29 – 30.05.1899 р. До О. Ю. Кобилянської

Шановна і дорога товаришко!

Зачинаю писати дрібно – знак, що лист буде довгий, і погано – знак, що пишу його лежачи: мала сьогодні зрана трохи роботи, то се вже втомилась та й лежу. Диво, що і Ви говорите про мою енергію, хіба прийдеться мені й самій колись повірити в неї, а досі я думала (до остатніх 3 – 4 років), що, власне, енергії нема в мене ні крихти і що найменше енергії в моїх віршах. Правда, що й та енергія, яка є, чисто пасивна – я таки лінюх, кажучи по правді! Сього допевнитесь, листуючись зо мною; часом на мене нападає, що місяцями не пишу ні до кого, а що роблю? Хто його знає!

Не робіть собі такої великої ілюзії з моєї «широкої освіти». Запевне менше знаю, ніж Ви, бо навіть жадних шкіл не покінчила і взагалі систематично вчилась тільки до 14 років, а потім пішла «на власний хліб», себто вчилась тільки того, що мені подобалось, а читала все, що запорву, без жадної заборони. Правда, коректив був в особі моєї матері та в листах дядька Драгоманова, якого вважаю своїм учителем, бо дуже багато завдячую йому в моїх поглядах на науку, релігію, громадське життя і т. і. Коли б він був жив довше, то, може б, з мене вийшло що ліпше, ніж є тепер, а так – буде, що буде! Пишу Вам про се для того, що взагалі маю звичай рекомендувати себе новим знайомим не тільки з найкращого, але й з найгіршого боку, щоб, коли хто має розчаруватись в мені, то міг би зробити се скоріше, а коли хто має стати моїм товаришем, то щоб знав, з ким має діло, і приймав мене telle que je suis.

Не обіцяю Вам, люба пані, «гримати» на Вас, бо раз, що не буде за що (так я думаю), а друге – гримання не в моїм характері, та коли мене побачите, то самі скажете, що воно мені не до лиця. Се не значить, щоб я була дуже добра, ні, але просто злість у мене приймає інші форми. Врешті, думаю, що злість моя ніколи не покажеться Вам, бо чим можете Ви її викликати? За теоретичні незгоди я ніколи не доходжу до злості, за риси характеру було б чудно нападатись на людину, бо характеру свого ніхто не може самохіть змінити, та й оскільки я догадуюсь про Ваш характер, то він може мені тільки подобатись, а не викликати на гримання. Я не раз кажу, що в мене натура «хронічна», бо справді у мене все хронічне: і хвороби, і почування. Як анемія, туберкульоз, істерія, так і приязнь, любов і ненависть. Через те і наше товаришування, сподіваюсь, буде хронічним. Вибачайте за такий непоетичний стиль – адже я мешкаю в шпиталі: «Wer den Dichter will verstehen, inuss in Dichters Klinik gehen!»

От і гаразд, що про клініку згадала: я ще з неї не зараз виїжджаю, бо німці трохи одурили, не зробили мені на термін ортопедичного апарата, а без нього їхати не можу, отже, знов тижнів на 1½ – 2 відтягається мій виїзд. Шкода, що я тоді так Вам написала, через те, може, і Ваш знайомий не прийшов до мене, думаючи, що вже пізно.

30.V. Оце отримала від нього карту – прийде.

Тепер нова комбінація про Вашу гостину до мене: чи не було б для Вас вигідніше приїхати багато раніше вистави просто в Гадяч? Там би Ви побули з нами на хуторі, а потім ми б рушили вкупі до Києва, бо раніш в Києві нецікаво: всі роз’їдуться по літніх мешканнях. А під час вистави, певне, однаково моїй родині час буде вертати до Києва, бо дітям до шкіл пора буде. Для мене, властиве, однаково, я тільки гадаю, що Вам краще так, бо в липні на селі ціла вигода, а в місті краще пізніше. Напишіть заздалегідь, як зважите.

Київська адреса моя: Киев, Назарьевская ул., № 21. Я в Києві довго не затримаюсь, так хіба пару день, але якби Ваш лист розминувся зо мною, то все ж мені його перешлють до Гадяча. Хутір мамин зараз же під Гадячем, та тим не маєте чого сушити собі голови, бо якби тільки написали, то сестра моя виїхала б до Вас назустріч до двірця, а в Києві теж я попрошу татка, щоб Вам поміг. То все не журба, ось тільки приїздіть. Далебі, Вам треба приїхати на Україну, так як українкам треба їздити в австрійську Русь і взагалі за границю. Коли б Вам було цікаво познайомитись, напр[иклад], з російською літературою, то я з великою охотою, в чім можу, послужу Вам.

Ой боже! якби-то, напр[иклад], д. Павлик знав, що я хвалю Вас за Німеччину і запрошую до російщини, – то б то сварився! А я таки йому про се скажу – часом люблю скандалізувати компатріотів. Я не дивуюсь, що галицькі уми не мають на Вас впливу, бо, мені здається, Ви самі виросли понад їх. І, – я не знаю, – розумних людей я в Галичині стрівала, тільки всі вони якось не чарують, чогось їм бракує, – темпераменту, чуття, серця чи хто його знає чого, – не можна з ними почувати себе вільно. Говорю про мужчин, жінок мало знаю. У галичан мене ще вражало якесь чудне, непросте відношення до жінок, все вони дивляться на нас або згори вниз, або знизу вгору, а щоб так просто, нарівні – зроду! Хіба ж могла б яка жінка чи дівчина сказати або написати якомусь галичанинові «дорогий товаришу» або й «дорогий друже» без того, щоб йому не привиділось не знати що? Я думаю, ні.

А поки справа так стоїть, що всі фрази галицьких поступовців про сприяння «жіночому питанню» лишаться фразами. Наскільки я чула про становище галичанок в товаристві, то се якась така неволя, що, може б, я скоріш на каторгу пішла, ніж на таке життя. Подібне життя, напр[иклад], в Болгарії, я його бачила… Не подумайте, що се в мені говорить «гординя» українки. Пишу так, бо думаю, що можу говорити з Вами щиро про сі речі. Мені здається якимсь лицемірством, коли галичани (мужчини) плачуть над духовним убожеством своїх жінок і вихваляють українок; від кого залежить, щоб справа змінилась? Нехай університети, права, патенти etc. залежать від уряду, але товариські звичаї не декретуються.

Було колись і в Росії так, що жінці «з доброго товариства» не вільно було й кроку ступити по-людськи. Ще в часи Пушкіна написати листа до панича значило скомпрометуватись навіки («Я вам пишу, чего же боле? Что я могу еще сказать?» – пише Татьяна до Онєгіна), а тепер якби хто таке сказав, то люди б сміялися. Пам’ятаю, якось один «січовик» признався мені, що хтів «украсти» мою фотографію, бо ніяк не думав, що може просто її попросити, не будучи ні свояком моїм, ні нареченим. Дрібний факт, але він здавсь мені характеристичним. Тоді ще, пам’ятаю (се було літ 8 назад), аж лютила мене та мішанина понять: жіноча рівноправність, вільна любов, з якою «січовики» ніяк не могли дати собі ради. Так мов гвіздок якийсь сидить у них в мізку! Вже нащо д. Павлик найбільш «українізований», але й той заплутується в сьому. Ей, та вже недаремне ті галичани, до приїздили «шукати жінки собі» на Україні, стали з тим своїм сватанням «притчею во языцех»! У нас хіба капелюхи так вибирають, а не жінок. І то ж приїздили не які-небудь, а поступовці… Цур їм, аж говорити не хочеться! Мені здається чомусь, що на Буковині люди інакші, сердечніші, хоч справді я про Буковину нічого не читала, окрім Федьковичевих та Ваших оповідань.

От несподівано і показала я свою злість, напалась на бідних галичан мокрим рядном, хоч вони мені особисто нічого лихого не вчинили. Такий-то з мене ангел!

Тільки, дорога пані, не лякайтесь, не думайте, що я і до товаришів така. Ні, мені здається, я завжди розумію, коли людину болить, надто якщо та людина мені симпатична. Завдати прикрість Вам я б не хотіла ніколи ні словом, ні вчинком. І Ви не бійтесь мені завдати болю, я звикла приймати чужі болі і жалі, у мене були і суть і тепер близькі товариші, друзі, що звертаються до мене в хвилини смутку і тим, власне, найбільше притягають мене до себе. Я сама не дуже експансивна, – се, здається, вдача всеї нашої родини, – се не добре, але я нічого не можу проти сього, і Ви не беріть мені за зле, коли часом я здамся Вам не досить одвертою. Ніколи найближчі друзі не знали мене всеї, та я думаю, що се так і буде завжди. Друзі мої звикли до сього і дали мені волю говорити тільки про те, про що я хочу. Але я думаю, що їм ніколи не трапилось жалувати про те, що коли говорили мені.

Однак лист мій виходить страх довгий! А я ще забула спитати Вас про те, що просила сестра моя. Будьте ласкаві, напишіть, яке то, власне, дерево смерека? У нас на Україні його, здається, нема. Адже се не сосна і не ялина? А також, як треба розуміти вираз: «Що й залежить на мені, коли лиш музику чую». Чи то значить: «сама себе забуваю», чи, може, «чую в собі незвичайну силу», чи що іншого? На Україні так не говорять, то ми якось не можемо як слід зрозуміти. При сьому сестра моя просить передати Вам її вітання, подяку за дозвіл перекладати і запросини в гостину до нас. Я сама теж, нарешті, вітаю Вас і – кінчаю.

Ваша товаришка Л. Косач

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 116 – 120.

Вперше скорочено надруковано у вид.: Хрестоматія критичних матеріалів, т. 3, с. 101 – 103. Повний текст листа вперше опубліковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 268 – 271.

Подається за автографом (ф. 14, № 870).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 484 – 487. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

«Wer den Dichter will verstehen, muss in Dichters Klinik gehen!» («Хто хоче зрозуміти поета, мусить піти в поетову клініку!») – перефразований вислів Й.-В. Гете: «Wer den Dichter will verstehen, muss in Dichters Lande gehen», тобто «Хто хоче зрозуміти поета, мусить пізнати його країну».

Оце отримала від нього картку – тобто від Л.Якобовського.

чи не було б для Вас вигідніше приїхати багато раніше вистави – Леся Українка запрошувала О. Кобилянську приїхати до відкриття археологічної виставки, яка влаштовувалась з нагоди XI археологічного з’їзду.

«Січовик» – член студентського товариства «Січ», заснованого 1868 p. y Відні, що складалось із студентів-українців Віденського університету.

ті галичани, що приїздили «шукати жінки собі» на Україні – Можливо, йдеться про Р. Яросевича, що 1893 р. одружився з дівчиною, родом з Одеси.

Поступовці – тут вжито Лесею Українкою в розумінні «передові», «прогресивні».