потрапити до психіатричної лікарні.
Помилкові інтерпретації ясних текстів виникають у О.Забужко для «обґрунтування» її гностичних теорем. Вартість такого обґрунтування ніяка. Якби не було системних помилок, такі перекручення змісту були б непотрібні.