Помилкові погляди О.Забужко на суспільне становище Лесі Українки

Микола Жарких

Як ми бачили вище, О.Забужко не любить слова «народ» і того поняття, яке воно означає. Замість застарілого «народу» вона скрізь вживає вираз «локальна спільнота», який в принципі означає те саме, але складається з інших літер. Ця нелюбов до народу набуває в неї комічного і навіть гротескового характеру, коли вона намагається заперечити приналежність Лесі Українки до українського народу і записати її у шляхтянки та аристократки.

О.Забужко розглядає підручник української літератури і знаходить там таке:

Леся Українка – «дворянка, дочь действительного статского советника» – виявляється поскромленою до рангу дочки «повітового службовця-юриста», а княжий нащадок М.Старицький з’являється на світ у «дрібномаєтній поміщицькій родині» (с. 134 і знову на с. 324: М.Старицький походив з князів Рюриковичів, а графство Шептицькі належали до найстаровинніших і найславніших боярських родів Галицької Русі).

Вона вважає такі характеристики неправильними і називає їх «розкуркуленням». Оскільки тут ідеться про факти та їх оцінку, а не просто «рой созвучий золотых», то я спробую розібратись, хто має рацію.

Історія князів Старицьких коротка і трагічна. Стариця – це маленьке місто на Волзі вище Твері. В 1519 році московський великий князь Василь Іванович надав це місто в уділ своєму брату Андрію (1490 – 1537 рр.). В 1537 році, за правління великого князя Івана Васильовича (майбутнього Грізного царя, якому тоді було лише 7 років) Андрія заарештували як небезпечного претендента на престол і вкинули до в’язниці разом з дружиною і малим сином Володимиром. Андрій того ж року помер в ув’язненні.

Його син Володимир (біля 1534 – 1569 рр.) в 1542 році був звільнений і йому повернули уділ його батька, в т.ч. і Старицю, але уряд йому не довіряв. Для підозрінь та інтриг були підстави, бо в 1553 році, коли цар Іван тяжко захворів, частина московської знаті висунула Володимира Андрійовича його наступником. Цар чинив різноманітні утиски своєму двоюрідному брату, а 9 жовтня 1569 року Володимир за наказом царя прийняв смертельну отруту. Разом з князем були отруєні його дружина Євдокія Романівна з Одоєвських та їх дочка Євдокія. Ще через день, 11 жовтня, опричники стратили його матір Євдокію, удову по князеві Андрію.

Син Володимира князь Василь (бл.1555 – 1574 рр.) якось оминув цю страшну опалу, але у Стариці не князював і помер, не залишивши потомства, у 1574 році.

Про цю трагедію докладно пише Руслан Скринніков у своїй книзі «Царство террора» (Спб.: 1992 р.), і якщо цю книгу знають і читають фізики-теоретики, то тим більше мали б читати наші гуманітарії…

Отже, на прикладі князів Старицьких ми виразно бачимо, що князівська корона знімається тільки разом із головою. Якщо нашого Михайла Петровича Старицького, який народився в 1840 році у селі Кліщинці на Полтавщині в дрібнодворянській офіцерській родині, царський уряд не вкинув у тюрму і не стратив, то тільки тому, що його не вважали за «того» Старицького і претендента на престол.

Недоречні фантазії О.Забужко на тему князівства Старицьких показують, що для сучасних малоросів важливо доторкнутись до князівства хоч яким-небудь місцем. Відсутність справжньої української аристократії неможливо замінити вигадками.

Що ж стосується Лесиного батька Петра Антоновича Косача, то він, скінчивши правничий факультет Київського університету в 1864 р., тоді ж отримав першу посаду – кандидат на судового слідчого в Київській палаті карного суду. Через неповних два роки, у 1866 р., його затверджено головою Новоград-Волинського з’їзду мирових посередників. Це був великий службовий успіх 25-річного юриста, але далі за все життя він по службовій драбині не просунувся: в різних повітах Волинської губернії він займав посади голови з’їзду мирових посередників або повітового маршалка (предводителя дворянства). Слід знати, що за положенням про з’їзди мирових посередників, якщо у повіті був маршалок, то він одночасно за посадою був і головою з’їзду; тобто ці дві посади були більш-менш рівноцінні. Він отримував за вислугу років чини і справді дослужився до дійсного статського радника (чин 4-го рангу, згідно табелі про ранги, дорівнював армійському чину генерал-майора). Але високі чини не означали автоматично великого впливу в бюрократичній системі Російської імперії. Якщо в свого губернського начальства П.А.Косач, напевно, користувався повагою і впливом, то будь-який секретар Сенату дивився на таку повітову дрібноту згори вниз.

Отже, в особі П.А.Косача ми справді маємо діяча повітового масштабу. Визначення підручника слід визнати правильними.

Важливо також відзначити, що всі свої успіхи в житті Петро Антонович здобув виключно своїми власними зусиллями. Він – яскравий self made man, чоловік, який створив себе сам (в середині 19 ст. таких людей в Російській імперії звали різночинцями). Дворянське походження тільки полегшувало йому здобуття вищої освіти, але не давало йому ані матеріального забезпечення (у своєму рідному Мглині П.А.Косач ніякої нерухомості не мав), ані службової протекції через родичів на високих посадах. Тому О.Забужко глибоко помиляється, коли визначає родину П.А.Косача як аристократичну і шляхетську:

Шляхетська «генеалогічно зорієнтована» свідомість (с. 133), невитравна шляхетська гординя (с. 142), елемент явної аристократичної салоновості (с. 142), прикмета невитравного салонового аристократизму (с. 179) Стовідсотково аристократичний погляд Лесі Українки (с. 444).

Микось міг би розуміти, що подібний trafique зовсім не в традиціях нашої сім’ї. [Лист Лесі Українки до сестри Ольги 28.11.1897 р.] – це промовляє та сама родова погорда аристократки до «духу капіталізму», до всякого «торжища» (с. 327).

Забрехавшись, О.Забужко сама себе спростовує:

Імперську аристократію як клас українці, з їхнім суто «буржуазним» культом праці, зневажали як пустопорожню, самі себе з нею ніяким чином не ідентифікували, навіть коли формально до неї належали (с. 444 – 445).

О.Забужко зве «аристократизмом» відданість і служіння ідеалу. Але такий вжиток слів є неправильним, робить неможливим розуміння її тексту і дискусію над ним.

Нормальний для старої шляхти етичний кодекс (с. 100) – знищення листів. Шляхетський етичний кодекс наказував знищувати листи (с. 286).

Тут О.Забужко трохи помиляється. Насправді ніякого «шляхетського етичного кодексу» не існувало (жодна людина не вказала твору з такою назвою, а кодекс – це таки щось записане). От моральний кодекс будівника комунізму насправді був, і є записаний у книзі під назвою «Програма КПРС». Леся Українка знищувала свої листи з двох цілком раціональних причин: по-перше, через часті переїзди; по-друге, через постійну загрозу наїзду поліції. Ось що вона писала матері 6.02.1907 р. після свого арешту:

Добре, що мої уліти всі дома зостались, а листів сливе не було, бо я взагалі не бачу потреби збирати архів – без нього далеко приємніше жити, а то от, наприклад, ти нащось замкнула у вертіко пару одкриток Галайди до мене, то їх все одно забрали куди не слід. Положим, картки самі пустячні, як взагалі буває, але я не люблю, щоб і конверти з моїх листів діставались в чужі руки.

Леся Українка прекрасно розуміла, що вилучені в неї листи можуть скомпрометувати їх авторів і підвести їх під поліційні репресії. Тобто можна сказати, що Леся Українка нищила свої листи з конспіративних міркувань, дбаючи про безпеку своїх товаришів. Цього геть не розуміє О.Забужко і запускається в недоречні фантазії.