Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

12.11.1901 р. До О. Ю. Кобилянської

Київ 30/Х (12/ХІ) 1901

До когось дуже любого.

Як се сталось, що хтось не отримав чийогось листа (довгого-предовгого і дрібного) у Відні? Як хтось про се довідавсь, то був страх лихий, бо, значить, про нього могли подумати, що він «подлий», а він себе все-таки подлим не почуває. На чиюсь остатню картку з Відня хтось не відповів зараз, бо думав, що вона просто розминулася з листом, а потім, як довідався від українця, що хтось уже був у Львові і нарікав на когось за мовчання, то хотів зараз написати, але йому всякі більші і менші справи перебили тоді і він тільки сьогодні зібрався писати, та й то уривками.

Хтось тепер багато листів пише і все-таки всім винен, чимало й інших речей пише і все-таки неначеб нічого не зробив того, що конче потрібно, – вже не знає, як тому й порадити. Тим часом сили до роботи не має дуже багато, скільки б слід, бо знов «розклеївся». Хтось комусь писав до Відня, що знов не дуже добре мається: кашляє, зле спить, кисне, «млоїть» його часом. Хтось ходив після того до лікаря, та лікар знов сказав те саме, що Dr Anhauch перед чиїмсь виїздом до Буркута: виразної слабості ще нема, але великі Anlagen до того, та ще додав, що, на його думку, хтось мусить втікати з Києва на цілу зиму кудись на південь, найкраще, коли б до Італії.

Хтось не хотів і змагався з лікарем: «Ви ж самі казали, що крім Anlagen нічого нема», а лікар сказав: «Тоді-то саме час коруватись, поки ще тільки Anlagen, а як буде щось виразне, то, може, й запізно вже буде». Татко потім ще сам, без когось, ходив до того лікаря, то він повторив те саме, та ще додав, що комусь не можна багато писати і взагалі томитись, що хтось мусить дуже на себе уважати і т. і. Радились ми потім ще багато, чи їхати, чи не варт, та вчора ввечері татко таки прийшов до переконання, що варт, і казав, що вже почне комусь виправляти паспорта і т. і.

Отже, може хтось тижнів за два і рушить; довше не слід би монятись, бо вже холодно буде їхати, а тепер ще досить добра погода (у нас, принаймні), їхатиме на Львів, на Відень (шкода, що когось там вже нема!), а далі ще не знає як, чи на Інсбрук, чи на Трієст, чи на Мюнхен, через Швейцарію. Та се вже вияснити недовго. Хтось має замешкати в Сан-Ремо (так звана Рів’єра над Генуезькою затокою), хтось там має кревних і знайомих, то не буде так дуже самотнім, як був би де в іншім місці, хоч би, напр[иклад], у Криму; туди їде і старша сестра таткова (не тьотя Саша, а старша від неї) місяців на два, – хтось мав навіть вкупі з нею виїхати, але вже не вспіє зібратись, бо вона їде за два-три дні і то не з Києва, а з Риги, то й нелегко так добре списатись, аби напевне стрінутись десь на дорозі, до того ж хтось не любить в’язатися і других в’язати, то ліпше вже поїде сам.

5.XI.

Чи хтось бачить, як сей лист пишеться? Отже, так пішли справи: несподівано приїхав мій старший брат з Харкова на три дні, – вчора вже виїхав, – певне, хтів подивитись, чи хтось дуже слабий, чи тільки трошки, хоч і не признався, що власне для того. Ну, було багато розмов, візити всякі і т. і., а в павзах між тим всякий літературний клопіт, що дуже опанував когось остатніми часами, аж хтось уже не знає, коли отрясеться з того всього. Сьогодні хтось трошки розкис, бо втомлений: вчора було весілля Катрі Лисенківни, що пішла за молодого маляра Масленикова; весілля було досить веселе, бо танцювали аж до 5-ї рано. Хтось, звісно, не сидів до 5-ої, а пішов додому ще перед 12-ю, але й то для нього запізно, він втомивсь, не міг хутко заснути і тепер йому болить голова ganz Katzenjammerlich.

Оксана і Дора ще досі сплять, хоч уже пополудні, либонь, на обід встануть. Ото були танці в хаті молодого, а сьогодні ще Лисенко просить всіх до себе на вечір, – хто зна, відки в тих людей сила береться. Коли хтось піде сьогодні, то втече перед 11-ю, бо не хоче розкисати, та й зрештою він собі з таких забав жадної веселості і розривки не бачить. Він собі і вчора мало що бавився, бо втік було посеред вечора відпроваджувати брата, а потім вернувсь, побув годину і знов утік спати. Він не може довго дивитись, як люди метушаться, якось голова морочиться і сумно стає…

Хтось в початку листа писав, що їде через два тижні, але тепер він не знає напевне, коли їде. Мамі дуже не хочеться, щоб хтось їхав, та й хтось уже починає думати, що, може б, і зовсім не їхати. Бо як хтось має тільки Anlagen, то, може, так при них і лишитись. Правда, брат і всі товариші та приятелі і решта родини нападаються, щоб хтось їхав, бо кажуть, що і без жадних Anlagen хтось може розкиснути від київського неспокійного, без потреби і скутку метушливого життя. Хтось, правда, міг би виїхати в Гадяч або на село, але де ж він там буде по снігах ходити так, як лікарі наказують, по 4 – 5 годин на день (вони кажуть, що хтось мусить раз у раз надворі бути). Отак собі хтось думає-гадає то так, то інак, аж втомився, і ніяк не може до кінця зважити, що йому робити.

Як хтось вибереться за кордон, то напише комусь хоч карточку, аби хтось міг, коли схоче, виїхати напротив когось до Львова. Чи зможе хтось? Хтось буде у Львові 2 – 3 дні, а потім поїде через Відень далі. Хтось би дуже, дуже хотів би когось бачити. Бо листи, як хтось бачить, не завжди доходять і таки лист не те, що розмова або навіть мовчання удвох, сам на сам. Хтось дуже жалує, що його лист до когось до Відня не дійшов, там було дещо таке, чого хтось не вміє повторити тепер.

Хтось і тепер і завжди однаково когось любить і хоче комусь «небо прихилити», але часом він не вміє писати так, як хотів би: розкис, голова болить, різні зайві думки заважають, от хтось і пише так якось блідо, апатично, зовсім не так, як думає про когось, як любить когось. А якби був тепер при комусь, то не потребував би сидіти та мазати пером по папері, а ліг би собі коло когось, наводив би на когось паси, може б, мало що говорив, а проте більше б сказав, ніж в сьому недотепному листі.

Нехай мені хтось напише, як хтось мається, як його справи, чи не занадто прикро йому в Чернівцях і про все, про що тільки хтів би сказати комусь. І нехай напише, чи не дуже гнівається на когось, чи не вважає когось за «подлого»? Хтось дуже сього боїться, так боїться, що аж плакати хоче. Але якби хто бачив моє життя, то не дивувався б з таких нібито лінощів… Ой, ой, хтось такий втомлений, хтось зараз ляже (не спати, бо тепер день, а так, валятись).

Хтось когось дуже просить, щоб йому хоч карточку маленьку, чи не дуже сердиться.

Наші всі і Драгоманови Вам кланяються.

Хтось просить поздоровити св[яту] Анну і всю родину і всіх знайомих. А медведя не здоровить, бо не любить його так, як Міріам не любила учеників, ох, як не любить!.. Паси […].

Леся

P. S. Чи не буде хтось такий добрий запитати п. Сімовича, чому він не обзивається до мене і що там робиться з моїм збірником віршів. До нього писав мій товариш зі Львова і теж не має відповіді. Я починаю думати, що або мої вірші загубились де, або п. Сімович слабий; і те, і друге рівно неприємно. Якщо мої вірші таки будуть друкуватись, то я прошу поправити там один пропуск: я там забула поставити під заголовками поезій «Легенди» і «Трагедія» – «посвята товаришці Л. Старицькій-Черняхівській», а тим часом се так повинно бути; прошу п. Сімовича конечне поставити сю посвяту на властивому їй місці. Я б написала сама до п. Сімовича, та не знаю, чи він в Черн[івцях] і чи не змінив адреси. Кланяйтесь йому від мене і порадьте обізватись хоч словом до «безталанного поета», котрого твори він нібито хтів видавати.

Па!

Ваша Леся


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 291 – 294.

Вперше надруковано у вид.: Леся Українка, Публікації, статті, дослідження, вип. l, c. 123 – 126.

Подається за автографом (ф. 14, № 893).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 571 – 574. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

довідався від українця – Можливо, йдеться про М. І. Павлика.

старша сестра таткова – Олена Антонівна.

мій старший брат – Михайло Косач тоді вже працював у Харкові.

Маслеников (Масляников) Віктор Леонідович (1877 – 1944) – український художник-пейзажист.

Міріам – героїня драматичної поеми Лесі Українки «Одержима».

[…] – Тут опущено риски і хвилясті лінії, якими Леся Українка жартівливо зображувала гіпнотичні паси.

що там робиться з моїм збірником віршів – Йдеться про збірку «Відгуки».

мій товариш зі Львова – очевидно, М. В. Кривинюк.