Лесю Українку помилково зараховано до філософів

Микола Жарких

О.Забужко цитує такі слова Ю.Шевельова: «Не можна писати історії новітньої української філософії, обминувши творчість Лесі Українки». Авторка солідаризується з цими словами і знаходить, що у драмі «Руфін і Прісцілла» «всі її історіософські погляди систематизовано в цілісну, струнку концепцію» (с. 170).

Напевно, шановний професор пожартував! А Оксана Забужко, котра – відома річ! – жартів не розуміє, сприйняла ці слова буквально.

Насправді ці слова (принаймні у вигляді цитати, поза контекстом) виглядають гірким жартом. Виглядає так, що української філософії взагалі не існує і вона потребує для себе славних імен хоча б заради одного тільки числа. І це сталось у країні, де професійні виклади філософії провадились принаймні з 2 пол. 17 ст. (у добре всім знаному Києво-Могилянському колегіумі та у менше відомих Львівському університеті й Замойській академії); де на кінець 19 ст. було чотири університети (у Львові, Харкові, Києві та Одесі), в кожному з яких була кафедра філософії (а це таки осередки професійних філософських студій); в Російській імперії на той час випускались три спеціальних філософських журнали («Вера и разум» виходив з 1884 року, «Философский трёхмесячник» – з 1885 р., «Вопросы философии и психологии» – з 1889 р.); зрештою, в цей час (у 1900 р.) у Парижі відбувся перший міжнародний філософський конгрес.

І яке ж відношення до цієї професійної філософської діяльності мала Леся Українка?

1. Вона не навчалась на філософському факультеті.

2. Вона не посідала кафедри філософії і не викладала філософію.

3. Вона не опублікувала жодної статті у філософських журналах.

4. Вона не написала жодної спеціальної філософської праці.

5. Вона не брала участі у філософських товариствах і паризькому конгресі.

Цей перелік можна продовжувати, але ясно, що Лесю Українку зараховано до історії філософії «оплошно и не справясь с делом». Вона служила по іншому відомству – художньої літератури.

Ентузіасти зміцнення української філософії коштом Лесі Українки, здається, плутають світогляд і філософію. Світогляд має кожна людина. Кожен має якесь уявлення про те, чому сонце зранку сходить, а ввечері заходить (натурфілософія), що є добре, а що погане (етика), що є красивим (естетика). Має такий світогляд і письменник; він виражає його у своїх творах, і тому твори можуть бути джерелом для реконструкції світогляду.

Філософія, простою мовою, це світогляд упорядкований, усвідомлений, теоретично осмислений, відділений від інших видів розумової діяльності і викладений у систематичній формі (запевно, не-художній!). Для того, щоб бути письменником, треба мати ясний світогляд, тобто чітко розуміти, що треба сказати людям; але від ясного світогляду до теоретичної системи абстрактних понять лежить дуже довгий шлях, і далеко не кожен письменник має освіту, здібності й нахил до такого теоретизування (Леся Українка однозначно нічого цього не мала).

Тому при кожній реконструкції світогляду письменника за художніми творами є небезпека надати цим поглядам більш струнку, теоретичну і абстрактну форму, ніж вона була у письменника, видати власні погляди критика-реконструктора за питомі. Ми ще побачимо приклади таких невдалих реконструкцій у книзі О.Забужко.

Що ж стосується історіософії, то мені відомий тільки один художній твір, який без натяжки можна розглядати в цьому контексті. Я говорю про роман Л.Толстого «Війна і мир», власне про епілог, де автор узагальнює історичний матеріал роману і формулює свої погляди на причини історичних явищ прямо, мовою абстрактних понять, а не мовою художніх образів.

Досить порівняти цей текст з драмою «Руфін і Прісцілла», щоб переконатись, що остання до історіософії не має ніякого відношення. В драмі не йдеться ані про категорію причини, ані про наслідок, ані про історичний процес, – коротко кажучи, немає жодного терміну, який належить до історіософії. Тому намагання О.Забужко видобути якусь «історіософію» з цієї драми є довільними фантазіями.