9.04.1902 р. До М. В. Кривинюка

Не перепрошуйте, дорогий брате, бо я ж не така педантка, щоб не розуміти, як то часом людині буває не до листів. А щодо «легіона чортів», то й вони не найсильніші, і проти них знаходиться сила; знайдеться вона і в Вас.

Від Тр[уша] мала сьогодні картку з Риму, — в Сан-Ремо він не буде, бо за тиждень спішить до Косова «гагілки малювати». Ну, значить, «чи твоє нещастя, чи моя недоля», тільки в Італії не зустрінемось.

Справи з виданнями мене не тішать, надто Буковина зрадила мої надії! Сім[ович] писав мені (вчора) про се, — та я справді щось не розберу, наскільки він винен, чи ні. На таких просторах, та ще при слов’янській «точності ділового стилю» дуже трудно розібрати, хто прав, хто винуват. Та, зрештою, і таке розбирання не дуже поможе.

Лях. я сьогодні напишу, до речі маю і деякі інші справи до нього. Він не тільки не дуже акуратний, а навіть дуже неакуратний, і визначна прикмета його неакуратности та, що спочатку він ще здатний взятись пильно до діла, але під кінець (тоді, коли найпотрібніше) його конечне мусить хтось тягти на буксирі всіма способами, і просьбою і грозьбою, і то не абиякою грозьбою, коли вже сам не може ділом помогти. Я се знаю і з розповідів Д-вих і з власних спостережень над тим, як кінчалось дядькове видання Бакуніна: досить сказати, що німецький переклад (початий тоді, як уже перші коректи оригіналу були), перегнав все таки видання оригіналу на півроку, коли не більш. Постараюсь «промовити до його сумління», наскільки мені красномовності і лірики стане.

Скажіть, яка, власне, частина «Ткачів» загублена? Я про се вперше чую. Я готова доповнити, відновити перекладом, маю тут німецький оригінал, а своєї черновки — тільки уривок першої дії (копія його була у переписчиків), але решта черновки у переписчиків була і — я в тім не сумніваюсь — «загула». «Ох, ти горе, горе — не біда!» з українськими видавцями, переписчиками і як там ще звуться ті, від кого залежать fata libellorum.

Я не зовсім зрозуміла, чи мають «Ткачі» видаватись у Львові? Бо вони мали вийти по той бік.

Італійські речі, що я хотіла прислати, єсть белетристика (по-моєму високо артистична) з соціалістичним духом, та цікава скоріш для городян (робітників), ніж для селян. На жаль, Сан-Ремо курортна дірка і я тут цікавих «собратів» не знайшла, через те і в певній белетр[истичній] літературі не могла гаразд поінформуватись (що знайшла, то більш-менш випадком, Dei gratia), a тутешня теоретична для наших анальфабетів не годиться, бо вона або дуже вже теоретична і тоді високим «штилем» зложена, або коли по стилю приступніша, то рощитана дуже на місцеві обставини. З того можна б робити хіба компіляції, але не переклади, та я ще для таких досить трудних компіляцій не маю потрібного «розширення прав», бо його і на легенькі переклади не завжди стає.

Мій італійський коректор ні французької, ні німецької мови не знає, хіба прийшлось би втаємничити двох: одного, що знає сі дві мови і італійську в тім же розмірі, що й я (в політичнім відношенні ся людина абсолютно чесна, але індиферентна щодо акції), а другого — того, що я раніш Вам писала. Отже, рішайте. Зрештою, я тут пробуду ще місяць, або й трохи більше, то маєте час надуматись. Коли то що не дуже велике і не дуже трудного стилю, то я, може, і без помочі справлюсь.

«Балада про мол» нічого собі, не без іскри, тільки Ваша правда, що без людей було б ліпше, а крім того, на мою думку, відтінків трохи замало, одразу заголосна і зависока нота взята і через те трохи томить, та ще, мушу сказати, що музика фрази часто нарушається невидержкою ритму і ненатуральною розстановкою слів, але се остатнє перекладчик мусів би старатись поправити. Я, може, перекладу її, подумаю.

А щодо лікарських приписів і мого здоров’я, то напишу Вам, що знаю сама про те, але прошу Вас абсолютно ні з ким про те не говорити (я сама тепер кажу, кому треба, а пізніше, літом, скажу особисто всім близьким людям, «кому о том ведать надлежит»). У мене лікар знаходить «верхушечный процесс в правом легком» і хоч туберкульозні бацили при аналізі не об’явились, але то ще не доказ, каже лікар, що їх у мене нема, тільки доказ, що «распадение» ще не почалось; впрочім, можливо (знов таки слова лікаря), що процес і не інфекційний, а просто катаральний, на се деяку, але нерішучу, надію дає та обставина, що гарячки нема (підвищення на 0,5° буває, але то ще неважно); тільки то практично неважно, чи катарально-простудний, чи інфекційний процес, бо грунт для сухот і в тім і в другім випадку однаковий, та й спосіб курації однаковий. Процес той лікар вважає зовсім «излечимым», але все ж не таким, щоб на нього не варт було вважати, надто при моєму ідеальному організмі.

Перспектива така: коли два роки я буду жити обережно, в добрих кліматичних і гігієнічних умовах і т. д. і т. д., не наражаючись на всякі «случайности», то можу на третій рік радикально видужати від того процесу і мати певну гарантію, що далі житиму по-людськи; коли ж буду не дбати про себе, попаду в лихі умови, або нахопиться якась погана «случайность», то процес може піти так, «что никакие санатории не спасут».

Скажу Вам щиро, що мені було приємно (не в іронічнім значенні) чути таку виразну і толкову мову. Я люблю im Klaren stehen, а всякого «замилювання очей» ненавиджу. До того ж се перспектива взагалі не найгірша, і я склонна думати, що таки можу видужати радикально, бо в мене організм, хоч і поганий, та упертий і здатний до значної боротьби. Для утворення потрібних умов все таки є матеріальна можливість (хоч сього я точно не знаю, в якій мірі), а мій настрій тепер такий, що мені здається, що таки варто бути здоровій, коли вже треба взагалі жити, та й приємніше вмирати від чогось хоч трошки веселішого, ніж сухоти, що завжди вимучать і пацієнта і всіх його близьких до краю, та вже аж тоді капут зроблять; далеко веселіше вмерти, ну, хоч на барикаді, та при такій силі, як у мене тепер, і на барикаду не приймуть, бо тільки «обуза» лишня з таких «борців».

Се я говорю не для того, що взагалі хутко збираюсь вмирати, далебі, ні, а так собі, прийшлось до слова. Я зовсім тепер не так мрачно настроєна, власне остатнього часу. Все таки ще багато є на світі такого, для чого варто було б і пожити і попрацювати. Як подумати гаразд, то я таки мало жила за 31 рік своєї присутности на світі, років зо два було інтенсивного життя, а то все не то вже півжиття, а 1/4 або 1/10 життя, всього разом мені тепер і 16 літ ще не скінчилось, коли міряти до середньої інтенсивності. Та й не тільки мало жила, але й мало працювала, а се ще гірше. Чорт зна куди і сила й час ішли… Се знов таки не для скарги сказано, а щоб Ви повірили, що я справді можу хотіти і жити й працювати, хоч, може, то й не дуже імовірно, коли пригадати собі мій вид і вигляд. Воно, правда, пізненько трошки я надумалась, що таки «варто», та вже «краще пізно, як ніколи». Як гадаєте?

Ну, а зрештою, коли з того нічого не вийде (з моєї курації, бажань і надій), то світ не западеться і без мене, знайдуться ліпші на моє місце.

Тільки я це все теоретично тямлю, що у мене процес і т. і., а практично я того якось не почуваю і мені все з’являється думка, що то помилка, бо яка ж то серйозна хвороба, коли її менше почуваєш, ніж звичайний нежит? Ну, ще остатніх тижнів два я трохи почувала себе хворою, був бронхіт (з нежиту почався) та в грудях якісь плевричні болі почались (от і вчора весь день щось гнітило і пиляло та трошки по-котячому мурчало з правого боку), але й то не так, щоб лежати і гинути. Впрочім, і бронхіт і болі неважні і для «процесу» мало значать, каже лікар. Трошки гірше те, що я сливе на 1 kilo схудла за сей бронхіт, але й то хутко надолужу при тутешньому режимі. А, напр[иклад], в лютому я так почувалася, що коли б не лікарська вуздечка, то я б і писала і все, що хочете, робила б, ну, хоч так як позаторік, коли не ліпше. Та коли ж приказано при найменшій втомі кидати роботу, а найменша втома у мене завжди приходила хутко, починаючи з 11-літнього віку, та ще приказано увечорі не писати, трудної розумової роботи не робити і взагалі всяких «не» багато: не ходити багато, не ходити в гори, не їздити повозом довго, не робити гімнастики, не купатися ні в річці, ні в морі, не робити важкої ручної роботи і взагалі уникати сильного напруження рук і плечей, не співати, не говорити голосно і довго, не іритуватись. Ет, просто, одним словом: вегетувати. Правда, весело? Буду старатись наблизитись до такого ідеалу, хоч не можу поручитись, що осягну його.

На літо поїду таки в Зелений Гай, так випадає по родинним і моїм власним справам, той лікар каже, що літо можна безпечно провести і там, а щоб з осені вибиралась знов. Куди виберусь, ще не знаю, — мама, певне, знов про Каїр почне. Побачим, ще є час. А Ви куди на літо? Чи побачимось?

Будьте ласкаві, запитайте Гнатюка про видання наших перекладів з Гайне і про рахунки з продажу книжок, що я просила якось.

Та й бувайте здорові, а то я вже розписалась без краю. Мною не журіться, бо я й сама собою не журюсь. Стискаю Вашу руку.

Леся

Кланяйтесь Павликові. Чи він ще у Львові?

Примітки

Подається за виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 611 – 615, з архіву М. В. Кривинюка.

Італійські речі – переклади з Е. де Амічіса («Першого мая», «Дві дитини»).