12.03.1913 р. До матері
Гелуан |
27/ІІ 1913 p., Égypte Hélouân, Villa Tewfik |
Люба мамочко!
Я дуже рада з твого листа і з того, що ти загоджена моїм поясненням. Щодо уміщення моєї речі в «Дзвоні», то ти маєш рацію, але ціла та історія з моїм співробітництвом там – то цілий комплекс того, що тій редакції подобається називати «хитрощами», – се трудно «пером описати», нехай вже колись розкажу. На жаль, я мала необережність пообіцяти їм ще одну річ, а ти знаєш, як я релігіозно ставлюся до обітниць, кому б вони не були дані, але я думаю, що на тім і покінчаться мої відносини з сею хитроумною редакцією – j’en ai assez une fois pour toutes!
A тим часом я прошу тебе, скажи від мене Сірому (мені не хочеться писати до нього, бо він не завжди відповідає на листи), щоб він зняв моє імення з списку постійних співробітників «Дзвону». Було умовлено і прийнято редакцією, що те ймення в списку буде уміщене тільки тоді, коли я виразно те дозволю, а я того ще не дозволила, навпаки, виразно писала, що хочу ще перше побачити, чи «ко двору» я прийдуся в новому виданні (а для того, розуміється ж, мені перше треба познайомитися з тим, що і як там буде писано). Тим часом імення моє було уміщене ще в проспекті, невважаючи на те, що я того не хотіла і що редакції моя воля була добре відома (се перша з «хитрощів», а були ще й інші…).
Правда, мені не першина таке поводіння земляків (а часом і не земляків) з моїм іменем і з моєю волею, але ж всяка приємність може нарешті обриднути, коли повторяється занадто часто, і от тепер наступив момент, коли мені се рішучо обридло, і більше я сього не згодна терпіти ні для кого і ні для чого в світі. Я вже досить терпіла всяких «хитрощів» ad majorem Dei gloriam, a тепер мені терпець увірвався і я кажу: «Годі». Ніяких контроверсів і переговорів вести в листах більше не буду (тим більше що ті «переговори» зводяться часто до якихсь монологів з мого боку – без реплік з боку кореспондентів) і прошу поки що зняти моє імення, а чи позволю я коли-небудь його поставити (якщо се справді комусь інтересно) – то покаже прийдешність, себто се залежить від вчинків, а не від слів (залежить, правда, і від інших, тобі відомих причин, але писати про них тепер трудно і, думаю, непотрібно).
Щодо «Вісника», то мені заплачено за «Камінного господаря» 92 p., з того 50 р. нібито «авансом» (хоча рукопис був тоді уже в редакції, а може, й у друкарні), причім було зазначено, що мені на превелику силу назбирано було ті гроші (може, се було сказано без жадного особливого умислу, але зробило на мене враження, наче мені хотять щось «поставить на вид»), а 42 р. я одержала уже тут, в Єгипті. Недавно я одержала ще 28 p., але то вже, певне, за «Ізольду» (послано без пояснення).
Скільки пригадую, «Камінний господар» зайняв 3 аркуші без двох сторінок найтіснішого, як то звичайно, друку, отже, виходить, що мені заплачено, як і завжди, по 32 р. від аркуша. А для чого розказують тобі чи, може, й ще кому, ніби мені платиться більше, того я абсолютно не розумію. Я ніколи з ними не торгувалася і не вимагала більше, але можна ж би було, здається мені, «відплатити бодай гречністю» і не розпускати ніяких неправдивих чуток про побільшені гонорари, бо в тім нема ні честі, ні користі ні для кого (принаймні для мене). Я вважаю таке поводіння супроти мене нелояльним і постараюся добрати способу, щоб якось його спинити. Взагалі, коли судиться мені побачитись з членами редакції, я покажу нарешті свою «ближчу участь» (між іншим, мене ніхто не питав про згоду, ставлячи моє ймення в числі «ближчих учасників»); я попрошу твердо і виразно встановити погляд на те, що таке є писательський гонорар – чи зароблена плата, чи вижебраний дарунок? Коли се плата, то нема чого вимагати «свідоцтва про убожество» від авторів, вираховувати, хто з них і які саме сторонні доходи має, і ставити їм на вид, як тяжко даються самій редакції гроші, призначені на гонорари (я, наприклад, ніколи того не роблю, коли виплачую своїй кухарці її гроші). Коли ж се жебрані хавтурки, то нема за що роздавати хвалебні епітети і компліменти жебракам-авторам, а навпаки, «надо их хорошенько носом-то натолочь, что они, мол, и сами того не стоят, что им дарят», тоді вже так всякий і буде розуміти, що гонорари його залежать не від роботи чи заслуги, а просто від ласки і настрою того, хто дає милостиню.
Я розумію, що фонди наших органів не вистачать на колосальні гонорари, встановлені, наприклад, в російській пресі, розумію, що бувають моменти, коли навіть поденний зарібник жертвує свою плату на якесь громадське діло, але ж повинен бути і в нас якийсь лад і якась виразна етика в сій справі, а не так, як було в Пошехоньї Щедріна, де не було ніякої справедливості, а тільки «любимчики и постылые» капризної «мамаши». Можливо, що при справедливому поділі межи співробітниками призначеної на гонорари суми мені, наприклад, не прийдеться і по 32 p., але я на те не буду ремствувати, не співатиму Лазаря і не грозитиму перейти в чужу літературу – вже якось дам собі раду з своїми злиднями, – але нехай се буде по правді і для всіх однаково.
Я готова згодитись, тільки нехай мені се щиро і виразно скажуть, що нові поети наші цікавіші для публіки, ніж я, «почитаемая, но не читаемая», і через те їх варто оплачувати дорожче (інший критерій вартості все одно не можна перевести на гроші), але я ніколи не згожуся вступитися з дороги перед усякими перевертнями і покутними борзописцями з чужої літератури, dafür ich bin mir doch zu gut! Та пора вже й публіку нашу привчити (не говорячи про самих редакторів), щоб не била поклонів перед усякими nullités через те тільки, що вони вряди-годи удостоюють нам «в хату плюнути» (раніше «наплювавши» на неї), забрівши знічев’я з розкішних сусідських палат до нашого вбогого куріня. Адже і в курінях на покуті сиділо виборне отамання та чесне товариство, а не якісь заволоки-потурнаки.
По-моєму, вже й те над міру, що такого, хоч і знаменитого, і вченого, та все-таки «потурнака», як М. Ковалевський, у нас вибирають в голови і парадні представники справ і партій, не в його дяку і не його трудами організованих, бо він, покрутившись на параді в якійсь «фракції», іде собі потім спокійнісінько до свого потурнацького жолоба, поки там недобитки фракції знов прилагодять та вимостять йому якесь нове покуття для нового «представництва».
Але на сі речі я не маю ніякого впливу, так нехай же хоч там, де потребують моєї ближчої участі, не вживають мого труда й імення для звеличання вельможного панства-потурнацтва. Нехай би ті панове сиділи собі й далі з своїми високоталановитими творами по всяких «Русских мыслях», «Синих журналах», чи як там ще їхні хороми звуться, а ми б, замість гонорарів сим почесним членам нашої громади, збільшили краще плату нашим коректорам, коли вже наші поети на те не заслуговують, може б, тоді менше було друкарських помилок, се була б наочна і безперечна користь для діла.
Свої люди в нас з голоду труяться, надриваються з тяжкої невдячної праці, а ми тим часом «почесних гостей» на учту скликаємо – се навіть неек[он]омно. Розпустили на всю Україну чутку про ту «запомогу», що дається тяжко хворому писателеві, славі й силі нашої літератури, а про те мовчать і навіть «найближчим» не кажуть, як оплачуються нікому не потрібні теревені «знаменитых иностранцев».
От і розписалась я знову без міри на сю «хвору тему», коли ж кипить моє серце, як я згадую про всю оцю «щиру неправду», що загрожує «увесь світ зажерти», коли не покласти їй якогось упину… Сховай, мамочко, будь ласка, сього листа, бо якщо мені неможливо буде заїхати до Києва (я ще надіюся, що буде можливо), то я попрошу тебе процитувати, «кому про те відати належить», частину листа, і нехай в «Літературно-науковому віснику» подумають над сим і зважать, як їм ставитись до сього, а я тоді теж зважу, як мені бути з моєю ближчою чи дальшою участю в сьому журналі. Il faut se mettre en clair.
Якщо ж я сама приїду, то й тоді мені буде до речі мати сього листа в руках, бо вже я в ньому дала вираз тому, що думаю, і, може, се мені придасться, щоб «не втеряти нитки» при дебатах, що можуть бути й досить хаотичними (може, прийдеться кого «у ступі улучати», то воно «по писаному» все ж, може, легше буде). Тим часом можна про се ні з ким не говорити, а я тільки прошу передати те, що стосується до Сірого, йому ж таки самому. Коли тобі неприємно сказати йому в тій формі, в якій я пишу, то я про форму не стою, скажи, як хочеш, аби був той самий зміст: щоб зняв моє ім’я і вдруге без виразного дозволу ніде не ставив.
Що ж до видавництва (не журналу) «Дзвін», то я знаю тільки представника сеї фірми Лаврова, а кого він ще собою «представляє», то вже не моє діло, бо я за всіма тими «пайщиками» не уганяюся та й ганятись не збираюсь. Коли ж Лавров не може відповідати за цю фірму, то нехай так і скаже, і тоді «залишім се питання» про видання II т[о]му раз назавжди, не я його й зняла, до речі. А то – з поводу І т[ому] – умову писав Лавров (і то – пам’ятаєш? – після якої гри в піжмурки!), – а прийшлося платити – виринули звідкись «пайщики», що не внесли паїв, коли треба, і почалася волокита на цілісінький рік, мої «монологи», короткі й неясні «репліки» мені, і все те мало вигляд якогось ніби жебрання чи напастування з мого боку, а з боку видавництва – не то жертви, не то ласки. Тепер чи не думають почати се все da capo? Так я на се не згодна, не у гнів їм.
28/II. Вчора одержала «Рідний край» (в пам’ять Лисенка і № 15), і се було подвійно добре: раз, що я його прочитала з інтересом (твої спогади прекрасні!), а друге, що перервалось писання листа, а то мені вже стала шалено боліти голова, а спинитися «своєю силою» я не могла. Голова боліла, однак, до півночі вчора і сьогодні до вечора, а оце тепер одлягло трохи, то скінчу.
Як бачиш, я ще досить розклеєна, коли від одного листа (правда, довгого і на нервову тему) цілу добу можу слабувати. Сьогодні я зважилась (лікар сього вимагає), і виходить, що я таки менше важу, ніж було з приїзду, а проти того, як було колись у Єгипті, то понад півпуда менше (на 10 kilogr.), се було б, звичайне, дарма, але ж і сила моя, і теє «самопочуття» якраз відповідає вазі.
Дивно, що нирки мої безперечно поправляються (по аналізах видко, і по t°, і по зменшенню болів), навіть цистіт значно ускромився, а от не гладшаю, і томлюся від усього, і ходити не можу (якось наче щось до землі за спину тягне, коли йду), себто можу ходити по хаті, через двір переходити, але на вулиці пройду домів з п’ять, і вже тягне!
Вигляд мій, либонь, мало змінився (може, трошки худіша, ніж звичайно) і «пригніченості» в виразі нема, та ти ж знаєш, що мене навіть хірургія не здолала надовго пригнітити, і базікаю своїм звичаєм багато, але десь всередині щось ослабло: не можу довго писати, томлюся навіть від інтенсивного думання і часто так непереможно лінуюся, що аж страх за себе бере. Мені здається, що лінощі нормально не лежать в основі моєї натури, а коли вони з’являються, то се завжди є знак якоїсь хвороби. А може, се я просто вже старію? Адже я вже вступила в той, як тепер кажуть, «опасный возраст»… Але ж є багато старших від мене, а проте сильніших і моторніших. Ні, се таки мене минулий рік підбив, може, почасти і тії драми, що я понаписувала, я таки їх несамовито писала, – для них воно, либонь, краще було, а для мене навряд. Ну, та як то через них, то ще нічого, все-таки «произведения», – адже часто жінки через дітей здоров’я втрачають і не жалують про те, а се ж теж «діти», інших же я не маю.
Пан Петруненко має дуже сталу натуру, що йому можуть подобатись «усі ті самі» (мовляв Євшан) писателі, се навіть громадянської одваги вимагає, бо тепер се не в моді. А що його збірник – вийшов? Його «Дзвін» – très gracieux. Я б хотіла знати (мені се треба), чи має він ще охоту вчитись по-італьянськи. Ну, і кінець. Міцно-міцно цілую тебе, мамочко з крилами. Привіт Михайлу Васильовичу і Петруненкові.
Твоя Леся
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 440 – 444.
Вперше надруковано скорочено в перекладі російською мовою у вид.: Собр. соч. в 3-х т., т. 3, с. 356 – 357.
Подається скорочено за автографом (ф. 2, № 259). Фрагмент «але я ніколи не згожуся… теревені «знаменитых иностранцев»», «Як бачиш, я ще досить розклеєна… і вже тягне!» відновлено за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 14 тт. – Луцьк: 2021 р., т. 14, с. 379 – 381.
Щодо уміщення моєї речі в «Дзвоні» – Йдеться про діалог «Айша та Мохаммед», надрукований у журналі «Дзвін», 1913, № 1, с. 6 – 8.
Я мала необережність пообіцяти їм ще одну річ – Йдеться, мабуть, про драматичну поему «Оргія», надруковану в журналі «Дзвін» (1913, № 4, с. 229 – 245).
«любимчики и постылые» капризної «мамаши» – Леся Українка використала образи з твору російського письменника M. Є. Салтикова-Щедріна «Пошехонская старина».
знаменитых иностранцев – мабуть, згадка про розділ «Мнения знатных иностранцев о помпадурах» (1873 р.) із сатиричного циклу М. Є. Салтикова-Щедріна «Помпадуры и помпадурши» (1863 1873 рр.).
«Щиру неправду», що загрожує «увесь світ зажерти» – Парафраз із народної пісні «Про правду й неправду».
Твої спогади прекрасні – Маються на увазі мемуари Олени Пчілки про М. В. Лисенка («Рідний край», 1912, № 16, 17).