5 – 6.06.1899 р. До Л. М. Драгоманової

Дорога моя, люба дядино!

От спасибі, що написали. Я вже збиралась робить Вам «інтерпеляцію», не маючи відповіді на наші листи. Сподіваюсь, що Ви вже досі маєте звістку від Зорі про екзамени, але я все-таки «выразила ему свое порицание» за те, що він лінується Вам писати. Біда з такими хлопцями-підлітками! От хоч би і наш Микось, він як напише за півроку два листи, то і то вже «подвиг силы беспримерной»! Нам писала Оксана, що хлопці витримали всі екзамени, а осталось до кінця всіх ще два якихсь, як вона каже, неважних, за які вже нема чого боятись.

Врешті, Ліля за Зорю не боїться, бо він увесь час добре вчився і учителі не мають чого чіплятись до нього. Скоріш Микось міг би схибити, бо в нього за рік не все було гаразд, але і то тим часом якось іде. Сьогодні писав папа, що має певну звістку, ніби Вас мають пустити в Росію. На бога, як отримаєте оте формальне «разрешение», то не гайтесь дуже з приїздом. Нам так хочеться, щоб Ви вже скоріш були з нами! Не говорячи вже про те, як то добре для Зорі, але і для Ради, я думаю, се буде куди краще, недаром же і дядько завжди казав, щоб я взяла Раду «в Новоград-Волынск», – яка б не була погана Росія, але для жінки і дівчини в ній легше жити, ніж в Болгарії, яка, признаться, в моїй пам’яті зосталась стороною жіночої неволі par excellence (N’en déplaise à Ваня достойнейшему из болгар!)

6.VI. Через день перериву відхотілося кінчать перебиту фразу, тим більше що Ви і самі все цеє знаєте. А перебили мені писання апаратом – нова перипетія мого Heilkursus. Сей апарат неприємна машина, наполовину шкуратяна, наполовину стальова, доволі важка і незграбна, а вже що гаряче в ній, то цур йому, наче в кожусі! Не скажу, щоб се було багато краще, ніж гіпс, тим хіба краще, що на ніч здіймається, отже, людина має хоч вночі святий спокій. Вчора на перший раз, походивши в ній півдня, я так втомилась, що, розпрігшись увечері, писати вже була не в стані, а сьогодні оце знов надвечір розпряглась і пишу лежачи, в надії, що Ви розберете і таке писання.

Врешті, я тепер і сидячи пишу погано, бо ніяк мені справжня писательська поза не дається, – певне, бог карає за якісь давні літературні гріхи, нових-бо гріхів не може бути, я от швидко півроку, як нічого, крім листів, не «творю», хірургія заїдає мою музу. Нічого, revanche за нею! (за музою, а не за хірургією, хай бог милує!). Лілія моя оце тепер в театрі, пішла дивитись на драму Гауптмана «Einsame Menschen», завидую їй, бо я тут гауптманісткою стала. Вдень Лілія шукала Вам голок «Germania» і не знайшла. Завтра ще пошукає. Врешті, вона сама Вам про се напише.

Мінцес уже поїхав раніш, ніж прийшов Ваш лист. Багато цікавого розказував про Фінл[яндію] і т. п., я передавать не буду, бо він же і Вам розкаже. Перед виїздом звідси не вспів до мене зайти, прислав листа з обіцянкою своєї брошури про Фінл[яндію], але я бро[шуру] не отримала. Політика заважала йому розказати мені про вас всіх стільки, скільки б я хотіла, але зате власне сі «політичні» розмови так живо нагадали мені софійські часи… Славний він чоловік, сей Мінцес! І я справді була extrêmement touchée тим, що він, маючи весь час так занятий, уділяв його все-таки на розмови зо мною, хоч, власне, для нього, Мінц[еса], жадної користі літературної чи громадської від interview зо мною не було.

Тепер про мої перспективи: через тиждень, може, німці пустять додому, але се так тільки a peu prés, бо от завтра має бути зроблена одна реформа в апараті, а скільки таких реформ потребується – невідомо, бо се виясниться в міру того, як ходитиму, щодня потрошку. Треба випробувать добре, бо в Росії нема кому робити реформ, навіть в хірург[ічних] апаратах, а недобре прилажений апарат все одно, що погана конституція – не стільки помагає жити, скільки заважає. Так чи інакше, але тут уже бути недовго!

Щодо мого здоров’я, то «прогресс идет вперед», ходить можу (правда, з усякими «поддерживающими основами») навіть на другий етаж (по-русски – третій), болить мало, більше заважає, ніж болить. Врешті, як знаєш, що все це тільки до часу, а там за яких півроку воля настане, то всі хірургічні варіації здаються пустяками! Коли б тільки се вже було остатнє митарство в сьому роді, – на інші я згоджусь, але хірургічних вже справді доволі, j’en ai par dessus les oreilles.

Бувайте здорові! Ні, до побачення, моя люба, мила, дорога дядино! Міцно-міцно обіймаю і цілую вас, і Ліду, і Раду, і Міку та й Ваню, не во гнів його ученій милості.

Ваша Леся

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 122 – 124.

Вперше надруковано у вид.: Леся Українка. Публікації, статті, дослідження, вип. 2, с. 213 – 214.

Подається за машинописною копією (ф. 2, № 1548).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 487 – 489. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

«Подвиг силы беспримерной» – слова з арії Єлецького, персонажа опери П. І. Чайковського «Пікова дама».